Щиро — Євген Пашковський
12.07.1993 р.
Удав вислуховував спочатку уважно, з піднятою головою, буцім несправедливий вирок, але щодалі, — переймаючись почутим, сумнішаючи з виду, опускаючи очі на відкладені ванільні аркуші, немов на просвітлення власної сповіді; і, коли ти дочитав, оминувши в підтексті здогад, що всі держави, ставши на наш гіркий і задимлений, переможний шлях, могли б по-справжньому цвілізуватись, могли б зчорнобніти, покласти край утискам, расизмам, несвободам сексуальних меншин, нескінченним геноцидствам лейбористів щодо республіканців, демокраків щодо консервантів, визнати, нарешті, феодальну віджитість демокрадіії задля самої демоклятії, схилити, впокорити голови чорнобилізмом, і, немов зграя гончаків на голос мисливського рога, стрепенутися, з’азартніти, каталізуватись під дією наших восьмисот реторт і одного з непересічних димів вітчизни, позаяк на решту чекає ніч історичної заблукалості в нетрях і чагарях, доля відбитих від зграї, гонитьба по нескінченних звірових слідах і лазах, туга господаря, різучий наст і чорновітряне завивання навподобі обсаженої, мов обіржавленої кров’ю невтомних шаткувань, а насправді просвітленої стронцієм димохідної гільйотини, — коли ти дочитав, собака глянув посумирніло, подобріло, зручніше вмостивсь на мішку біля груби, відмовляючись виходити в холод ядерної зимури: рушниця й рюкзак так і простояли в кутку, бо того вечора ми так і не вибрались на полювання з ліхтариком.
В перервах між письменницьким обов’язком і звичками свідка ти вийдеш на вулицю, сядеш пригубити коньяку і тільки-но підведеш очі від запальничкового полум’я — десятки мікрофонів з гранатометним спокоєм тяжітимуть підковою на столі і ненав’язливо, майже пошепки, долине з навстіжних провулків: от ви, Євгене, автор стількох романів-вітрильників, член багатьох бібліотечних лож, готовий відновлювати єдність в розколотих церквах і закликати невтомно до нових уній, ненависник абстрактних шредингерівських кішок, недобросовісних постів, модернів, фальсифікацій, шахрайств, вигаданих, щоб морочити студенток, ви, людина з народу, мисливець, рибалка, один з першовихідців у вакуум без скафандра, просто майстер, мислитель, гуманіст, радник вічності з питань просвітлення, послідовник галактизму і гіперхудожніх з’яв, коротше кажучи, честь і совість просвітленої стронцієм уяви — от ви скажіте, як нам нарешті абустроїть рассєю? а може нам допоможете: як бути від можа до можа? а нам порадьте, як, чимскоріше, вторжествити тьмократію на позаштатних землях? а нам зміцнити порядок на чолі об’єднаних бундесойроп? а нам, за прикладом будівничих пірамід, вручну пересунути великий мур до амуру? а нам пришвартувати, де треба, заблукалі острови? а нам спільно, зопалу, стабілізувати хекономіки, поновити ресурси, наштовхнути на свіжу жадобу споживацький апетит, посилити потенцію, побороти яловість, до кончин бісновіку узаконити історичні помилки, нагородити всіх винних, бо гляньте, ось паралелі й меридіани ізсукуються в канат, натягнутий по периметру рингу, ще хвилина й від дзенькоту закладе в вухах, скажіть своє мужнє слово, дійте! ти з диктаторською прямотою закличеш до порядку, підпишеш підсунуті послужливими президентами чергові документи про злагоду і мир, благословиш на пильність оонівських секретарок, сховаєш у внутрішню кишеню френча натхненне перо і, зрештою, поясниш всім безпорадним мрійникам, що ти ж не для того вийшов долучитися до бурштинової лози, щоб оббалакувати газетні сентенції; тепір, коли земні клопоти так щасливо вирішились, пора помислити про золоту вічність мистецтва в цілому і літератури зокрема; привид охлократії бродить по євгробах! ніхто нічого не сприймає навсерйоз, знудьгований почитувач розпасся, як бройлер, на макулатурі; ми мусим подбати, рішуче і назавжди, так щоб тексти стали опорою, аби зархімедити зірваний ураганом, перекинутий безнадійно, мав дах конюшні, простір! і, коли племена знову відчують тяжіння простих ціннот, і стануть з голів на ноги, і почнуть ходити, ми зітхнемо полегшено: написане сталося; як ідеолог партійних чисток— бо партія письменників — талант і правдивість — зобов’язує до очищення, ти можеш повідати, скільки на теренах мови випаслось контри, збоченців, недобитків, вар’ятів, прилипал, нездатних і "цоб" відрізнити від "цабе"; ти сміливо їх розвінчував, викривав, власноручно допитував, виставляв на всесвітнє ганьбище трибуналів; ти, чесно кажучи, втомився читати їхні доноси, котрі шкребли одне на одного у вигляді рецензій, просили зважити на обставини, заслуги, родинні зв’язки, в роки застійних застіль роздушену разом пляшку; пізно! ще кілька таких зоологічних дикократій і німих безнадій — і народ забуде прості слова, значення предметів, звичаїв, ось цього послання, і тільки бутітиме вирячено, як здута корова; не давніше як позавчора, ми з Джозефом Конрадом, тобто Єжи Корженєвським, якраз оббалакували приблизну тему; ми ненав’язливо сусідуємо, йому з-під Бердичева до моїх угідь менше години промріяти електричкою; за липовим чаєм він розказує історії про помічника капітана з фарбованим волоссям і бородою, каже, що зараз дописує свій давній, на українську тематику, роман, вже підмахнув угоду на ювілейне видання, так от, за другою склянкою він дорікнув О. Бальзакові, що також мешкає поряд, у Верхівні, десь поїхав вінчатися і запропав — пора б і йому осилити тутешній матеріал і тим поновити аристократизм, клейнодні вольності літератури! а, коли мене смикнуло, — чи не пора б і мені перескочити на англійську, — романтик, немов побачив перед собою збожеволілий океан і всіх морських чудищ одночасно: досить! досить! досить знати або французську, аба німецьку, або польську, або ще яку з шляхетних старосвітських мов, тільки не цю спотворену латину, що за зверхницьким звичаєм латинян лізе в печінки, скрізь і знов обімперює околоці! і вважає нас варварами! годі розальбіонювати цей туман! на цій злодюжній мові мене обкрадали всі, кому не лінь, одбирали славу, жінок і квіти! ще по скляночці липового; в одному з житомирських костелів, кажуть, замуроване серце мого дядька, завтра з досвітком виїжджаємо, ну, на добраніч! ти, знаючи своїх нездар, розумієш старого бувальця, — поки його товкло в митарствах, вони крали з його сторінок світло проміжків між абзацами, крали знаки оклику й метафоричні місця, випивали дух моря з речень, збурунених, мов хвилі; як відьмаки волосину з забутого гребеня, висмикували наскрізні теми, щоб чаклувати над здоров’ям, і от вони розепігонились, привдягнені в псевдоєвропеїзм, з тхорячою безпосередністю розпорскують свої залози — надихайтесь. Тебе часто запитують, чому ви нікуди не їдете? ніяк не виберетесь до нас, відколи повернулися з Дону? наші посольства, ми знаємо, закидали вас запрошеннями, видами на почесні громадянства, політичний притулок і необтяжливу працю в нобелівському комітеті: але чому? чому б не приїхати — не на якісь конференції, шумерські читання, статевостурбовані імпрези, а просто пожити, подихати, обмузеїти бронзою майбутнє кам’яниць, прикрасити, зрештою, кінець тисячолітніх реалізмів, дозвольте вручити вам ордер на постійне проживання в прозаїчності розвинутих країн, при найменшій можливості з’являйтесь; через голови митних союзів, нишпорок і війн, прірви втрачених історичних шансів, того, як мало, і як могло статись — з’являйтесь! — проза генерує можливості речовини в досвід людини і вітчизни; тоді ти виймаєш зліплену аптечним пластирем на згинах, майже столітню телеграму від Марселя Пруста, ви правильно здогадуєтесь, він взнав, де захований час, пружина годинника розтискається звідси, жду, чекаю, виглядаю, в затінку квітневого саркофага в цвітінні тліну; ні на кого покинути пил клондайків, а так — хоч підмінить на сторожі; друзі, тут перед вами, слово честі, містична земля, — візьміть Достоєвського: узрівши, що всі його пророцтва збулися, він геть пожвавішав, утратив похмурість, ходить з усмішкою в бороді і, коли сонмища рускоязичних бєсів з букетами підскакують по автограф — такі милі, розкуті, чемні — хіба ж відмовиш; турбуються долями людства, о, духовидці! запитують, чому й досі, після стількох геніальностей і провидінь, деінде чаїться зло, замислюючись на православних — все інтриганства католиків! на випадок зустрічі з ними він водить старого Карамазова на повідку і той бульдожить охрипло: боганєтвсьопозволєно! заповіт про красу, рятуючись від абортів, взяли на озброєння на конкурсах краси юні кудєсніци міньєту, содомія гомориться, лікар, поглянувши на князя, пригадує стан у якому той бував іноді першого року лікування в Швейцарії, махає рукою і каже, як і тоді: "ідіот", дистильований аморалізм як і здичавіла влада, окультурившись прізвищами непрочитаних письменників, утвердилися в знехтуванні будь-яких пошуків, наклали на містику й вічні питання, — розпилипившись на перинах і подушках, хитра й хижа міщанська живучість, невситима жага, експансивна Настасья зманює на запах крові нових і нових п’явок, самиця з потягом до каструвань жертвоприносить, знуджена насолодами; друзі! тут тера океанія, табула змішаних рас, рай для утопій, бо все, з’являючись на виду, швидко й тоне, залишаючи гладь незайманою для чергового визволення, згвалтування, девальвації золотої орди, перемоги над всесвітньою нудьгою — і, не побоюся сказати з цієї високої трибуни об’єднаних мов, наші здобутки вже надихають мертвих, еліксирять безсмертям; пройдіться вулицями, в правильному напрямі, будь-куди,— всюди привітна, бездумна, знайома з перепоїв, порожнеча у вигляді реторти; вийдіть, зрештою, в поля і роззирніться наокіл — дощ, як і вічність тому, розмішує чорнозем і постаті сапальниць на бурякових гонах киплять смолою, струменями, що, скільки сягає зір, на мить піднімаються і никнуть над імлавою рівниною; нагріта до смоляного кипіння земля пульсує негострим шпиччям, чіпким, наїжаченим до всього виживання, кожна постать вростає в місиво не стільки від дощу, як від невідання, від того, що інакше й не може бути, кудись сховатися, переждати, — нікуди, — ні! з витягнутими, мов на тортурах, первісно довгими руками йти, витягувати з розм’яклого грунту бур’ян, витягувати засмоктану в галоші ногу, переступати, нагинатись, проріджувати цукрові корінці, спиратись на сапу, великим пальцем ноги знаходити загублену позаду галошу, ще ступати, нагинатися, кілометр за кілометром, рік у рік, і смоляна повільність переплавлюється, перекипає в однакову безвихідь всього сущого навкола; приблизною буває лиш чорна туга, перекинута в безвість, розшарпана на втрати, гарячкова ніч, коли послизаєшся й мариш, весь біль і нужденність, все проти тебе, і нічого попереду — в засмоленому вогні; в містах воскреслі філософи гріються біля погаслих камінів од самого мармуру, насиченого стронцієвим теплом, кутаються в пледи, перевольтерюють наново хибні місця у своїх трактатах, польоти в потойбіччя й назад давно справдилися наяву, подолано гравітацію, неписьменність, стихійні лиха та такі дрібні прикрощі, як небажання жити; полководці над єдиною картою війн сплелися рогами, знімають облоги, підписують нові таємні пакти і кожен злий помисел миттю фільтрує служба показових страт; твої вороги, графомани, сплять і бачать, що ти вже здох і можна роздзявити гавкальники, бо, коли ти живий, ти руки й ноги позчісував до кісток, затикаючи їхні шакалячі пельки, — і на скільки з’озонилось повітря! підступність здається меншою, ніж є, зачаєна, загнана світить оченятами, щуриться по кутках, стежить за кожним твоїм порухом, поглядом, словом, вгадуючи в ньому мимовільну слабину, таку мить, коли найзручніше кинутися в горло і прокусити артерію, та, головне, своїм шостим чуттям ти змушений постійно на них зважати, де вони причаїлися, під який плінтус пролізли чи кордон, чиї сухарі петлюють так радісно, мов дошки в твоїй домовині? хоч все готове на цій вготованій для процвітання землі, ти лякався розлуки з віднайденим часом, ніби втрати кохання з першого погляду, — постаті, що, байдужа до тебе, легко зникає в юрбі,— все найпрекрасніше сталось, тож тепер потрібне око і око, догляд і догляд: варто лиш зняти руку з пульсу, від’єднати себе від мережі міжконтинентальних підслуховувань, дозволити розплодитись чуткам, чи просто на декілька днів запити: як уряди посиніють в очікуванні новин, — де він? куди він подівся з телевізора? лідери сімок, вісімок у картярокублах, втративши без твого голосу чинність сходки, розгубляться, програють в очко золоті запаси своїх країн і безвладні, знесилені здадуться на милість терористів; біржі злихоманить нечуване піднесення, шахтарі в страйках з’епілепсять підземелля, брокери обсмалять руки на антоновому полум’ї землі, альпіністи прикурюватимуть од везувіїв, Ватікан на чолі екуменізованих церков постане перед дилемою: визнавати страшний суд, чи ще позаглядати в телевізори? так от, мої друзі, позаяк все по новому і на розчорноблених землях поновлена юрисдикція едему, сміливо і недвозначно, за прикладом вашого слуги, беріть на себе відповідальність, немов загублений гаманець з кредитними картками свобод, справедливості, рівності, — політики в мордобої загубили його, — беріть і розрахуйтеся перед громадами; ви відчуєте зціленим ритмом серця, що кожне видрукуване слово, як смертний вирок або вчасне помилування, надихають на справжність, на сурмоголосий похід, на визволення з телеосліплень, може, востаннє, мужньо розбиваючи ідольські капища, комп’ютери, заново вихрещуючи поган, бо ж, гляньте, що вони в ката читають? діагнози й вироки, коли вже пізно! спираючись на провідні маси, ми знищимо мікросхеми, заборонимо схематизм, екранізації, смаки дебілів, ми скажемо тихо, але так, щоб усі почули: годі! якщо нас схоплять, тортуруватимуть, нам не звикати, якщо ж посягнуть на вибраних читачів, ми одірвемо скелі разом з ланцюгами од землі і кинемо в море, щоб змити осквернення чесним потопом; ми перетворимо небо в роїння блискавок, ночі засвітяться, мов кіноплівка, і перестануть існувати, на посвячених читальників, незалежно од віросповідань, зійде натхнення, осяяність невідомих творців, обірваних на пів слові, пів житті, пів долі; цвілізатори і тирани при безсонному сяєві блискавок змушені будуть піти у відставку й спокутувати виписуванням задумів тих, кому вони вкоротили віка, кого затуркали побутом, кинули в забуття бібліотечних сховищ! ми станем свідками золотого тисячоліття! і ваші діти співатимуть вам загублені Гомерові пісні, дорослі з радістю заспішать до школи, щоб вивчити невідомі післядуельні поеми застрілених поетів, мільйони прозових сторінок вогняно проступлять на стінах камер, наглядачі, виконавці вироків, заюшені садисти плакатимуть і відпихатимуть один одного ліктями, щоб дочитати, як там? чи пощастить героєві далі жити? наркоманія і алкоголізм безболісно переростуть у запійне читання, зрозумілою стане мова рослин, птахів, симфонізується плескіт туману над сніговим полем, акварелі запахів занавісять спотворений краєвид, література отримає якість чистої нескінченності і всюдиприсутньості водночасно, з океанічних товщ піднімуться захоплюючі корабельні книги, зростуться докупи розламані берестяні манускрипти, а скільки повідають перекладені на українську вузли імперії інків! відродиться чистосердя, туга за недочитаним, — і останні, покинуті в амазонських нетрищах, племена вийдуть до пристаней, щоб вклонитися і прийняти могутність слова; тоді прочитають і твої безсоння: сторінки голосінь відживаючого, животрепет спогадів! сторінки вселюдських сподівань і розпачів, мов списані сіллю тонкольняні вітрила, мов долоні осліпленого морською спрагою, підставлені під шельпіт зливи – сторінки уяви, що вітрильнюють обрієм, напнуті всіма поглядами, які доторкнуться до них, мов попутний вітер устремлінь до незвіданого.