31/VIII — 42 р.
Посилені чутки про передачу (звичайно, тимчасову) румунам Правобережної України. Про мобілізацію від 18—30 рр.
На душі порожньо, холодно. А по той бік душі — дивна як для серпня спека, а серед людей похмурість, приголомшеність, заклопотаність, недовіра, злість і зненависть, а в довколишньому житті [недокінчене речення. — Ред.].
3/ІХ — 42 р.
От і вересень. Стало одразу прохолодно. Надійшла позавчора синя хмара — дощу не випало, але похолоділо, хоча сонця багато. Червоніє виноград на балконі. В тіні зразу почувається осінь. Де було те літо? Куди поділося раптом? Коли, коли воно промайнуло?..
Треба швидше ладнати грубку, запасати палива. А це—справжня проблема.
Лист зі Львова від Гр. Лужницького: про з’їзд укр. письменників у середині жовтня. Аж не віриться!
Сон: Тичина десь збоку коло мене, невдоволений з мене, а я йому знову кажу, що він — переляканий навіки інтелігент, що він тільки потайки любить свій нарід, а це не справжнє, не повноцінне почуття, що він все ж таки спокусився на больше-вицьку оману, запродався. Потім — ніби вернулись большевики, а я кручусь, не встиг утікти і не знаю, що робити. Але вони чомусь іще не беруть мене на тортури, придивляються, ніби хотять продовжити садистичну насолоду ката, націлюються. Я прокинувся. А коли знову заснув — знову сняться большевики, жиди, жах! Я в якомусь саду сів із кийком, спочиваю під парканом і ховаюсь. А за парканом шум. Підводжусь, зазирнув згори — там притаїлись, засіли на мене двоє жидів-письменників. Один показує другому на мене пальцем, а другий, Кальницький, раптом каже: "А! Міністр народньої освіти!" — і підводиться погрозливо.
По полудні: був допіру Г. Костюк, вернувся днями з подорожі до Слав’янська, звідки привіз сім’ю. Він залишає відділ мистецтв. Штат його інструкторів скорочено. Павлов, ін-р об-разовторч. сектора, одразу ж одержав виклик на виїзд на роботу до Німеччини. Потрібна знову робоча сила —напруження. Заарештовано Лисенка, директора консерваторії, який щойно повернувся з подорожі до Львова. Костюкові пропонують посаду голови райуправи Святошина. Я радив прийняти пропозицію.
Кілька днів тому наказ штадткомісаріату переключитись опереті і вар’єте тільки на укр. мову. А вчора новий наказ: закрити взагалі ці театри. Костюк не розуміє чому. Я думаю, для того, щоб скорчовувати пні українські.
Вели сьогодні полонених червоноармійців, люди давали їм хто що міг. Метушня, збудження. Вигляд у полонених жалюгідний. Цікаво, чи так виглядають і британці, коли потраплять в полон? Навряд. У них є самолюбство, гордість. Побитий, стомлений, але, мабуть, додержує гідности. Д це — азіати, вічні раби — одразу перетворюються на справжню отару з благальним або холуйським виразом в очах.
6ДХ — 42р.
Неділя. Теплий вересень. Зраня викупався, міцно витерся — і в тепле убрання. Так роблю вже рівно місяць: звечора напускаю у ванну воду і, хоч вона холодна, проте вже звик, почуваю себе добре. Регулярно зраня — 1/2 літра сирого молока, теж сприймається добре. Загалом трохи зміцнів, тільки дуже бракує поживних страв, а відучора закрили базар, закрили всі будки й кафе — тепер уже й цукерки малому не дістанеш, а з молоком і взагалі з їжою що буде — хто зна. Ой, тяжко.
Працював зраня, кінчав текст до фільму про Київ. Здається, нічого виходить.
Був поет Соколенко, славний, приємний парубчак. Привіз листа від Самчука.
Ходив о 2-й годині по київських садах. Дуже мені самітньо і сумно — скільки згадок і болю на кожному кроці, скільки тяжкого завдала мені й Ніна!
Проходжу повз магазини, колись заповнені продуктами, і ще сильніше почуваю голод. Проходжу повз колишній "Театраль-ний" ресторан, а тепер на ньому "Nur flier..." — і заздрю, дуже хочу просто хліба й шматочок м’яса, якого давно вже не їв. Купив біля Софії у перекупки на хіднику грушку за 7 крб., довго міркував, синові занести чи самому з’їсти, бо на другу грошей не ви-старчило. В цей час наблизилось двоє угорських субофіцерів, — один товстий та червоний, не питаючи, взяв грушку й кинув своєму чорному пуделю, а тоді вже: "Ісколькі стоїть?" — і поліз у гаманець. Взяла гірка досада...
На колишньому будинкові Купецького зібрання напис — "Deutsches Haus" — прибрано, чисто, життя вирує. А на Софії забутий, геть злинялий, як звичайна ганчірка, жовто-блак. прапор. Вже й не розбереш тепер, якої він "масті". Через те про нього забули й не чіпають — він сам ще з перших днів "звільнення". Що він високо (вікно останнього поверху) — це велично, а що він такий-от — це жалюгідно.
В "Укрфільмі" максимальна платня для українця-спеціа-ліста 2.000 крб. і звичайна пайка, а незначний технік середньої руки, німець, одержує 22.000 крб., німецьку пайку й право на німецьку їдальню. От і маєш.
8/ІХ — 42 р.
Нарешті сьогодні дощ.
Днями перечитував одеські газети (приніс Парубочий) — журнал "Колокол", ч. І, журнал "Смех" та кілька щоденних часописів. Усе російською мовою, про українське щось і натяку нема, крім хіба згадки в театральному огляді (журн. "Колокол") проте, що "украинский театр нашел надлежащее ему место". Це дослівно. Але в театр, анонсах нігде укр. театру нема. А Парубочий каже, що цей театр — халтурне якесь збіговисько — тулиться по клубах на околиці міста. В одній з газет є портрет вченого-молдаванина (забув прізвище) — він учився навіть в Сорбонні, а тепер дістав звання почесного члена Румунської Академії за розвідку, в якій доводить, що "Трансністрія" споконвіку була заселена виключно молдаванами, що молдаванами були Петро Могила, Ів. Мазепа, Орлик та інші укр. діячі.
Сьогодні приїхав з Харкова Л. Даненко, привіз теплого листа від Царинників і газети. Каже — добре мене там усі згадують, зокрема в редакції, навіть убиральниця й швейцари. Один тільки одинокий Топчій лає (але це якраз добре!). Цікавий випадок — через день-два після мого від’їзду з Харкова в приміщення редакції потрапила бомба. Жертв нема, але от-от могли бути. Чому не міг бути жертвою хоч би й я? Все так умовно, химерно...
Споряджаю Лесика на село, — якщо вдасться.
11 ДХ — 42 р.
Вчора перед світанком (ніч з 9-го на 10-те) наліт червоних літаків. Вибухи й постріли чутно було досить далеко, проте