А тоді, за столом, ти, пам’ятається, поплескав по плечі співбесідника: Федір Михайлович! Федір Михайлович! і всюди вам бачиться зловмисність католиків! а чреволюції хто робив? хто чекістив недавно в підвалах, заляпаних мозком по стінах, бо стріляли впритул, в потилицю? якої віри безвірці бузувірились стільки літ? Ви загалом то правильно їх оббісили в своїх "Бісах", але поіменно, повіросповідно— хто вони? чому грішні й праведні збилися в одне нерозлучне стадо, як худоба на бойні, і ревуть заголоджено, а їх тримають впроголодь, щоб зміряти справжню, очищену вагу, прикинути на рахівниці: чого вони варті скопом? і знов роздрібнити, пустити тим вузьким, незворотнім коридором, що веде до убою; а хіба це гуманно, Федоре Михайловичу? щоб ви порадили: як перевіяти від полови зерно, все чисте й чорнозгорьоване, мов сльоза живцем прикопаної дитини? як перевіяти від остюків і пилюки чорні ріжки, бо доброго давно не родить, і молотарка чмихає, кашляє з сухотним болем, засіваючи вітчизну чорноріжковою мукою— і в наступному поколінні тут зродиться новорабська, чорніша від африканосів, опраховіла, земним осліплена, раса! Федоре Михайловичу, скажіть по вічному: де підступники? де ці варавині дочки й сини, від першого до останнього секретарі й секретутки, а нині ударники на біржах? де ненаситці? і хто їм скаже словами пракниг: а тому, кому б закортіло вашої землі, киньте йому в ротяку вповні, хай покладе до пащі своєї і заціпиться змовклий; ти немало землі накидав, затовкаючи пельки вражидлам, та щось пороблено було співвітчизникам, щось таке, про що оповідав, здається, Гомер у своїй "Одісеї", коли "ячної з сиром муки та з медом жовтявим змішавши, з світлим прампейським вином подала їм, підсипавши в келих зілля лихого, щоб зовсім вітчизну забули; щойно дала їм ту суміш і випили всі, як ударом кия їх загнала в свинарню і там зачинила; голови й постаті їхні щетиною вкрились, і рохкати всі по свинячому стали, лиш розум, що й був, залишився"; вона, тобто Кіркея, невипадково лишила одісеївцям розум, щоб вони все розуміли, все своє свиньство і непотребство, коли чавкали жолуддям і буряками з дертю, і зарозумлювались ще дужче, аж поки вона не зволила їх намастити вигойною маззю, і вони вернулися в людську подобу: навіть вищими на зріст і молодшими на вигляд; а ми хіба не шукали, Федоре Михайловичу, таємниць древнього рецепту?— бо що таке література як не мазь від всесвиньства?— хіба не дерзали ми, щоб зцілити своїх земляків, але, на противагу древньому, виходило все гірше й гірше! дерзали, дерзали, а крик стоїть, мов у пологовому домі, де зроджується новорабська раса; і молотарка чмихає, і ударне плем’я ставить рекорди надоїв і бере соцзобов’язання на біржах; а якщо по серйозному: три речі здійснилися нерозривно: видебілення, радіація і непокараність совдепу— вся інша сподієність, лихоманство історії, лише обрамлення цього; все інше цікаве як анекдот, як випадок, як туриське враження; проклятість краю— і метафора світової проклятості— захована у вищезгаданому перетворенні, але його, як сказав би колега Августин, його неможливо охопити грішно-допитливим розумом; і щоб Ви порадили, Федоре Михайловичу, в такому випадку? Ваш маніфест про красу, як я казав, здається, тут переінакшили і напнули гаслом над сценами, де тривають конкурси і розпродажі дівочого тіла; пророцтвам ніхто не вірить— вірять дівахам у купальниках— і хто що хоче, те і пророчить; от щоб Ви порадили за променистих обставин у цій драглистій, мов скопитнена бойня, зникраїні? де всі шляхи тупикові на манір коридору, що веде до убою— і задкувати зась, бо ззаду напирають інші; ви правду кажете, юначе— спохмурнів старий каторжанин— і про дівах, і про проклятість, все гола, голіша нікуди, сказати б, блудницьки заголена до пупа, правда; але така, напевне мода— і я вас дуже і дуже розумію,— такий стиль доби, який ви намагаєтесь передати щонайправдивіше і неповерхово; а що порадити? ви й самі знаєте, і не раз про це писали; вам недаремно підсовують мавпувату маскультуру, первісні звичаї; вас, справді, зігнали на спільне тирло, вас зважують і переважуть, і підморюють голодом, щоб звідати: чого ви варті в живій вазі, без гімна і тельбухів,— щоб продати оптом; а де ж вихід? богвість, шукайте. Ти подякував— добре, хоч не відрадили від дослідницьких вправ; либонь, ти на правильній дорозі, з велосипедом і невтомним собакою— ти сьогодні побудеш вдома, а коли гості підуть до сну, ввімкнеш нічника над узголів'ям і на збитому з грубих дощок ложі впірнеш під ковдру, зігрієшся, а потім, обпершись на лікоть, перечитаєш Августинове сповідання, немов підеш слідом за гостем, чий обрис вже й на дорозі щезнув, лише далекий шелест туману, мов шельпіт перегорнутих сторінок і запитань безголосих, виказує його присутність: "яке мені діло до людей? чи потрібно мені, щоб вони слухали мою сповідь, начебто вони мали вилікувати "всі наші недуги"? людський рід цікавий пізнавати чужі гріхи, але лінивий свої виправляти! чому вони хочуть почути від мене, хто я, вони, які не хочуть почути від Тебе, хто самі вони? і звідки вони, почувши про мене від мене самого, знають, чи я кажу правду, якщо "жодна людина не знає того, що діється в людині, тільки дух людини, захований всередині"? та, оскільки "любов вірить у все", а тим більше між тими, що тісно з'єднані одні з одними, то і я, Господи, сповідаюсь тобі, щоб почули інші; я не можу сказати їм, що говорю правду, але мені повірять ті, хто вислухає мене з любові; однак Ти, Лікарю моєї душі, поясни мені велике значення моїх починань; моя сповідь стосується моїх давніх гріхів, які відпустив мені і покрив їх Ти, що хотів, аби я знайшов моє блаженство в Тобі, коли Ти зміцниш мою душу Своєю вірою і Своєю таїною— оживи серця тих, хто читає їх або слухає, нехай вони не засинають між сумнівів і не кричать "я не можу",— а нехай прокинуться для любові милосердя Твого, для тієї сили безсильних, яким дана свідомість їх безсилля. І любо слухати добрим про давні провини тих, що давно вже вилікувалися, і не тому радіють вони, що це провини, а тому, що вони були, а тепер їх немає вже"*; відклавши книгу, вслухаючись у нічний скигліт вітру, що б’ється на безвіконній веранді, мов птах, котрий, вернувшись додоми, застав гніздо порожнім, ти подумки бачив занесений снігом степ і думав про неможливість виповісти всю правду, бо жодній земній істоті, через обмеженість її чуттів, не відкриється всеохопна, всезагальна правда, правдиві відповіді, правдиві вирішення, правдиві овиди за безмежжям блюзнірства; все настає якось саме собою; вір і сподівайся: вірним відкриється радість як дітям; оце і все, до чого ти домислювався; а розум прагнув глибшого, розум, цей залишок людського в зачаклованому освинячені, прагнув розгадати щось більше; подібного ти, пригадується, прагнув, їдучи у метро через річку, день був передвесняний, сірий і крізь продухи у вагон насівало легкого снігу і чистої височини з навколиць, ти прагнув довідатись про сотні й тисячі земних речей, що скуті в’єдино вони вслугували переходом через річку і крижаною міццю заперечили давнє, мовляв-то: в одну і ту ж воду не вступають двічі; ти прагнув перейти і провести інших над нею, над непогребним часом, що десь там, внизу, ізсукується вішальницьким мотуззям течій, глибин, стрімнин і втягує з собою не так підгризені судомою, випадкові жертви, як саме бажання зміряти безмірне,— щоб приховати дикий нурт углибин, захованого на дні ямер, під корчами, крижаного праісторичного часу, подібного на літні стійбища древньої риби, миньків, зовнішньо схожих на вужа й сома водночасне, древньої праістоти, яка ще боїться розніжувального тепла і зачаєним серцем відраховує мільйоноліття, запліднюється від тих пратовщ, праглибин тільки для неї пам’ятного чекання, дикого і щасливого безлюддя морів, переповнених небезпеками, і наливається жагучою ікрою, і жде зими, найлютіших морозів січня, жде однаково, як інші риби чекають травня, пори ікромету; ти проходив крізь час, як нейтринова частка крізь вкам’янілу в скорботі планету; але, якщо нейтрино, звільнене із магматичних товщ, із райських небес, із продимлених сіркою рудників пекла, якщо воно летіло радісно й звільнено в нескінченні, сповнені нових захоплень, міжкосмічні мандри, то ти, в силу якогось незрозумілого приречення і невідкритого ще тяжіння, вертав назад і знову перепірнав земну кулю з невтомністю піщаного годинника, перепірнав як засіяну ряскою неглибоку копанку,— малим ти стільки вимріював подібне щастя; в селі вашому ставка не було і ви ходили в сільце сусіднє, і там до блювачки накупувалися в мілкій кольобанці біля качатника, де дно жовтіло від водяних бліх, а на горбі напівсонна, голодна лисиця в лопушинні біля нори перелягала з місця на місце, ждучи, коли ви вшиєтесь геть, і їй вдасться підкрастися до каченят на березі; а тепер ти лежиш вночі, маліший себе малого, і пробуєш наново перепірнути час, іще й іще, іноді тобі вдається, вітер стабунено топчеться по веранді, а, коли втихає, ти запитуєш у безмов'я і сонних почмихів молотарки: може в стирлованому загоні, в злуці грішних і праведних, в приблизності всього і криється винятковість вирішення? тобто, в наперед заданій несправедливості, в притерпілості до неї, заховано вищий знак справедливого? знак непізнаного, неприступного для людського розуму й розмислів; і, поки ти думатимеш про часоплинність, час збігатиме ще стрімкіше, немов потрапивши в тіснину і вириваючись на звичну волю, і навздогін йому вигукнеш, "горе мені, що не знає навіть того, чого не знає!"*; ти здогадувався: час, над яким ти бився, не міг бути мірою на манір ліктя, котрим вимірюють довжину колоди; нема ні майбутнього часу, ні минулого, ні теперішнього, ні проминального нині, а, однак, ми вимірюєм час— і ти перемірюєш безмір променистих обставин, нерозкритих злочинств, розбрукованих на зерні доріг; ти обмірюєш усе це уявою, як одну об’ємність часу; слідом за попередниками обмірюєш мовчанку й стогін, рух і тривання, і з "грішною цікавістю хочеш пити більше, ніж можеш випити", і хоч, не хоч, а змушений будеш визнати приблизність своїх вимірів, досліджень, поглядів, кинутих навздогінці, бо лікті, на яких ти повз уперед, замірюючи дорогу до обрію, були всього лиш людськими ліктями, які наближають до ворога, щоб поквитатись— і тоді ніколи мріяти; в почмихів молотарки, що на току день і ніч пересівала чорноріжкові купи, ти запитував як у живої істоти: може в стирлованому загоні, звідки один коридор до убою, може в злученні грішних з праведними, в приблизності, й криється виняткове вирішення? вищий знак справедливого, непізнанного, неприступного для людського розуму? і нічого перемірювати ліктями тимчасові виднокола? ще кілька почмихів молотарки— і все поглине темінь; у чому ж безсилість догнати час і безпосередньо в нього взнати причини проклятості краю? вся біда в тому, що наше серце дає притулок усяким речам і вміщає забагато дурниць, які спотворюють і силу прагнень, і силу молитви; тепер від істинного тебе відриває все менше вражень; театри й співи, гоцкання й заливання до поросячого виску алкоголем тебе не захоплювали ніколи; не шукав ти і віщих відповідей у тіней небіжчиків, цураючись святотатських обрядів; не звертавсь до ворожок, астрологів, дельфійських оракулів, але серце й без того наловило дурниць, як кожух арештанта тюремних вошей, і тепер сиди й думай, куди з ними рипнутись, бо все таки вони, наситілі, частка твоєї крові і найближчі ближні? куди їх витрусити, щоб податись слідом за Святим Августином? є над чим подумати. Збігай назад, роззирнися: десь тут ти згубив слід відвертості; так, так, так, ти знов забув, що хотів сказати своїм вірним, своїм обраних і всім тим, що шукають обранство, як ти по зернині шукаєш сліду; і завжди знаходиш там, де не передбачаєш— радість була потверджена телеграмою від безіменного адресата; ти знайшов її в щілині між одвериною, повернувшись із полювання— поставив рушницю прикладом на поріг, розгорнув проштемпельовану сотнями тюрем, божевілень, концентраків телеграму, чималенького аркуша, що шукав тебе безвість літ, шукав усюди, по всих застінках митарств, по всіх пристанищах твоїх літгероїв, ототожнених із тобою, споріднених настільки, що годі було розрізнити: де ти? де вони? і ось вона, аркушина, затягана, буцім нею начищала до блиску наваксовані чоботиська ціла армія вертухаїв, санітарів, наглядачів, чергових по райвідділу, препараторів моргу, начищала, аби ти на халявах міг угледіти віддзеркалення кожного, кого човпли носачищами ялових з рипом чобіт— от вона, папірчина, мов затягана суконка, знайшла тебе, і, розгорнута, зігріває душу; зігріває подвійно: тим, що тебе, слава Богу, не затовкли, начищаючи тобою чоботи, що досі ти пересуваєшся звичним способом, а не плазуючи в корчах від стіни до закутка, що ти— аж не віриться досі!— живий, а не вириганий з кров’ю в тазик, як одна з туберкульозних паличок; що ти в зневірі, в знесиллі, в знехоті, й просто в безвиході й усепогибелі, знову пишеш! з висоти земнолюбної, чорнопопельної епохи ти волаєш: народ виздихує від беззаконь, а вони чешуть себелюбства похоті! ти пишеш мечем хребта, присвічуючи ним польові дороги й обікранства, пишеш, присвічуючи в смертоночах, пишеш, вимріюючи колись просвітлених, пишеш, а глистохребетні на жирних пузяках повзають перед славолюбством і успіхом, обжираючись прахом і сухим кизяччям, немов розверзті могилогорби, сама земля поглинає свою землистість; якби не ти, і вони б самі, і їхня дітва, і прапраправнуки бігали б ,ощасливлені, за татаро-московсько-польською кіннотою, бігали б із совками й торбами, щоб пальцями й усієєю долонею жадібно нагребти паруючих кизяків і з них надлубати вівса на кашу; а так повлягалися, незалежні вже; а друга радість, мов чорний шарфище, зігріває душу одою, змістом телеграми, з якої дозволиш собі деякі рядки, щоб ознайомити зі стилем послання: уява письменника віддаровує нам пронизливий, чистий ліризм і ожорсточення доби, які, мов просвітлена киснем і тьмяновенозна кров, з’єднані в одному ударі серця; і це про тебе! як ти міг після цього відкласти перо, мов змащеного плуга під повітку, звідки витягнуть його на весну! ти, хто об'їздив, обвелосипедив далеч і всиновив поля, мов згущені чорнила реальності, прози, мов чорний піт застраханої людви з навколиць, мов чорнонічну тривогу за рідніх, улюблених, близьких, дорогих, своїх, прикипілих до серця, як шрам інфартника,— як ти міг не писати? як ти міг невіритись, гніватись? гнівитись так, що біліла кров під нігтями і біліло чорнило в авторучці; як ти міг, стільки навчений, обпікатися на дурному, немов новобранець, якому за дві затяжки недокурком запропонували лизнути залізну, лютоморозну клямку— і він, заплющений, рве прилиплого язика із м’ясом; від безсилості описати правдиво всі омерзіння й зуроченість ти гнівився ще дужче; описати й добити їх пером, немов позбавити жито чорноріжкового урожаю— ось завдання не з останніх; земля наокіл, мов надреальна проза, мов саме чорнослів’я, лютий підтекст, який протік крізь папір, ніби кров з конаючого, пополотнілого, в пісок і відчай, і од знекровленого світу відступилися всі, а ти стоїш і розглядаєш сліди розбою, насильства; ти бачиш ці величезні, засохлі, криваві плямища у вигляді чорноземів і чорного поту лихоліть, лиховість, чорної безнадії, що, немов розіллята нафта, зібрана зайдами, послугує для двигунів їхнього машинного оптимізму; ти мусив писати негайно! рвучко і навскіс, мов рубаючи шиї проклять, переконуючи Господа, що не все втрачено, тільки б він зглянувсь над нами, вдихнувши святість в серця і чесну силу в руків'я— і було б прикро, якщо б твій передчасний відхід асоціювався з вириганою, викашляною згустками кров’ю в тазику; ти намагався! ти прагнув! щоб з цеї чорноземної, чорнокривавої нафти, шляхом перегонки, з’явилося щось енергійне, щось здатне відкрити нову сторінку, новітню еру, — і самому перегорнутися з сторінками в добріші, немов життя своїх літгероїв після епілогу, в здоровіші часи й закинути цю писанину, звільнившись для полювання, рибалки й тисячі радісних і азартних, справ, а то сиди, сліпай над долею чорнознеможеної вітчизни, аж паморочиться в очах, немов на скелі над штормовим морем; сиди, сліпай, а тобі за це легіон заздрісників вручить орден, дірку в грудях, три на п’ять сантиметрів; ти писав, а чорна, застрахана людва з околиць, її чорнослів’я, її замазученість на тракторних станах, її непохмелена, чорна, безпросвітна туга, мов хвилі на беріг, накочувались на поріг твоєї хати; ти впускав їх одразу: з мареннями й зітханням; вони стояли призігнуто, насторожено, всим виглядом звернені туди, на двір, готові бігти, ховатись, мов щойно утеклі з тюрми і впевнені, що їх вже шукають з вівчарками; вони сідали на лавку, курили в рукав, просили завісити вікна ряднинами, відхекувались і простягали ноги під грубу, а якщо траплялося їм заночувати, то спали одягнені, на підлозі, покотом— і вві сні марили, оповідали моторош; а ти мусив записувати кожен їх сон, кожну садистичну лютощ їх володарів, кожен прощальний вигук над чорноболотяним полем, де все блукає, провалюється і гине, засмоктане в драглисту жижу; де навіть привиди не знаходять дороги назад, як трапилося, наприклад, з возами, що курличуть в нікуди й підманюють душі прощанням, і підбивають прощати; ти описував ніч за ніччю, борозну за борозною, кожну найменшу, вивергнуту з комина, сніжину радіоактивної сажі, що перетворена в літери мріяла стати сагою; ти описував кожне багряне згасання коногонки в мороці шахти і в кожному з мільйонів людських організмів кожен тромб, що от-от обірветься й рине вперед, мов скажений шершень; ти писав, а тебе винуватили в душевному популізмі— і хто питається? рогата худобень, ссавці бездарні, недописьменники, недокритики, хитра й пронирлива посередність, яку ти, на клопіт собі, не раз рятував, витягував за чуби з тарілок з холодцем і смальцем, куди вони падали п’янезними рилами і заливались ригачкою; але от, відмившись і посвятеннівши, вони разом з запоями покинули й писання, ринулися в продюсерства, менеджерства, в новочасну паразитарність, де знову, як і раніше, втілювали головне покликання: змішувати святі дари з яєшнею— і плодити блюзнірства; вони жалісно, щоб не образити, замовчували тебе як останнього дикуна в бойовому розфарбленні— і сміялись до впаду кругом поза очі; тупі, підлуваті, хитромстиві, як всяка бездар, вони організовували всякі тупі й бездарні проектики, і плювали в руку, що взявши за вуха, витріпувала з них пилюку, як з плюшевих зашмарканих цуциків— і підгилювала в люди; невдячність і підлість, здобрена приамериканеним сюди пронирництвом— вони навчалися в них всьому уніфікованому і викастрованому до плюгавства— невдячність і підлість, як два наглі роги безкарності, були їх визначальними рисами; витріпані, вони вже за дверима сміялись голосно, сміялись як з лоха, котрого так облапошили— тобі ж болів тільки час, так здармований марно, інфікований невдяками; богвість як, через силу, ти продовжував репортажити— з гільйотиною на шиї— та іноді виїздив на велосипеді в сутінь і ніч, щоб пригадати азарт, з яким гасав по дорогах, розбризкуюсчи мілкі калюжі, відданий твій собака; скільки раз ти кидав писати, полишивши це зайняття своїм епігонам, звихнутим на словоблудді, як жебрак на новій торбі; вимріюючи торбеху, він мислить, що з нею і сам вилюдніє, і стане князем; печальнезна помилка! а скільки підманюється даремно і йде по твоїх стежках, по закоулках митарств, марновірст, марнотратств і, протокольно кажучи бомжівств! скільки їх? вже не кажучи про читачів, змушених, мов риба в ятері, битися в чорних сітях побаченого тобою скрізь і сплетеного в рядки уявою! ти казав їм, що вичерпавсь, виписавсь, надірвав свій мізерний талант, аж серце виперло грижею поміж ребер і вісить там, мов порожня кобура арештованого генерала; ти казав заздрісним, жадним до корчів, як шибениця до прокльонів,— он стоїть собі дерев’яна, не добра й не зла, ніяка, байдужа, проста, стоїть і пантрує юрбу чекальним, незмигно-хитрим оком зашморга— ти казав те, чого від тебе ждали стільки збидлюжених літ, по електричках, по вокзалах, по всіх кутках безпритульності: ти таке ж бидло, як і вони; ти збидлярнів, просмердівшись злодухом, як їздовий силосом; вони добилися свого; стільки вганяли в помийниці, в ніщо, в нікчемство, переконуючи,— раз ти нікчема, то повинен мовчати й ховатися як обісраний,— стільки примушували знімати шапку, зрікатись князівства, постригатися в смерди, стільки дерли шкуру, мов вітер рубероїдні клапті з повітки, що тобі просто обридніла ця живодерня; чорнобалюйте!!!— віднині ти думатимеш про нетлінну душу; але тут то й глибиннів смуток: там, глибше всякої прірви, безодні, гніздовища проклять, далі дикого скрику, там, де не тісно небу, в тій долоні, простертій у ніч, в тому гнізді відлітання, де мала б тепліти душа, лежали два знепотрібнілі крила— час і спогади— і те безсиле крилля нагадувало геть обсажену і надсмалену підмітачку, зроблену з гусячих крил: такими бабця підмітала припік печі; а де ж душа? оце так влипнув! де ж душа? де вона?! кричав і пінився ти сам до себе, як розгніваний батюшка до святотатця, що вкрав і десь заникав чудотворний образ— де душа моя?! виявляється: ти її пролихварив! ти вклав її в свої романи, як гіркий скнара вкладає все зароблене в чисті перли й золото; і вкупі з тими рукописами заніс нетлінну душу в руки редакторів, видавців, цієї лихварної банди, залюбленої в свої посади і в твої письмена як жирні плями в сторінку; вони на них ставили закусь: дешеву тушонку, шпроти; надто це стосувалось тих галімарів, тих букерів, що твоїм відчаєм, твоїм стилем застеляли блискучі столи і на вирватих главах чистили оселедці, і всідались обідати лицем до безсмертя! і обсмоктували пальці, запиваючи пивом; а ти, дурний, сподівався, ти вірив, ти так хотів— з їхньою допомогою докричатись до неба; і пролихварив душу; тепір хоч пиши, хоч мовчи: час і спогади лежать обсмалені, в сажі, і ятрать порожнечу, звідки їх виламали, викрутили в суглобах; хоч пиши, хоч мовчи, голос осінніх полів, пострижених каторжно під нулівку, голос кожної стернини, всепам’ятної тобі, мов кожен незронений без ліку волос малих рабів вітчизни, саме голосіння безмежності тобі не дасть заснути; хоч пропадай пропадом, нарікай на лихварів-видавців, які за всі твої рукописи дали півдулі ще й змусили довго кланятись, хоч плач, хоч скач, ти не зміниш дитинного голосу, викликаного з пітьми для любові й уславлення животворності Слова; ти думав так: коли Бог покидає народи й краї, обригані злодійством, заздрістю, ненависництвом одне до одного, коли тьмяніє розум в полудня і всякий добрий замисел уражує цвіль невдачі, ніби залишки доброти тільки й покинуті для процвітання цвілі, і треба зрікатись доброго, як гріховних помислів, коли ти сам, геть покинутий, без смиренності голуба, без мудрості вужа, геть ніякий, сам між безчестя й пристрастей, марноти і втоми, твій писемний обов’язок є вдячним синівством, розшифровуванням, розкодуванням генів, що ріднять кожного з образом Божим; ти доказував це в підтекстах, в надтекстах, авторською прямою мовою, доказував, де тільки міг, щоб припинити розлад, розпад, розщеплення, смертюнатхненність, вияскравлені в порошинах і дрібках сажі з реактора, мов новорічна радість з хлопушки; ти доводив очевиднісне, лицемірюг самознищення, а тебе винуватили в незрозумілості, в зарозумілості, в потопах свідомості; ти зречешся таланту, якщо він був, і запропонуєш їм стати воїнами і служити— та їм кортіло казитись, яскравіти врівень реакторної, променистої доби і виплоджуватись якимось небаченим досі народом; ні Божий, ні чортів— бо проти нього й потвора з рогами й копитами виглядає майже ангельськи— ні дикий, ні свійський народ цей позбувся лиця та імені; за сімдесят марнотних літ перетворений в гумус, у силос, у чортійщо, ніби всі мерзенні звички й риси вперш за історію так розбуяли скажено, так розцвіли отруйно, а все людське, порядне, щире вимерзло й вищезло до грамини, народ цей став напівпритомним: як не п’є, то похмеляється, як не чухається, то виє закапканеним смертним воєм, аж захлинається вхрипло, як не продається в рабство з бебехами й дітьми, то закликає варягів правити, як не біжить на блядки, то поспішає на аборти, як не топить лій із дітей, за звичаєм орд монгольських, то перед першим зустрічним підтискає хвоста, плазує на пузі і зорить усміхненим немовлятком, мов сама безневинність, але з гнилим віддихом людського м’ясила, м’яса брата з пащі; і скільки б ти не підгледів звичаїв, рис, жодна з них не звістить обнадію, а тільки посилить біль, помноживши відчай на смуток і вітер всенічний на пекельну тугу— і всі попередні напасті, вся мерзота безсовісті, здичавіння, тупості вкарбується в одне слово: кончений; бо куди не підносив злодух свій силос, він не вставав і навшпиньки, не підростав, не кращав, а німував по ямах, заливав кислотою кінські ніздрі вітру, лежав, смердів, мов позіхаючий сифілітик, був кончений— і годі; це про нього писалося: повбивав пророків посланих, повбивав гідних і зречених, повбивав милосердних і чесних, повбивав мудрих і жертовних, повбивав жалібнорадісних, залишив тупезних, понурих, лежачих, мов силос на прокорм худобі; ти знаєш, що кажеш; ті, кому віддавав душу з долоні, чи вони подбали про тебе, коли ти був хворий, кавкав, бухикав, вмивався знемогою й потом, спав навсидячки і випльовував себе по кровині? чи одвідали тебе в темницях розпачу? то ж чи вони твої ближні, заповідані для любові й жертовності? хіба не ти їм прощав сімдесят раз по сім, а вони риють рогом, бичаться— і ти все одно їм винен; і ти вирішив змінити стиль, стати комп’ютерним вірусом, щоб стерти всякий спогад про них і про себе, як вони стерли з твоїх задумів найпронизливіші сторінки, стерли, отруївши зневірою в них, сплюгавлених; ти став вірусом мовлення про все й нічого, перекладом із санскриту, древньогрецьким алфавітом, вислідом слимака на стежці, замуленим річищем, візерунком короїда, хвилястим прочерком за гадюкою на тиховодді, піском на зубах, камінним прахом тих перших скрижалів, що були розбиті нам на покару; ти обрав стиль невизначень, перетворень, стирання, зникомості самого зникання, став вірусом, щоб знищити хворобливість подій, конкретного скотства, конкретного відступництва, конкретного блюзнірства, конкретного свинорилля з вилупленими, як шматки кривавого геморойного м’яса, очицями; тільки вплетення в мову іншого коду, іншої сили, могло очистити сутінкове поле від просіяних кругом і пропарощених чорних ріжок, паразитарного колосся, що колись було житом; ось вони, колективізатори, агітатори, ударники, доблесне, передове плем'я! і ти, хто хотів із цього гімна і смальцю викувати мечі ! ти, покараний за одне те, що в них, смальцемордих, повірив, що не зміг розпізнати за тупістю агресивність обуха— обуха, зіржавленого в кураках на дровітні, обуха, якому ти так співчував, обуха, призначеного тільки для того, щоб добивати, обуха, як загартованого в розчерепленнях, серця народу,— ти, хто хотів рятувати від чорнзлобилю і тим противився караючій волі, тепер станеш вірусом, розчинишся в мовленні, в незрозумілих рядках, розщепиш мізки читальників і загальмуєш їх, мов божевілля психотропами, а далі від вух до вух, від сказаного до почутого, від зачитаного до незабутнього, від того до іншого безболісно, незримо, тихо, як жах в сновидіння, впірнеш у свідомість безвірних і над кожним зітханням і подихом розставиш знаки оклику, зарубки крику в сутінкових навколицях, затесі, які роблять на деревах у дрімучому лісі,— і потім скажеш: це не біда вам одтесує голови, а доля знакує чиєсь повернення! згодом, по вірусомандрах, визнаєш: ніщо не змінилось; ось він, цей гнилий силос, в який ти так намагався вдихнути полум’я з горнил небесних,— а жовто-зелена маса не горить і не тліє, лиш просторить запамороку, кислий злодух і навкруг б’ється ситий кнурячий вереск, мов під колійською шпичкою; ти стояв коло народу, як слово біля силосної ями, стояв тоді, коли народом цим і не пахло, а смерділо скацапленим п’яним сапом, матюччям, люттю, закислою тугою кукурудзяного лежання, похабним блядством, нахабним звірством, заздротою, непошаною, хамством, бидляцтвом, стогоном перебитих кукурудзяних суглобів, гарячими сцяками по ногах, всією нездвигною, втрамбованою масою, вжаханим і приреченим, тупим нікчемством; як би ти не любив його, скільки б не жертвував йому силу пристрасті й роздумів, скільки не окроплював, ніби з пульверизатора, вірою й зашпорами з серця, він хотів залишатися силосом, хотів і лежав собі, докисав, позіхав пребайдуже на всі твої жертвочки, лежав, як купа смороду на колишньому храмному місці, бо в нього вирізали той орган, завдяки якому мучаться щиро і щиросердо воскресають; а крім спокути, нема рятунку; твої попередники, пригадується, твердили поетично, що він лежав як паралітик той, що при дорозі, ти ж застав інакше: гниття і сморід, і всебайдужу лежачість; навіть зло тутай втратило природню силу і кругом докисало, досмерджувалося ні те, ні се, голе нікчемство, убозтво, паразитарне, показне добродійство, гола безсовість і такий лютий гніт, що настає в людоїда, який пожер дітей і сидить вирячено й посоловіло від ситості в кутку під божницею— і чекає: що ж далі? а далі от що: божевілля, покара, галюцинативні голоси, які кип’ячим оловом линуться в вуха; далі країна без совісті, без співчуття, без лиця, без радості, без надії зцілитись, без віри в своє покликання, без чогось вищого від тупотваринного, ситого посоловіння під божницею; без розкаяння хоч на найменшу мачину, зіницю справедливого; без усвідомлення приреченості свого стану і тому ще більш некерована— і ти, хто ховавсь по підпіччях від її людоїдних ручиськ, що пробували тебе там знайти, намацати, витягнути за ногу і потім порубані куски кинути в обсажений банячисько, ти, хто дитинно тремтів тут скрізь, відчуваючи лютий поблиск у темряву, де ти згорнувся бубликом і боїшся пискнути, ось, волею випадковості, переждав розбій, різанину і глухе бухкання свіжих порубаних шматків об долівку; ти, пересидівши в цій людоїдній кодлярні тридцять п'ять літ по кутках, по підпіччях, непомітно й застрахано, навіть думки свої привчив ховати прямий і рішучий блиск, як звір, що відводить очі від людського зору, щоб лишній раз не випробовувати недолю; та от, зібравшись на силі волі, ти драпонув од скаженої хати і трохи потинявсь по світах, сподіваючись, що цих ненаситних, цих, які знали про твою присутність під піччю, добре знали і берегли, як найкращу закусь, на свято, цих посоловілих, набичених, рукастих, прийде пора, заб’ють в кандалиги, і ти зможеш вернутись вспокоєний— марно; їх обминула проста й наочна суспільна кара, але тобі вже було не до цього: поки вештав собі в світах, нібито просто так, заробітчанськи, безклопітно, світлорадісно, піднесено, споглядально, захоплено, поки перебував у іншому вимірі, іншому настрої, іншій пам’яті, все зло й переляки попередні вивтікали з тебе, вивітрились, як дух мишаків і курячого посліду, який викачав на себе, тручись по підпіччі,— вивтікли й залишили місце для кращого, справжнього, рівного мужньості, безперервного людського виісновування, виживання, яке ти бачив просвітленим, звільненим зором і впам’ятовував, можливо, проти власної волі; впам’ятовував тисячі облич, тисячі доль, тисячі співпадінь рокованих, тисячі переповіданих тобі розлук, тисячі сподівань на зустріч на всіх прощальних вокзалах, тисячі поспішливого серцебиття листів у тисячах поштових скриньок, тисячі ликів незримого, невимовного і від того дорожчого ще дужче; ти впам’ятав стільки, що не міг вже його носити в собі— і мусів навчитись письма, і потроху, потроху стати яким не яким, а письменником; можливо, це також була підсвідома спроба уникнути рук людоїдства, коли знов укутаєшся в солодкі дими вітчизни: в бричці з брезентовим, запилюженим верхом ти їхав, подібний на молодого й запального пана, готового на всякі вольності, на те, щоб звільнити душі з кріпацтва, поставити в селах хати-читальні, завести передовий лад в господарстві, творити добре, прекрасне, всевічне і подавати приклад, яскравий приклад, запал горіння, пожертви в ім’я вітчизни— ти, здавалося, їхав, а, насправді, стояв коло народу, як слово біля силосної ями, стояв, як нездійснений заповіт на перевозі біля річки, стояв на сторожі всього, а він, народець, з великої дяки то обхаркував, то виставляв дурнем, то пускав з торбою, то постригав у солдатчину, то отруював душу так, що ти виригував труйку з шматками легень і кров’ю; а нівроку собі почесна варта! та ти терпів, як належить терпіти у вовчій ямі і письменницькому житті, коли все віддаєш за здобутий досвід— дехто здобував його ще дорожчою ціною і був позбавлений шансу здобуте виказати , а тобі покищо таланило; ти писав, рвучко і навскіс, бузиновою кров’ю безсонь, розколочених на кіптяві ночі— виходили майже овічнені чорнила; ти терпів, лиш подеколи нарікаючи, як жнець у жнива нарікає на сльотавінь, негоду; однак, колосся все порожнішало, все мертвішав його марнотний шерхіт— і ти невірився в нинішньому народі, як вогонь у гнилій соломі; зневіривсь не тільки в цьому, своєму, але й у всякому, теперішньому, бо по справах їхніх виглядало: немає між ними правди! немає Божого страху в них перед очима, нема нічого, крім душевної ліні й смертних гріхів, помножених на одур легкобитства, бо так легше щезати в безвість; ти зрозумів, що спершу в них розневіривсь Творець, а ти не йняв Йому віри; ти бачив так, як тебе навчила розмальовидлена, мов стара масногуба вдовиця, гиблотрадиція: що всяка людина є доброю і треба тільки вдихнути в неї чесноти; довіритись їй; але в цей перележаний силос уже ніщо не вдихалось і він мусів зотліти дощенту; ти стільки вдихав свій запал, надривну віру, що надірвав легені й нетлінну душу, і, як тобі сказали потім, зимовим вечором, в ранні сутінки, дорогою в чужому місті, в чужому автомобілі: ти просто був лохом; оцим людям, ось цим перехожим твої образи й жалі до сраки! та й справді на те скидалося: в золкому середзим'ї бляклі пики, мордяги, писки, старі й малі несли якусь затерплість, оббрезклість, як до болю засиджені задниці, аж ти хотів вигукнути: до болю рідний народе, невже це правда? правдою було мовчання; а ти ждав іншого? от вони, силосоямні глибини! приховані від тонкосльозих гуманістів; життя тут стваринніло так, що нагадувати про щось людське: все одно, що розривати могили; там кості й сморід, хоч зверху й гроби лаковані— все так, як казалося в часи прадавні; ти не збайдужів одночасно, ти просто став ним, як знак оклику над рядком— і цього знаку мусив дотримуватись віднині; це вже була позиція, кажучи політично; так ти протестував; ти відмовлявся блошивіти між цих крапок і ком— і обов’язково опинятися крайнім; тепер ти ставав над абзацом! над початком наступного! над вирішенням майбутніх тем! і думав, що вже стаєш невразливим: нарешті! але цей народ жив у тобі не так, як силосний сморід у кухвайці їздового, не так, як оскома на кінських зубах, не так, як тремтіння в обпеченій морозом лошачій шкірі, а так, як хвороба, як туберкульозна паличка в дірці в легенях— тому так пригадувавсь і мільйонним лицями кривавивсь в очах тобі, що сам безсилий ти був його позбутись; він так само, як і паличка, розщеплював білкову масу, вимивав її із сечею, висушував тіло лихоманним потом, він жив у тобі щасливо й схмеліло, мов боярин на весіллі; та ще гірше було із народом творчиим, гримучою сумішшю похоті й нещасть повальних— ця публіка навчена тільки одному: їсти одне з під одного і розхвалювати до впаду; вони прийняли це за щастя: у п’яних відходах стільки дурі, що вистачить на сто літ— і нічого бігати по гастрономах, все тутай поряд, і підхвалювали один одного в одах, верлібрах, критичних статтях, весь творчий процес модернізували на стільки, що й саме натхнення, саму поезію пробували здистилювати таким незвичним способом, і хвалили, похвалювали, захвалювали; так от чого їм бракувало?! безвихідного виробництва! і вони на історичну мить дали тобі спокій, достатній, аби ти написав свої романи-енцикліки, романи-послання— і за те вдячний їм; а потім якої фуфлятини вони не поперли проти тебе— доходило до смішного— понесли на тебе свої книжечки завбільшки з гірчичник, свої окретинені критичні роздуми, свою похітливу цноту, свій безмежний, пропитий, просодомлений надцинізм, чимось навіть величний і незворушний, як море блювоти, свої збоченства, які вони несли над головами навподобі святинь і від їхнього злого поблиску стерня наокіл перетворювалась на жабуриння і світ ставав непролазним, гидким, тягучим, як їхні захвалені, зжабуринені душі; вони, до смерті обурені тим, що ти не алкаш, не свинтюх, не славолиз і соромишся так підлабузно когось хвалити— за віршослів'я, м’яко кажучи, неспівмірне з виттям і жахом епохи— вони вирішили тебе втопити в заздроті, в жалюгідних плітках, брехнях, наклепах, у тій мерзотняві і гиді, де, мов дитина в літеплі, бовтались їхні зропушені, жаб’ячі душі— і це еліта! це совістюга нації! де б вони не з’являлися, вони найперш накачувались горілякою, як свині брагою— і потім несли ці фуфлятинні плакатики, протести проти твоєї правди, що народ виздихує, мре, пріє силосно, і на одного порядного сто десять підлезних; вони, браголюбні, несли мирні першотравневі заклики проти твого гніву, проти яструбиності зору, проти, проти, проти! а скільки ти бився над ними, витесуючи з тисячолітніх дубів цих змистеччених буратінок, і все виходило як не п’янь, так рвань, як не чмуридло, так хамидло— матеріал підводив! витесані тобою вистрибували з руки і давай буратінитись, давай довбати, мов курчата, твої простягнені під стіл, втомлені безмежним, безвихідним крокуванням у пошуках істини, обпалені надактивною мерзлотою вітчизни, потріскані, в нестерпності розчухмарені, кривавом’ясі ноги, і ти підводився через силу, ставив пшоно з жовтком і воду в окремих тарілочках; тепер підросли, вбилися в пір’я— і ладні видовбувати дзьобилами очі; і не тільки від цього, але й від інших невдяк, дух твій скволів, скорцюбився й плакав так, мов вітер сирітський в шпарину пустки: так по дитячому завразливо, тоскно, благально, що ти запитав у свого розпачу— іншого не було нікого, бо й сам Володар нетлінності, покинув сей світ, мов протяг за собою лишивши це завивання в пустках, в злодушах, скрізь, де ти, маловірний, шукав початки зла, бажаючи його виправити, шукав зле і не бачив зла у самому своєму пошуку (як потім пояснив Августин на прикладі своєї сповіді)— ти запитав у розпачу: чого ранок і вечір тут безнадійно, однаково кривавлять зір вапном, кинутим межи очі? чого повітря стало різучим, мов очерет, і січе руки й лице до кості, коли тільки пробуєш його розсунути й заглянути далі: що там, ріка чи безодня, виблискує насправді? лиш розсуваєш досвіток, починаєш день— і вже язики злого ятриво злизують кров на тілі; живим вапном пече щоденна безвихідь, безвість; чому заздрота й жадоба так здичавлює , чорнозливами впоєний, замогильно простертий, голитьбезний степ, що й вітер ночами тікає, скиглить, минаючи пустки, пустки? чому туманом і тонким болем пахне різуче повітря зрад, а ти все не годен повірити: невже? завіщо? ти тягатимеш на собі тривоги, немов мішки з намоклим цементом, тягатимеш, маючи на обов’язку будову іншої, новосправжньої, сторожової вежі, хоч вона і цікавила цей перевернутий, самоїдний час, як вигрібну яму цікавлять скривавлені холерою нутрощі.