Поки виношу попіл на вулицю і думаю про батьків, яким все обіцяють підвести газ від лінії, що через наші городи тече до милих, пухкеньких, євгробейських природолюбів, заклопотаних долею хутрової звірини, поки зима перетворює пустелю в подобизну закиданої манною оази, моровиця апатії, праматері самогубств, здається, притихла і я загадую про час, коли всенька євгроба опиниться за колючим дротом, там, де немає людського співчуття, все зворохоблене, хворобливе, і відсутність любові і змоги допомогти означатиме пекло: смерть відмовиться грати в шахи, відтягувати термін, розгадувати черговий гамбіт, нащось ждати, а звично змусить обкопувати зачумлені цвинтарі і поховає туди найцінніші цінноти, найтонші чуття, найсправедливіші конституції, найширші права, загорне їх тим папером, згідно якого нам відмовили в статусі зникраїни; смерть зачерпне шоломом із полинових рік і влаштує таке, що терористи вийдуть з підпілля й запросяться на постійні горщики в дитсадок, ультраправі смертикали прийматимуть морквяний сік, лідери сепаратизму ховатимуться по будинках престарілих; геройства, обов’язки, страхи таємних поліцій і служб стануть безглуздими байками; всі, як в останній день, зненацька захочуть жити, та доля, що стільки бачила і терпіла глум, вставить межі очі сірники і змусить узріти годину, від якої вони так ховались, розширювали збройні союзи, посилювали кордонів суворість, переймали втікачів, боліли серцем за пухнастих звірів, ніжились і, як казав їхній Бісмарк, ставали ледачими і тупими від пива; несли вахту, спали, а, коли хтось там дерся об борт, кидали потопаючим по жувальній гумці; та годинник заведений, попискування гейгерівських секунд звідомляє, що невзабарі час, коли вони, зірвані незримим протягом, поперекидавши столи, юрбами, герелицями пхатимуться на Схід і займатимуть черги на житло в містах меншогоря, в краях повільнішої гиблості; черги, довші від тих, які ми бачимо перед дзотами посольств на вулицях; невзабарі століття, коли замучені безпросипністю євгробейські дрімократи, тікатимуть самі від себе, довідавшись, що ворог вже вдома скрізь, і виборюватимуть право обробляти грядку поблизу благодатного саркофага; посипавши голови трупноактивним піском, прибіжать запитати, чи не холодно йти на дно? лежати в ямі з осклілими собачими очима? ми відкажем їм, — добре, йдіт-но, йдіт-но сюди, ось цей, ви бачите, вмер і розклався вдома, бо нічим було викликати "швидку", вам цього не зрозуміти, ви по сотовій трубці тоді домовлялися з балерилкою; ось цей заковіз на смітнику за лікарнею, звідки вигнали, бо скінчились ліки і раціон, до речі, на відсотки з тих коштів, що вкладені нашими виродками у ваші банки, який-небудь страсбургський муніципалітет робить обов’язкове прищеплення бездомним собачкам; ось ця дитина, народжена всохлою і прикопана зів’ялою, навіть не здогадалась, що в світі існує щось краще недоїдків і крижаних, поцвілих всередині, знадвору мочею обмерзлих, дитбудинківських стін; ось ці мільйони, — погляньте, — щодень пили, споживали калорії, кохалися в домовині і народжували смерть, створили цілу побутову культуру вмирання, заповідали вам відмовлятися від варених яєць, бо стронцій із шкарлупи перекипає в жовток, забутися про гриби, про ягоди, особливо про смородину, труїти пацюччя бульйоном з кісток, молоко пити наперстками, рятуватися клізмами, відрами хлистати зелений чай, їсти салати з трави перстачу сріблястого, мужніти, боятися перепадів настрою і пов’язаного з цим алкоголізму, знаркочення, суїциду, обминати сонячні пляжі, щоранку слухати, на скільки поменшало в крові клітин-кілерів, що мали б знищувати мутаційні клітини, не дивитися в дзеркало, не думати про щитовидку, не дихати на повні легені, коли вітер нізвідки гірчить і пощипує в горлі сосновим димом; заповідали ходити з поблажливим спокоєм ночі, шукати гідність, одягатися в смертельне і спати вдягненим, щоб менше завдати клопоту на випадок кінця, сподіватися, що й за тим пробудженням, на місці самоти, знайдеш погідну ранкову вдячність; звісно, вам, наляканим кіножахами тут незвично лягати; пошліть своїх президентів правити милостиню на погреб, як ми посилали своїх вимолювати надію для знеболення конаючих — ідіть і лягайте; ми відкинем злопам’ять і без плюгавих дебатів, перевірок, підозр, кожен отримає статус нуклеарного майжебезсмертя; які вам вигадки, скажеш , пробуючи гукнути, докричатися крізь нічний скловатяний океан до того, що має статись, пробуючи ще звичними жестами, словом розповісти про ніколи неназване, про початок прикмет і безмежність втоми — ідіть і звикайте: в зоні, вільній від зазіхань, ви відчуєте справжню свободу: без знудженої екзистенційності, без нав’язливих пізнань, без теорій розгублення: куди податись? ви тут, ви в одній ланцюговій реакції з нами і час промінить назустріч, мов перса наложниць цілокраїнного гарему; звикайте: скажене кнуряче рило, розриваючи мерзлий грунт, як жолудя за жолудем, чавкає хату за хатою, кожен думає, що обмине його, та нема спасу; кошти, виділені нам на захист, мусили розтягнути чиновники, всі мають родини, малих дітей, всі хочуть вискочити звідси і подихати без кисневої подушки; мільйони клопотів миттю вторинніють і не відаєш, що ж важливе? змертвіння, скнижнення слова, зведення відчаю і апатії в лікарняний, карболковий стиль здається зумисним, аби піддурити хворого латинізованим знанням,— і звідти сподіванками на зцілення; ні ваших, ні наших ніщо не цікавить, крім того, що гонить шлункові соки і вмаслює зір, так само в кожусі на плечах апостола, котрий спускався узвозом, гниди хотіли лишатись гнидами і їх не цікавила істина: Кого він бачив; більшість щось длубає з печаллю пришиблених архіваріусів, підмугикує, корчить велику зайнятість, іде в оперу, опирається на розважальну культуру, влаштовує оптові розпродажі в храмах, закидає за спину міняльницьку суму, смакує вино, спить, накрившись газетою, мріє безглуздям заповнити зміст, що вимага одного: посерйозніти і прозріти; тут клімат помірний, іноді пролітають дощі і в сумному чеканні грозу легко сплутати з шельпітом перелітних птахів, однак, ти-то знаєш: першими розбіглись магнітні поля, зникли орієнтири для піднебесся і навіть круки облітають звідтоді нас; дещиця старих чорнокрилів довіковує тут ще з князівських часів, прикипівши до сцени з живою акустикою; слово смерть давно вмерло, в побутовому лексиконі щезають буденно, мовби йдуть на роботу; мруть, десь завертаючи череду і послизнувшись на кротовинні, десь, злігши грудьми на важелі трактора в куряві за ріллею, десь, оступившись над краєм землі — і по всьому; тут ніхто не бере в закладники, не підриває в автобусах, не розстрілює в бляклих кав’ярнях, та в одному моєму районі вигибає більше, аніж від рук усіх світових терористів; вперше за двадцять віків весь проминулий, весь дочорнобильський час постав, як одна міфологема і пошук нового, якщо він спотребиться колись, зросте з цього досвіду, звідси; тута лишається дехто, але немає всього; втрата смаку заважає вибрати зілля, необхідне для зцілення; з досьогоднішніх здобутків до наших умов стосуються крихти, відгомін про давнє покликання людини, — готуватись до смерті; найбільше кумедного, багато блюзнірського з огляду на досвід і дію; як письменник, ти безсилий міняти обставини, обов’язок спонукає до самозапитань і деякого упортретенення звичаїв, мовляв тоді-то й тоді-то люди були такими-то; біда й перевага письменника в деякій кількості уяви, здатної здогадатись про стан закинутих в зиму і морок сердець, про сутінки в гризоті шашеля, коли чуєш радісні звиски дітей на сніговій гірці, а всередині шкребе безнадійно; головою ти розумієш, що брехні окремих тьмократів і державних спільнот, невизнання приречених осклілим світом не від наглого зла, і не від глупоти невідань, а таке ж накликане знемогою, сліпознаттям, як і масово погіршений зір, розпливання сітчатки в мільйонів, котрі спонурені, тихі просто йшли і дивилися в променисту землю; і найбагатший і найщедріший не годен врятувати всіх, але здатний побачити в потерпілих дещо серйозніше, аніж просто дикунство, і — щоб здравствувала велика сімка!— може не тільки оголосити боротьбу з контрабандою ядерного пального та радіоактивних примар, обрізати квоти на в’їзд, замінувати кордони, замість шлагбаумів на пропускних поставити з гостинними надписами гільйотярні, а й пускати бульки на переговорах, обіцяти допомогти мертвому припарками, а живому правами скластися по-собачі; дякуєм за дарократію — за найдорожчий сорбент, найновіший прилад для гемосорбції, так милостиво дарований нам, і майже за безцінь, якщо забути монголів, московитів, комуноїдів, чорнобилізм, всі ті пошесті, які ми випробували на собі, щоб здобути для Заходу вакцину; і, якщо про три перших напасті ми можем подумати, що хтось там не відав, не вірив, не знав, то тепер, коли від ваги нових нуклеїдів таблиця елементів сивіє і обривається, як вішальник на старому мотузку, тепер недобачання країни, яка щезає від все погибелі— рівнозначне довбивству; найпановніші пани!асамблейники й радоєвропейці! коли прийде по ваші душі , здибившись над піренеями й альпами, потоп конання і небуття, і жах поселиться у найвищі доми й "оони", втіштесь, що це одна віддяка за чотири лиха; за те, що тут діти синіють, скніють од виснаження, втрачають свідомість від анемії і знесилені запам’ятати таблицю множення, а там перед виставками підгодовують осетриною жирних заплетених котів; за те, що тут науковці, зокрема, кілька відомих мені дам, уклінно мріють поїхати й попідтирати залляті пивом і кетчупом столи, а підлітки звідти мчать на "BMW" зняти на відео трохи екзотики; за те, що красуні звідси, з обмороженими п’ятами, в літніх туфлях біжать туди, щоб підстелитися під пузатого слинтюха й заробити на навчання і на зимові чоботи; за те, що міністри тут позичають один в одного до зарплати на обід в їдальні, а за ядерні боєголовки, на які тут пів-віку горбатів, давився перебірками цілий народ, ви даєте пів-шеляга і гадаєте, що вас обікрали; найближчими десятиліттями Гаазький суд, якщо дотоді там хтось ще вседить, а не змиється на дачу в Антарктиді, буде змушений встати, осмикнути мантії, щоб припинити справи дрібних різників війни, і взятися за справжніх виродків, за вдоволено хрюкаючих магатистів, цих найлюдоїдніших людоїдиськ у лаврах миру, цих розпапужених магатекал, котрі попідписували ті папірці про помірні дози і скрізь роздалдонили про наше щастя; дотоді магатюги самі запросяться на лаву аби потрапити в камери і вберегти свою старість; ставлення до них буде гіршим, ніж до одного нашого дебіла, що повигонив людей на першотравень під хмари радіактивного йоду, і вже встиг скопититись; спітнілі муромські архітектори, розтрушуючи бородами піт, прихекають до нафтогазових труб на кордоні і, ломом збивши лічильники, спишуть уявні борги — і нашим урядовцям дійде тоді, немов вареник впаде до рота, що треба це справді використати; день двадцять шостого квітня стане другою датою, що так змінила історію; всі політики і суспільні сили постануть перед необхідністю надзусиль над прірвою непередбачуваного — казана, звідки хвиля перетворень, від нових вірусів до нової свідомості, виплеснеться на обшир, здатний, як і століття тому, рятуватися перебіжками до найближчого цвинтаря; різнознаковість досвіду є одвічним тлом, на якому привселюдно і непомічено, всюди і всим вияскравлює себе історія; очевидці ж подій прозирають крізь повітря так нічого і не узрівши; книжникам добре талмудитись, черні плодити чернь, воїнам легко хмеліти на тризні, афродитам приємно виходити з піни, схожої на мармуровий пил і, вкам’янівши посеред площ, володарювати звичками краси, зримим невіданням, та надчуття прозірливих живе в горах, мов саме собі засторога, що гірше, на жаль, збувається; прикладами найчастіше стають поети; всім відомий той потяг побазікати довкіл кожної їхньої секунди і рядка, розщепити древо убозтвом його ж спогадувальних сучасників, що помогли вмерти в розквіті чоловічих літ, і наслідком подвійного вбивства ми бачим зарозум, розмисел, бажання все перемацати і осквернити гадючоземними думочками, все об’єхиднити і виставитись прагматиками; у великодушності вони підносяться до шкодувнь, мовляв, якби ми тоді, ми б возлюбили, пошанували, почули, оберегли, однак живих стороняться саме за їхнє прозірництво й особливу тугу — отруєння спробами вилюднити недорік, недоумко переумків, нездатних прозріти, а тільки сперечатися з глухонімим азартом, лаковано добропорядніти і так любити себе, що гинути в себевірі й апатії; і пригадаєш настрій Шевченкових рядків, часто й густо співставлюваних, але від того не менш печальних, "погибнеш, згинеш Україно, не стане знаку на землі", та "якби з ким сісти, хліба з’їсти"; обидві, замкнуті в своїй трагічності речі, мов колапсований, безмежно стиснутий стан сучасного, не тільки тутай, а скрізь, не тільки рятівника, а й руки, що тріпалась від гадючого укусу, ще не смерті, а повільного згину в умовах гіпертяжінь, коли звичний об’єм, звична рухливість електронів раптом щезає і планетарна велич дорівнює кільком сірниковим коробкам надречовини, плодів розщеплення земної плоті, броунівських бродінь, закляклості, коли, здавалось, от маєте подибизну гімна й державки, повісили прапора над євгробами, попіднаучували дітей і знаєте все, але морок, насмоктавшись сукровиці з чорнгробильської землі, прирікає здобутки й знання нінащо, кидає в ту завихрену драгловину, звідки не випірнув жоден діагноз, змагнітившись туди вкупі з блуканням погляду, здавалось, вільного кресонути, немов болід, та про інертний вислід, сигнал загрози, не стане й голосу, щоб повторити "не стане" — ні милостині, ні самого каліцтва, ні тієї безмежної чорноти, коли ні з ким сісти, хліба з’їсти, одне ждання, вибухне там, чи не вибухне, тривога смертника, що поправляє лямки рюкзака з пластитом; правда, більшість чекає в молитвах на Годо, хоч він давно вже прийшов, незримий, заполонив сцену, зал, ховається під стільцями, в програмках, в делікатному покректуванні сусіда, в запахові пилу з протертих доріжок, — п’явками приліплюється до хребтів і смокче спинний мозок, задивленим глядачам одному за одним, так тихо, що не встигнеш і пискнути, скручує шийні хребці, а решта мліє в розгубленні, дами знемагають: чого він не йде, не приходить досі? а може й немає згину? стан безмежної самоти, — якби з ким сісти — помножений на пострадянську втому, винаочнюється, як і за часів поета, тим, що всі все знають і безсилі зарадити; різнознаковий досвід дозволяє сплутати любов до ближнього з чистою і безвинною пристрастю до гумової ляльки, стати пофігистом, якому приємне і погибнеш, і згинеш, бо дозволяє з прудкістю найнижчих організмів западати в апатію, в занаркочене зціпеніння, в передсмертну дебілію, а, коли раптом відлигне, вдавати якусь пожвавлену діяльність, голосити, партачити, сподіватись на хабарі, тішити марнославство, їхати у відрядження, зустрічати делегації, переливати епос порожнього в модерн пустого, обпиватися кавою, державити і то так, щоб не стало ні хліба, ні сліду, ні яскравизни почуттів, тієї любові, до якої єдино і благоволіло слово, а вже потім приходив здогад, що "воно б хоча б як-небудь, а жилось" — а поза тим десь вимріюється своя хата, свій, озвучений діточим голосом, рід і жінка в запізнілому каятті не чапіє над горою-могилою; гора давно зрушилась, пророки поклякли, гора виростає радіактивним смерчем до неба, відпливає собі в синє море, в подяку за недорікуватість покинувши нам ворога безпристрасного, глухого до стогонів і вмовлянь, сліпого до вигляду жертв, нечутливого до вогню й шкодування, бо він не має свої полеглих, а просто з’являється і панує, як вакуум у пронизливій космічній пітьмі, і для нього однаковим є і життя амеби, і перший усміх немовляти; вони не стільки ненависні йому чи необхідні як живильний субстрат, як діаметральні за своїм органічним станом, тією спромогою усвідомлення приреченості — і тому загрозою для ланцюгового вакууму, бо й там, над нами, довкола іоносфер, у потоках безживного нейтрино існує спрагле свідомості й почуття безмов’я покинутих часток, так схожих на нас, якби не вічність перетворень матерії, вічність безкрилих злетів і мук, вічність доростання людини до пори, коли її безнадія знову дорівнює блуканню астероїдів у стихії, де ні поезії, ні слави, ні часу, ні ріки, ні царського зляку, ні вогнепису на стіні, нічогісінького нічого, коли потойбіччя змінить гостинний настрій і немов перестане існувати: в рай і в пекло таких не пускають, надто зашкалює фон, що на тамтешню рослинність здатен вплинути гірше, аніж відоме злодійство, — і древо пізнань збезлистіє, сади оголить сором! таке безчестя зарозуму жахтітиме з льодників комунгробиля, з промерзлих душ злосвіту; то ж, поки простір просториться по колах апатії, нам бачити й бачити, дослухатися й дослухатись, бадильніти й чорнобиліти, пильнувати й виглядати, а може все таки? може з’явиться слід, з хлібом промовиться слово, кожна стронцієва кома з вітрильної сторінки стане фактом для розслідування в міжнародному трибуналі, кожна крапка розширить зіницю, мов куля за мить до вціляння в око, кожна сторінка стане вироком і для зодчих чорнгробиля, і для садюг з магатерні, таких заклопотаних, що давно забулися про свої кривулі на паперах про наше щастя, котрим у майбутньому страхатимуть ворогів, як ми страхаємось глянути в дзеркало і побачити опух щитовидки, залишатися наодинці у всенічній тиші і слухати попискування цезію в кістках, так під підлогою в кублі пищать сліпі щуренята, як ми боїмось засинати, думаючи, що це востаннє, і прокидатися й полотніти від білого дня, підозрюючи в ньому ознаки білокрів’я; доба театралізації, вгодованих блазнів, безтурботних вар’ятів, блискучих нікчем, цих головних персонажів на винограднику, цих найманих виноробів, що одного за одним повбивали всіх посланих, сапою шльопнули господаревого сина, і думають, спадщина наша! доба, поіменована абсурдною, знадлива для любителів повистьобуватись, покрасуватись, добігає скону, заповівши наступному століттю випробувати, чого ж варті стьоби і красування за античної можливості посерйозніти на очах глядачів, бо з тієї сцени немає втеч, між публіку, в маси, загубитися до фіналу; вже в головному потягові демокрадії, — загубитись, — стоятиме предтеча відповідаль-і