Якось Катруся сказала Василькові:
— Васильку! Чуєш, Васильку! Давай гратися в піжмурки.
— Добре. Давай гратися,— погодився Василько.
І почали вони гратися в піжмурки. Тільки як заховається Катруся, то Василько відразу і знайде її. А як Василько заховається, то Катруся бігає-бігає, а знайти його не може. Стало Катрусі дуже кривдно від того, і вона сіла в саду й гірко заплакала. Доти плакала, що аж спати схотілося.
Раптом чує Катруся — хтось обзивається до неї:
— Чого ти, дівчинко, плачеш?
— Як же мені не плакати, коли тільки-но я заховаюся, то Василько зразу мене й знайде. А як Василько заховається, то я шукаю, шукаю, і знайти його не можу,— відповіла крізь сльози Катруся.
— Не плач, дівчинко,— каже той самий голос,— я тобі допоможу так заховатися, що Василько тебе ніяк не знайде. Ось лізь сюди!
Підводить Катруся очі, і що вона бачить? Ніжно-блакитну, красиву-прекрасиву квітку. Глянула на неї Катруся і запитала:
— Як же я влізу в тебе, коли ти зовсім малюсінька й ніжна?
— Дарма, ти тільки простягни вперед руки і тоді сама все зрозумієш,— мовила квітка.
Простягла Катруся руки до квітки, і квітка одразу почала більшати, більшати. А може, то лише так здалося Катрусі, а насправді вона сама стала меншати. Ось заховалися у квітці пальці, ось уже не видно й рук по лікті, ось і плечі уже там. Потім і вся Катруся опинилася у квітці, сіла в ній, сидить і роздивляється.
У квітці так гарно, затишно, пахтить чимось приємним-приємним. А коли поглянула Катруся через пелюсточки в сад, то в ньому всі дерева — і яблуні, і груші, і сливи, і вишні, і абрикоси — були блакитні, такі, наче вона дивилася на них через прозоро-блакитне скельце.
"Еге,— подумала Катруся,— та тут таки й справді чудова хованка. Тепер нехай Василько пошукає мене, нехай побігає!"
А воно так і було. Василько скрізь бігав, зазирав за кущі, за горбочки, аж упрів, бідолаха, аж чуб у нього став мокрий, але Катрусі все одно не може знайти.
Катруся ж сидить у квітці, посміхається, радіє...
Коли це чує вона — до квітки щось летить. І так гуде, як ото літак, а саме волохате, страшне. Підлетіло, сіло край пелюсточки, а потім полізло у квітку. Катруся злякалася, як замахає руками, як закричить:
— Ой, боюся, боюся!..
Спинилося воно, побачило її у квітці й каже:
— Чого ти, дівчинко, кричиш?
Ти не кричи і не бійся мене. Я — бджола.
Придивилася Катруся — і справді бджола перед нею. Хоч і волохатенька, зате чепурненька, славна. Тоді Катруся й питає бджолу:
— А ти не вкусиш мене?
— Ні, що ти! — відповідає бджола.— Тільки посунься трохи й сиди смирненько.
Катруся відсунулася набік, бджола пролізла повз неї, випустила свій носочок, встромила його в саме денце квітки й почала смоктати квітковий сік — нектар. Носочок у
бджоли прозорий, і Катруся бачить, як по ньому підіймається чистий-пречистий, мов сльоза, і, мабуть, солодкий, як мед, нектар. Катруся засовалася, облизала губи та як запхикає:
— Пхи, пхи, пхи...
— Чого ти? — питає бджола.
— Еге, чого! Того, що мені теж хочеться солодкого,— відповіла Катруся.
— То летімо до мене додому. Там є чим тобі поласувати. Меду в нас — скільки душа твоя забажає! — мовила бджола.
Усміхнулася Катруся. Але враз і засмутилася, сказала:
— Як же я полечу, коли в мене крилець немає?
— А ти на мене сідай, і удвох полетимо,— запропонувала бджола.
— А це не страшно? — запитала Катруся.
— Ні. Сідай, не бійся,— відповіла бджола.
Катруся сіла на бджолу, міцно ухопилася руками їй за шию. Бджола замахала крилами, загула й полетіла.
І прилетіли вони до бджоли додому. Будиночок у неї дерев’яний з продовгуватими дверима-входом і з скляним невеличким віконечком. Сам він червоний-червоний, а дашок зелений. І як тільки долетіли до цього будиночка, так і запахло медом.
— А чого тут так медом пахне? — поцікавилась Катруся.
— Бо тут ми з нектару мед робимо,— пояснила бджола.— Ходімо, подивишся.
Як зайшла Катруся всередину будиночка, то аж зойкнула, бо в ньому стільки тих бджіл, стільки того меду було!
Стоїть вона, дивиться, а слинка у неї так і тече.
— Ну, так хочеш меду покуштувати? — питає бджола.
— Еге, хочу,— відповідає Катруся, і каже це тихенько й несміливо.
— То добре. Сідай отут,— показала бджола на восковий стілець біля невеликого, теж із воску, столика.
Катруся присіла, і бджола принесла їй миску меду і велику ложку. І ложка, і миска також були з воску.
— Ну, бери їж,— сказала бджола.
Взяла Катруся воскову ложку, набрала в неї меду, їсть. А мед такий солодкий, такий смачний, що вона не помітила, як і шматочок ложки відкусила.
От коли наїлася, от коли наласувалася меду Катруся! До несхочу!..
Потім вона посиділа трохи, подумала і згадала про Василька.
— Ой, лишенько! Та це ж він, бідолашний, бігає скрізь та шукає мене, а я й забула про нього.
Шкода стало Катрусі Василька. Підхопилася, виглянула у скляне віконечко та як загукає з усієї сили:
— Васильку! Васильку! Я осьдечки!
І... прокинулася. Бо, бачте, все це — і про квітку, і про бджолу, і про мед — їй приснилося.
Василько, коли Катруся розповіла, який приснився їй сон, теж хотів, щоб і йому таке приснилося. Та Василькові таке не сниться, бо його не люблять квіти. Він їх шаблею своєю січе. А Катруся береже, доглядає квіти.
Але якщо Василько та й усі хлопці будуть робити так, як вона, Катруся, то, може, і їм присниться такий сон. Звичайно, присниться.