Останніми ночами — яскраві сни: пливу рікою, в якій вода така чиста, прозора, що видно на глибині кушир. Пливу легко, бистро, дивуючи когось на березі. Трохи позад мене пливе якась жінка. Я змахую руками дужче і до половини здіймаюсь над по-верхнею води — так пливу, почуваючи в собі надзвичайну силу і надзвичайно дивуючи всіх на березі. Нарешті підводжусь і легко, спритно, балянсуючи, перебігаю, йду по поверхні води. Здивування на березі безмежне! А то ще сон: з’явився на засідання, чи що, де багато жінок у новенькому сірому й квітчастому убранні. Жінка пробує пальцями, перевірюючи, чи справді нове, — воно нове, але тонкого тендітного ґатунку, і я добре знаю, що це тому, що війна. Жінка трохи зневажливо підкреслює мені цю ваду, а я, трохи досадуючи на її недоумкуватість, протикаю пальцем в штанах на заду дірку, тут же наліплюю з чорних ниток, як пластиря, латочку на ту дірку і зухвало, іронічно кажу: "Voila! Дамська мушка на щоці!" Всі сміються, і я задоволений з брутального цього дотепу. Отаке чортовіння висниться...
У палаті моїй — новий сусіда. Харченко. 65 років. Типове українське обличчя з відповідними вусами. Кожум’яка з Куренів-ки. Дуже любить і вихваляє свій фах. Розповідає деталі виробництва, секрети. Заповзятий рибалка. Хворіє на гангрену ноги: з 15 років незмінно палить і незмінно п’є. За все життя хворів лише раз на висипний тиф, і тепер дуже здивований, розгублений, що хвороба так міцно вчепилась і вже другий місяць тільки зростає. Ця кремезна міцнюща людина, справжній відприск запорожців, сьогодні вранці тоненько, як дитина, заквилив і безнадійно заплакав. Довелось його всіляко втішати, заспокоювати. Він почав мене пригощати молоком, якого принесли йому цілу сулію.
Большевики під Калініним розгорнули широкий наступ. У районі Дону, під Сталінградом — також. За офіційними повідомленнями, їх атаки скрізь відбито. Французи в Тулоні, зрадивши німців, затопили частину своєї військової фльоти. Взагалі там розкол, протест, одверті вияви органічного несприймання нової німецької дійсності. Нація! Кров! Сила!
А у Києві — Штепа. Його рептилька, т. зв. "Нове укр. слово", цілком переключилась на передруки з нім. газет. Тільки й свого, що об’ява про розшук утрачених родичів. Знівельованість, без-личність дійшла краю. Такого я собі навіть уявити не міг.
2/ХІІ— 42 р.
Листівка од Лесика. Пише, видко, не він, а хтось із старших за нього дітей — вправніше й докладніше, ніж це може мій малий.
Але річ не в цьому. Важить от що: він здоровий, йому там добре, годують їх, як на цей час, цілком задовільно (я тут, у Києві, не міг би йому цього зараз забезпечити) — отже, все гаразд. І я зразу заспокоївся. Мені стало лекше, навіть радісно, проте ще сильніше потягло туди, до Лесика. Хоч на хвилинку побачити, поговорити з ним, насміятися, погладити голівоньку, притиснути до грудей. Тепер шкодую, що влітку мало з ним гуляв удвох, мало жартував, мало розважав. Чим же приємним згадає він там батька? Кричав на нього, штурляв іноді — даремно, без цього можна було обійтись. Правда, зате він у мене дисціплінований, організований хлопчик. Ну, нічого. Сантименти тепер зайві. Добре, що йому там добре. Тут зараз, особливо в зв’язку з переселенням, він конче простудився б, зголоднів би, запаршивів, — взагалі не знати що і як з ним у цих умовах було б. Знову — передбачливість і прихильність отієї Сили. Адже цей від’їзд Лесика, можливість тимчасово улаштувати його на стороні, —сталося воно несподівано, само собою.
Так. А от я стояв на порозі Львова. Ще кілька днів — і була б уже перепустка, і я вже рушив би у давно й пристрасно бажану путь. І все сковирнулось, перекрутилось, так наче хто навмисне взяв і раптом владно зупинив, зробив-таки по-своєму. Цікаво, дуже цікаво, в чому й тут криється ота "хитрість", і передбачливість? Чим це буде виправдане? Для чого саме потрібно було, щоб я місяць тому не поїхав і так смертельно раптом захворів?
У суботу, 5-го грудня, залишаю лікарню. Почуваю себе ніби досить добре, тільки енергії, завзяття колишнього мені бракує. Млявість — і руху, і думки. Може, на свіжині це минеться? Але гнітить свідомість сталого серйозного захворування, потреба надалі поводитись із собою, як із тендітною річчю. Набридло вже! Буду, звичайно, конче домагатись перепустки на Львів. Треба невідкладно в нормальніших умовах довершити лікування. Це — головне.
18/ХІІ — 42 р.
З п’ятого грудня я вдома. Це — Мала Володимир, (колиш. Столипінська), 60/17. Цокольний поверх, дві маленькі кімнатки, кухня, ванна, але є груба, хата тепла і — що найважніше — окрема. Темно й тісно, проте я задоволений, що залишив "Ро-літ". Взагалі спогади про нього дуже важкі (як же погано жилося мені там ці сім років! — і хвороба!). А останнього місяця перед лікарнею ніколи не забуду (холод, голод, безгрошів’я цілковите, хвороба валить остаточно, сплю в неймовірно тісній і брудній кухоньці, а в зіпсутому крані ванни, якого слюсар не хоче направляти, безупинно дзюрчить вода... день і ніч... день і ніч... збожеволіти можна!). Коли тепер я увійшов до тієї хати й почув, що вода й досі продовжує шумно бігти, я аж здригнувся. Пере-ді мною повстала вся жахлива картина мого вмирання, перебігли уривки з колишнього життя, колишнього страждання в цій хаті. І я одразу відчув, яка мені чужа й далека ця хата, яка це була жорстока примха долі, що я тут жив, — я відчув усім єством глибоко й незаперечно, як цю хату ненавиджу. Добре, що я звідси виїхав. Якийсь певний стан на ній закінчено. Може, справді, я почну тепер одужувати? Почуваю себе добре, так добре, як хіба ще в Трускавці. Ось уже другий місяць не палю. Помічаю значне освіжіння — добрий і довгий сон, жодних диспепсичних ознак і болів, прекрасний апетит (їжа теж поки що є), і коли я днями купався, то вражений був, що так погладшав. Тож і хочеться, гадається, тепер, щоб нова хата, бодай темнувата і тісна, почала новий, щасливіший етап у моєму житті.
Ще й позавчора сон: Хвильовий, Курбас і я під якимсь собором (здається, в Чернігові), під білою стіною на зеленому весняному пагорбку вирішили випити і закусити. Сонце. Дерева в ніжній зелені ранньої весни. Теплінь. Радість. Я наближаюсь до них, що сидять уже на траві, з літрівкою горілки, яку на ходу розкубрюю, сколупую сургуч. Тоді мені доручають ще хліба десь дістати. Біжу кудись убік попід парканами. Дістав і досадую, що це теперішній "німецько-український" хліб з проса, ячменю, кукурудз, качанів та каштанів. Надрізаю цілушку — аж він біленький, як здобна булка. Кладу в рот — так, надзвичайно смашна, справжня булка! їм з величезним задоволенням. Іду і смаковито їм, а зустрічні люди дуже дивуються, що в мене такий білий, ну, просто великодний хліб... Мама (мій незмінний Мартин Задека) запевняє, що це дуже добрий сон.