Лист від Ніни з Десау — цитата з мого "Вертепу" про біль і радість. Як це зрозуміти? Датовано 16/Х — недарма. Болить їй, мабуть. Так і треба. Хоч би як вона корчилась, мені за неї ніколи ані трошки не заболить. [... — Ред.].
Листівка від Андрієвської, виховательки Лесикової з Лю-бомля. Виправдується, крутиться, нарікає на тамтешніх громадян, що з ними дуже важко. Значить, сама винна. Заспокоює, що Л. здоровий і взагалі поправився. Мало вірю.
Операція, як сьогодні сказав Ів. Ів. Ковадло, буде не раніше, як за два тижні. Треба приготуватись.
6/ХІ — 42 р.
П’яти. 5 год. ранку. Прокинувся, бо щось кусає. Чую — шу-портить під вухом на подушці. Засвітив. Воша. Убив. Не можу більше спати. Знаю: війна, руїна, злидні. Але не можу примиритись, щоб у клініці (ще й хірургічній) — воші! От лихо!
Взагалі лежу в страшному бруді. Досі не мили мене, не купали. Замість простирадла неймовірно рвані, старі, заваляні, брудні, аж сірі підковдреники. їх підо мною два чи три — інакше ліжка не охоплять ці лахи. На мені чотири старі витерті до краю ковдри, бо лікарня не отеплюється, інкаше б я тремтів тут, як цуцик. Дві збиті на гудз, якого вже не розтовчеш, подушки.
Продірявлений (тож компенсований ще одним таким же) — сінник. А рушник? — онуча. Ні, вранці щось треба починати робити. Так неможливо.
6 год. веч. 40 хв. Постіль перемінили. Довідався проф. Ю.Ю. Крамаренко, приходив, вибачався, співчував і розводив руками — в цих умовах нічого не може він порадити. Дозволив принести постіль з дому.
Була мама, прийшла пізно. Замучена, схвильована. Але дрова їй уже привезли. Додому прибігав сторож цієї лікарні, грубо вимагав, щоб йому заплатити 50 крб. за те, що він мене ніс у лікарню. От хам! Мама скерувала його сюди до мене. Ще не приходив. А Ів. Ів. попередив раніше мене, щоб нікому нічогісінько не платити.
Читаю "Історію укр. письменства" С. Єфремова.
7/XI-42р.
Тут дві санітарки, літні вже: українка Оксана і білоруска Душа. Кожна має відмінну, звичайно, але головне — національно яскраво виявлену вдачу.
Були Кост. і Приходько, обіцяють ще допомогти дієтечними харчами й грішми. Потім — письм. Вовк і з ним головний інженер міста, якого бачу вперше. Підбадьорювали й обіцяли щось із харчів. Потім — Гуменна, грошей ще не добула в музеї, але новину принесла дивовижну: передучора вночі заарештовано голову міста Форостівського геть із родиною. Що це? Звідки це? Чому ж це? Ні чорта не розумію.
8/ХІ — 42 р.
Неділя. Холодно дуже. Лікарня не отеплюється. Сплю під трьома ковдрами, а мерзну, вночі нежить носа заклала, ледве дихаю. Як же оперуватись? Я ж на операційному столі безперечно простужусь. А після операції? Тепер я скулююсь у три погибелі, як цуцик, укриваюсь із головою, то й нагріваюсь трохи. А тоді ж я не зможу так скоцюрбитись. Виходить: якщо не огріватимуть лікарні, то й оперуватись я не зможу. Вчора увечорі переливали кров: 200 гр. Але невдало. Влили тільки 100. Тричі в різних місцях кололи, понапускали під шкіру, пекло, боліло, спав із компресами, мучився цілу ніч. Хай навіть так, що тепер у мене
вени погані, зате я дав тричі в різних місцях колоти. А от вартовий лікар А. Карпов, маючи тричі можливість влити цю кров, не зумів скористатися. Мені досадно і жаль цього збентеженого невдаху-лікаря. Він приходив сьогодні вранці, щоб продовжити трансфузію (рештки крови ночували на льоду), але я побоявся, чи не зіпсулась в теперішніх умовах ота кров, та й руки після вчорашнього ще дуже болять.
Сьогодні, в неділю, ждав рясних одвідин. А якраз ніхто не прийшов, навіть брат. Одна тільки мама приносила їжу.
Бачу, що я трохи розпаскудився, волю над собою втрачаю, занадто себе жалію. Вирішую з сьогоднішнього дня бути до себе суворішим. Не маю права розкисати, якщо хочу себе зберегти.
10/ХІ — 42 р.
Форостівського звільнили другого ж дня, і він, так наче нічого й не трапилось, продовжує виконувати обов’язки голови міста. Виявилось — непорозуміння. Але це непорозуміння супроводжувалось, як розповідають, розтрощенням фіртки в його садибі, бо вночі, коли приїхав цілий загін його заарештовувати, довго не відчиняли хазяї дверей, спали. Така нагальність, підозра, похапливість і — пшик! Трохи скандально це виглядає, як на німецькі органи розшуку й безпеки.
Сьогодні у мене винятковий день. Був Приходько, приніс пів-кіла чудесного масла, яке купив у нім. закритому магазині ("nur fuer...") на талони, що йому їх передав саме для мене якийсь заїзний з Волині робітник освіти —він мене знає як письменника і, довідавшись оце про мій стан, віддав для мене свої командировочні талони. Передав мені також вітання, найкращі побажання, але прізвище своє просив не називати. Просто: робітник освіти з Волині. Яка шляхетна людина!
Потім прийшов співробітник Цукротресту, походженням сам із З.У. — невиразно назвав своє прізвище. Передав мені примірник збірника "По той бік греблі", який щойно вийшов друком у Львові. Я страшенно втішився. От справді несподіванка — і збірник сам собою і наявність цього збірника ось у моїх руках! Передав також торбину з дієтичними харчами. Порозмовляли. Приємна, освічена людина, а головне — свідома національно. Днями він їде у службове відрядження до Львова і Кракова. Обіцяв перед від’їздом зайти.
В лікарні лютий холод, і моя операція відкладається, поки буде лікарню отеплено. Почуваю, що за цей тиждень я значно зміцнів.
12/ХІ — 42 р.
Четвер. 7-ма год. вечора. Допіру я випалив мою останню цигарку. Звучить це трохи театрально, але як же його інакше сказати? Всі лікарі категорично радять покинути палити, і фактично від 1/ХІ, з дня цього тяжкого захворювання і переїзду до лікарні, я палю, як початківець — 5—7 цигарок на день, а то й зовсім не палю. Сьогодні ж мене рентгенізували (шлунок опущений на три пальці, ulcus тощо) і проф. Богаєвський рішуче заявив:
— Киньте палити, і ви незабаром забудете за свою хворобу. Кажу це вам на підставі довгорічного досвіду. Знали б ви, скільки хворих отаких, як ви, послухавши мене, потім складали мені найщирішу подяку. Сам я хворів на таку ж хворобу вісім років тому, покинув палити і швидко видужав, на світ наново народився. Найпевніший ваш порятунок в тому, щоб кинути палити.