25/УІ — 42 р.
День. Дощ. Теплий, літній, пахучий, — особливо в цьому чарівникові Києві, геть затопленому зеленню. Крізь дощову
пилюгу вже просвічує сонце і над купами дерев у Ботанічному стоїть синявий випар, як дим. Краса!
Допіру повернувся з генералкомісаріату. Розмова з заступ, зав. від. преси — Люфтом. Застав його одразу. Одразу мене прийняв. Я привітався і одрекомендувався по-німецькому, але застеріг, що погано ще цією мовою володію і попросив перекладача. Він вийшов, пошукав, привів ту саму пані, що вчора я з нею мав дотичність у почекальні Рейнгардта. Запитання: чому я виїхав з Харкова? Пояснюю хворобою і поворотом додому. Він, виявляється, не знав, що я місцевий мешканець і був евакуйований. Це одразу надало більшої ясности моєму становищу. Коли ж я розповів про роботу в Харкові й показав документи, які свідчать, що я з перших днів приходу до Х-ва нім. збр. сил включився в активну працю й працював до останнього дня від’їзду звідти, показав ще й газети з моїми статтями, — сумніви, які були тут, ще більше розвіялись. Він сказав, що в "Н.У.С." штат буде днями ще додатково скорочений, газета розміром ще зменшується і стає виключно політично-інформативною, тому для мистецько-літературних матеріалів там залишиться місця 10 — 5%. Що ж я там зможу робити? Нічого. Отже, він пропонує співробітничати в DNB [Deutsche Nachrichten Büro] (в Рівному), причому матеріали я можу йому давати безпосередньо. Ця праця буде добре оплачуватись. А для орієнтації, для вибору тем він передасть через Штепу відповідний пакет із низкою зразків-статей. Я натякнув, що мої деякі статті з "Н.У.С." і повідомлення про мою втечу від большевиків надруковані також в газетах Львова, Кракова і Берліна. Він наприкінці додав, що залежно від успіхів моєї роботи він матиме на увазі штатно призначити мене на редакторську роботу десь згодом в іншому місті. Я подякував. Загалом розмова тривала недовго, але суто діловито і залишила по собі задовільне для мене вражіння. Я дуже радий, що не порушено моєї гідности, і вів я розмову в достойному тоні самоповаги. Почував навіть, що моя діловита підтягнутість і коректність, навіть моє убрання і свіжоголене обличчя мало тут своє певне значіння. Він, між іншим, спитав десь після початку розмови: українець я чи росіянин? Я з підкресленням відповів, що українець, і це підкреслення примусило його уважно зиркнути на мене. Це було дуже відчутно і показово. Він теж був сухувато-коректний, але симпатичний, такий собі невеличкий на зріст, дещо худорлявий, з розумними карими очима, молодий німецький чиновник.
Потім пішов я до SD [Sicherheits Dienst] — Штепа передав мені офіційний туди виклик, — що міститься на Володимирській, в колишньому будинкові НКВД. Прошу на привході перепустку до Іуберта, що відає справами преси, — аж тут іде якийсь знайомий молодий німець. Блик-блик! —зразу ще не впізнали одне одного. Та він, видко, навмисне наблизився до віконця перепусток, щоб придивитись, переконатися, і тоді впізнались взаємно. Це — Ніко-лай, той киянин-перекладач, що цілу зиму прожив за стіною моєї кімнати на Юр’євському, 75 у Харкові. Він працював перекладачем у жандармерії. Ну, звичайно, вітання, жваві розпитування... А вартові німці, що стоять поруч насторожені, здивовано й ніби задоволено поглядають. Ніколай, виявляється, уже два тижні працює тут. Услужно повів мене до Губерта, але його, на жаль, не застали.
Вчора зустрів у кафе на Фундукл. критика Юрченка. Звичайно, так само радісні вітання, розпитування про Харків. Обіцяв зайти. Це один з колишніх микитенківських прихвоснів. Як змінився!
Вчора ж на вулиці зустрів письменника Ю. Будяка. Старий, хворий. Мене спочатку не пізнав, я сам до нього признався. Він дуже зрадів, казав, що днями має бути дозволена організація Спілки письменників. Жаліється на тяжку хворобу. Потім розповідав про своє заслання, дуже нарікав на Рильського — запроданця, а особливо гостро лаяв Андрія Паніва і Епіка, що ганебно поводились на допитах в НКВД. Епік, за його словами, рятуючи свою шкуру, багатьох оббрехав і запроторив на заслання та смерть. Зокрема — Антоненка-Давидовича, який, дуже можливо, дістав би легку кару. Про це Будякові казав, обурюючись, сам Антоненко, коли їх одного разу вкупі везли на допит. Між іншим, про Епіка я це чую вже не вперше.
28/УІ — 42 р.
З ночі дощ. Вже незабаром місяць, як майже щодня дощ. І холодно. Погане літо.
Лесик простудився. Мама вчора пішла на село по продукти — тепер дощ їй може багато перешкод завдати (це — Немішаєве,
за 20 км), Я хазяюю сам, і вже набридло вовтузитись з горшками, дуже багато це забирає часу і стомлює.
Сьогодні зраня був Ніколай, розповідав про свої пригоди на фронті під Харковом і про теперішню службу.
Позавчора вранці з’явився вчений секретар Вінницького мед-ту, привіз того листа мамі, що я ще з Харкова, давно передавав через Кардиналовську. І газети з моїми статтями. Розповідав про життя Вінниці і периферії. Є розгублення, тривога.
Позавчора ж у редакції познайомився з редактором чернігівської газети — молодий ще, якийсь стривожений і так само розгублений хлопець.
Штепа домагається моїх літ. матеріалів до газети. Я вчора сказав йому про інтерв’ю зі мною: чому ж не друкують? Обіцяв вияснити й зробити. Жду.
і/VII — 42 р.
Знаменна дата! Рівно рік тому, як саме в цей час (о 9-й год. ранку) цей двір "Роліта" збуджено гудів, сповнений був надзвичайного хвилювання і метушні — виїздили письменники, перший день офіційної евакуації, хоч від сусідів приховували цю справу. Автобус прибував і одбував, транспортуючи "добровільних утікачів" на двірець. Ще вночі виїхали на станцію "найвельможніші" (Тичина, Панч, Рильський, Рибак, Гофштейн, Тардова з робітницею, Городський тощо — переважна більшість "аристократичного" нового крила будинку). Бачу — стоїть автобус у під’їзді, і туди вантажать валізки й вузли. Зазирнув у марш, де ліфт, а там Копи-ленко пре колосального клунка, загорнутого в килим, аж піт бідоласі виступив, і питає: "Ти ще не вантажишся?" "Ні, а що?" "Ну, то слідуючим заїздом із наступною партією через годину-півтори поїдеш..." "Добре, добре". Ах, сердега, він і не підозрював, що я зовсім не поспішаю, навпаки, міркую, як би то довше залишитися в Києві! Він преться до автобуса, пре поперед себе клунка, а там усередині аж сидить Смілянська з дитиною, ще хтось з жінок з дітьми. І він просить їх негайно вийти, дати місце клункові. І вони вагаються, не хотять. І він силоміць клунком грубо, нахабно витискає звідти дітей. І зчиняється крик, лайка, скандал. І всі присутні обурюються на Копиленка... У дворі ж никають бліді, розгублені жидки, страшенно стурбовані тим, що їх не всіх вивозять у першу чергу: їм бо, як жидам, мовляв, у першу чергу загрожує німецька небезпека. З’являється раптом Бажай у військовій уніформі, який вкупі з Корнійчуком верховодить тепер у Спілці. Жиди обліплюють його з такою настирливістю й шумом, що він ледве виривається з цього напосідливо-переляканого кодла, а вони однаково біжать за ним. Переслідуваний, враз затурканий, він опиняється аж на другому кінці двору і, помітивши мене, простує до мене, як до спасенної точки. Я одводжу його ще далі вбік і кажу, що не маю охоти зараз їхати, хоч і належу до сьогоднішнього списку: мовляв, взагалі не поділяю цієї панічної втечі й хочу лишитися вкупі з ним у Києві, а як доведеться, то й "захищати Київ". Він насторожено бликає короткозорими очима й каже: "Ну, як хочеш, як хочеш... але май на увазі, що потім буде важче виїхати". "Нічого, як буде всім, так і мені". А довкола нас уже знову скупчились переважно жиди. Б-н поважно проголошує, що допіру він говорив особисто з Хрущовим, той цікавився настроєм письменників, передавав їм привіт і побажання триматися достойно, поводитись так само організовано, дисципліновано, свідомо, як то було й досі. Я поспішаю додому, радий неймовірно, що маю право (в даному разі певну згоду секретаря парторганізації, товариша Бажана) поки що залишитися.