Б'є учитель мене, без обіду раз у раз зоставляє, — тим більше: вважав за "способного", — а я ще гірше не вчусь, — задачника і не розгортаю було.
Насилу дотяг третього року. Здав екзамен, а здав-таки, і мовчу вже, мовчу, як про второкласну нагадають мені.
Живу дома, — нудьга. Заставляють мене оце м'ять коноплі, грядки шарувать, а мені хочеться щось інше робить. Як не писать, малювать, то кудись іти, щось знайти, дивиться на щось. І ходжу було. Як подамся оце...
Світе! Гарний, любий світе!
Ніч. З неба дивиться місяць. Берестки, тополі стоять, застигли в сріблі. Мережки скрізь рябіють по улиці. Поторочі ось і ось бовваніють: острішки, клуні, хліви... Тиша. Як воно так?
Вигін ось. Телята пасуться черідкою. Бджілки, мухи гудуть. Квіточки жовтіють. Пахне чебрець. Лука он за ровом: сонце так упилося у неї, тільки миг-миг трава та квітки. А верби виблискують, аж у очіх рябіє; і тихо вже, тихо стоять, посхилялись над рудкою. Гай зеленіє у сяйві, чорніє прогалявинами, холодком. Поле синіє... Мигтить далечінь... Що там?
На південь усе було тягне мене: і сонечко світить звідтіль, і місяць, і... Палестина в той бік, казав батюшка. Палестина!.. Христос там жив, ходив, проповідував. Ой, Христос! Так було хочеться полинуть туди.
Дали мені після школи євангелію. Було читаю вже, читаю її. А в їй про таке ж усе гарне, святе.
Нагорна проповідь. Читаю й бачу неначе: гора, травичка, кущики. Сонячно. Христос сидить, і нижче його народу, народу. Ой, чом не жив я тоді?
Галілейське озеро ось. Вода чиста, прозора; вченики, мрежі... Христос. Так усіх і все хотілось любить.
Або: "Світающі во єдіну от субот..." Сад Арімафейський. Місяць над заходи, ангел на камені, сяйво, кущі... Магдалина, і... він.
"Ой, — нуджусь було, — куди йти, що робить?"
Ідуть було баби говіть в монастир — уже вчеплюся до їх. Ідемо. Поля, долини, гаї, села... А ось... і він, монастир, білий високий, стоїть. Липи коло його, садок, доріжки... А в йому!
"Блаженні непорочнії, в путь ходящії в законе господні!.." — виводить хлопчик в підрясничку. Таке анголятко.
"...Госпо-о-о-дні!.." — співають монахи за ним.
Ой, як же й на душі!.. Щось є... Десь щось є гарне, гарне таке... Так би й полинув кудись.
"В законе господні"... Христос... вченики... Магдалина... Як жить?
Що, якби тоді були мене в монахи пустили?! Так бажав.
Не пустили. А є ж і смерть, пекло, страшний суд буде... Як же жить?
Молюся вже, молюся було: і вранці, і ввечері. У книжечці, що батько купив, такого молитов, — усіх з неї перемолюся.
Умерла Ганнуся... Смерть, смерть!.. Яких немає у книжечці, — з псалтиря переписую. Давав уже мені батько тепер. Та пообмальовую їх, — молитви, — пообмальовую було: деревцем, квіточками.
А як служення Оце, так я і в церкві. Є ікона у їй: Преображення господнє. Гора... Христос в сяйві... Вченики сплять. І є: Христос стоїть з короговкою, — воскрес; ангел сидить; мироносиці йдуть. Не надивлюся було.
Наближається Великдень було, — жду вже, жду.
Напівтемрява. Блимають зорі вгорі. Внизу церква стоїть, жевріють вікна. Ревуть дзвони. Ідуть з дарниками, образами, хрестами. Сунуть з свічками: "Христос воскрес!" — лунає. Ну й... світ!
Було читаю на криласі із таким усердям, аж батюшка хвалить було: по-монастирському, каже.
Тільки як зимою змерзну, змерзну оце; вдягтись гаразд ні в що, терплю: за царство, думаю, піде.
А батюшка було: "Хто тут страждає, терпить, той на тім світі блаженствовать буде".
Так мені гарно. І не їм іноді було сутки цілі.
Пасу було скот інше літо, хоч немає свого, то чужий. Гарно у полі! Толока. Будяки червоніють. Сонце світить; щось у повітрі мигтить проти його. А там за долиною жито полискувться: котяться хвилі, котяться. А там он у млі могила стоїть, гай видно, опускається небо... Це там, мабуть, і є те щось гарне. Хочеться йти туди, йти. Ліс бовваніє... Це там чарівниця живе, зілля варить; цвіте папороч там.
Попорозказую іноді казок було хлопцям. Мовчазний я і не зразу почну, ну, та як і почну вже було. Мелю й мелю їм прямо сам з себе: то по лісах десь ходжу, то по болотах, по печерях; се бачу, те — відьом, русалок. Після материних казок якось так все це легко уявлялось мені.
Тільки до всього такого, як у м'яча грать абощо, я така вже недотепа була. Було й м'яч з лівші кидаю і не вцілю нікого. Мало й приймали мене. Або почнуть борюкаться оце, й мене іноді втягнуть між себе, — ні вивернусь, ні схоплюсь, як інші. Та й нудним все це здавалось мені. Як замість цього, та в ліс було підемо чи на луку: по по-лівниці, щавель, та ще й на півдня, — такий радий я.
Все більшим стаю. Заставляють мене тупірець брать, ціп, — на поденщину йти. А я розведу водою чорнило, щоб надовше хопило, малюю, пишу. Для чого? Нащо? Як і раніш, не думав про це. Так мені хочеться, бажається так. І дедалі все дужче. Виженуть з хати було, іду за клуню, на дверіх малюю. Нарву листя з соняшників, з гарбузиння, помну, помну у пучках і ото соком. А де стовбур треба чи хату, там я вуглем. Тільки така досада:
рудіє сік, рудіє було, а далі й не знать його стає.
Чухає голову батько.
— В кого він і вдався такий! — каже. — В школу не схотів, тепер он що він... Не буде добра з сякого-такого!
Піде в город, облазить всі канцелярії, щоб де за писарчука мене устромить, коли вже такий, мов. Попосміються там з його, — сердитий-сердитий приходе.
— І сяка і така, — починає на матір, — держиш його дома, балуєш!.. Я б його досі прогнав.
А мати все оступається за мною було. Усе:
— Малоздоровний, худий... — А я таки й був такий.
Написав раз статейку. Ходить, мов, у лісі хлопчик один. Пташки, сонечко, мухи, квітки, ягідки... Радіє він, бажає чогось, линуть хоче кудись. Написав чималенько. І дивлюсь, мов нічого статейка.
"А що, якби буть сочинителем, — думаю. — Які вони, з яких? Казав книгоноша тоді, що... от забув, хто... був із селян і, як і я, з бідних. А що, якби так і собі! А дай до Бовкуна піду, покажу, що скаже. Може, ще й дорогу дасть, як, казав книгоноша, тому дали. Так-бо бажається чогось, а він пан такий доступний, кажуть".
Надів чумарчину, пішов. Присінки, виноградом повиті. Виходе. Такий повний, борідка клинцем, — прочитав.