27/XII — 42 р.
Вчора ж дуже виразно снилась Рута. Десь під потоками біжить вода, бистра, тепла і досить чиста (бо бачу в ній своє тіло і тіло Рути). Ми купаємось, величезна насолода, я ліг на неї і... Потім я ще купався в морі, перекидався, упірнав, плавав, а хтось інший, голий, не міг цього робити, побоювався, і я заохочував його, намовляв.
Пані Юркевич запевнила, що всі діти приїдуть через кілька днів, бо послано туди двох людей з дорученням забрати всіх і перепусткою на 15 дітей. Отже, мій Лесик може з’явитись на свята. Чудово було б. Мамі сказав — мама зраділа, аж пожвавішала, почала ретельніше до свят готуватись. Зараз вона знову пішла на Поділ заганяти якесь барахло (сьогодні — неділя). Вчора у Ясе-ницьких — є чутка, що в Харкові вийшов літ. худ. двотижневик "Український засів". Цікаво.
28/ХІІ — 42 р.
Другий день досить міцний мороз (-18, —20), взяв одразу й не попускає. Турбуюсь за малого, — як він у цьому холоді доїде, ще й взуття у нього лихеньке. Завжди щось є неприємного: нескінченні хвилювання, безнастанні турботи, виснажлива, діймаюча тиранія дрібниць. Життя!
Чутка: Штепа пішов до університету агітувати студентів щодо дисціплінованости й виїзду до Німеччини — Штепу студенти побили.
За останній час, незважаючи на темряву, перечитав геть усе Хвильового. Читаю зараз "Літ. маніфести франц. реалістів" (збірник) — дуже цікаво! Перебираючи книжки, наново переглянув усе М. Рильського — живо повстав переді мною Тадейович: чи побачимось іще, чи хильнемо чарку, а може й на полювання ще поїдемо? Який же він справді прекрасний поет! Перечитав днями "Перстень Полікрата" Є. Маланюка — той самий тон, ко-льор, запах, поет уже цілком усталився, поет талановитий, але трохи понурий, холоднавий, занадто інтелектуаліст. Над ним, з його власної волі, тяжить Рильський, але він, незалежно від власної волі, тяжить до Бажана.
29/ХІІ — 42 р.
Вчора год. о 7-й вечора ходив на Караваївську до В.П. Завит-невича по хлібні картки. Не застав. Вертаю темними вулицями, а думка про Лесика. Запитую себе, свого внутрішнього "демона": як Лесюк, чи здоровий, чи все з ним гаразд? Відповідь — так, відповідь з глибин мого єства — спокоєм, певністю. Ну гаразд, думаю, бо справді відчув без найменшої хмарки ясне заспокоєння. Значить, і доїде він, незважаючи на кріпкі морози, добре. Ще й уявляю собі: приїде й якогось гостинця батькові привезе. Ні, малий він ще, не догадається. Коли б хоч сам щасливо доїхав. І от приходжу додому, а вдома — Лесик! Я аж остовпів, ждав його взагалі, але не ждав сьогодні. А він, такий гладкенький, свіженький, усмішкувато й трохи несміливо привітався, показує одразу свої нові жовтенькі чобітки, що їх йому справили в Шацьку, а тоді й каже:
— Я тобі гостинця привіз, тату! Три кілограми сала!
Я знову остовпів. Дивлюсь на нього й сам собі не вірю.
7/1-43р.
От уже й сорок третій... час цє чевось так, як рєчка, год лє-ціць, як хвіля тая — челавєк гариць, як свєчка: вєцєр дмухнув — йон пагас...
Сьогодні перший день Різдва. Допіру (1-ша год. дня) скінчив прибирати в своїй кімнаті й убирать ялинку. Хоч трохи й підв’язана додатковими галузками, проте гарна вийшла ялинка. Малий щасливий. Він ще від учора втішався ялинковими прикрасами, якими [недокінчене речення. — Ред.].
8/1-43 р.
12 год. дня. Вчора прийшла Леся Шкаруба, перебила. Дивна трохи візита: коли я приїхав до Києва, вона теж була прийшла, думаючи, що й Ніна приїхала, але, як довідалась про нашу розлуку, то дуже змішалась і на моє запрошення приходити іще категорично одмовилась, мовляв, це незручно etc. А тепер раптом з’явилась, Лесикові подарунок принесла, зі мною години дві теревенила, кокетувала, взагалі була дуже приязна, з усякими серйозними справами поради питала й казала, що часто бачить Юрка, раз у раз передавала привітання й дуже турбувалась за моє здоров’я. Дивно! Чого їй треба? Без якихось серйозних причин люди так раптово й помітно не міняються. Згадувала про свого Женю, який у боль-шевиків десь при штабі фронту, натякала, що її відданість чоловікові вже й матір її дратує: мати каже, що Женя, повернувши, все одно не повірить в її цнотливість. Невже вона... той? Гм!
Але є важливіші справи. Беру тиждень тому. Новий рік не зустрічав ніяк. Тоскно. Самотньо. Ліг о 10-й. Заснув. Раптово прокидаюсь від шуму — це поверхом вище сусіди, зустрічаючи Новий рік, зняли неймовірний галас і тупотняву. Б’ють чомусь чобітьми в долівку, як коні копитами, — не танок, ні, без жодного ритму, так просто тваринний захват. Хто вони — не знаю, але співали, крім укр. пісень, старої студентської "Бистри как вол-ни", з доречним на цей час приспівом: "І к рюмочке пріложімся, а после к огурцу", а також ще гімназіальної старої: "Вєра чудная моя". Я дуже ясно уявив собі це київське середньої верстви від-жиле міщанське товариство. Я, лежучи внизу, наче був там у них, нагорі, бачив їх усіх, особливо жінок і того "душку-весельчака", що виголошував якісь втішні тости й промови, раз у раз переривані вибухами загального сміху. Так, уявляючи їх, уявляючи собі в оці хвилини весь звироднілий і обскубаний Київ, думаючи на самому порозі нового року про всю Україну, про її долю, з якою нерозривно пов’язана доля моя, я довго не міг заснути. Я все хотів прозирнути хоч трохи вперед, та дарма. Єдине тільки — отой внутрішній голос, отой мій Дажбог, хоч і глухо, віддалено, але подавав надійне відчуття: попри всі терпіння, скруту й немовби безвихіддя Україна все одно в цій загальній світовій колізії здобуде собі нарешті державне ствердження.
На Новий рік зраня — візит до Ковадла. Книжки своїх творів йому в подарунок. Зрадів він дуже. Між іншим каже:
— Я вас зазнайомив з Ясеницькими, не хочу, отже, мати, на випадок чого-небудь, гріха на душі, тому скажу вам таке: мене недавно запросили в товариство порядних людей, причому двічі підкреслили, що Я-х не буде. Довідуююсь потім, ніби вони непевні люди. Може, це й міщанська етика, дрібна перестраховка, але вважаю, що ви мусіте про це знати...
Обід у куми — ах, обід який, наче й війни нема! — випив з дозволу лікарів 4 чарки горілки й почував себе прекрасно. Годині