Пан Пляшкер схопив Суботика за руку і потяг крізь натовп надвір, побоюючись, що його плеканець захоче з’їсти ще що-небудь. Коли вони вийшли на вулицю, до універмагу під’їхали дві поліційні машини і сім пожежних. Суботик розгладив свого водолазного костюма, виліз на руки панові Пляшкеру і, дивлячись на пожежників, які бігли повз них із драбинами та шлангами, захоплено сказав:
– Тату, я, звичайно, уявляв собі, що в універмазі має бути дуже весело. Але що там може бути аж та-а-к весело, я навіть і не мріяв!
8 травня. ВІВТОРОК
У вівторок уранці пана Пляшкера й Суботика знову розбудив дзвінок будильника.
– Ми підемо сьогодні в універмаг? – спитав Суботик, сплигуючи з ліжка.
– А що ти ще хочеш там купити? – спитав і собі пан Пляшкер.
– Що-небудь попоїсти, – відповів Суботик. – Наприклад, сир, шкіряні штани, шоколад, вази, жувальну гумку, пару костюмів...
– Ні, не вийде! Сьогодні я мушу йти в контору. А ти залишишся вдома.
– Але ж ваш шеф загубив ключа?
– Мабуть, він уже знайшов його.
– Тату, мені буде дуже нудно цілісінький день самому сидіти в кімнаті.
– І все ж ти мусиш залишитися тут, щоб тебе не побачила пані Моркван.
– Нехай бачить! Я вже великий. Он у мене навіть костюм є, – з гордістю сказав Суботик.
Пан Пляшкер пильно подивився на нього.
– Ти дуже виріс, – мовив він здивовано. – Позавчора ти був набагато менший. Цікаво, чому це так? Мені здається, що сьогодні ти вже не влізеш у рюкзак.
– Дуже просто, тату! – засміявся Суботик. – Річ у тому, що Суботики за день виростають так, як інші діти за цілий рік. Хіба ви цього не знали?
– За один-однісінький день? – перепитав пан Пляшкер. – Добре, що ми купили гумовий костюм.
– А чому добре? – спитав Суботик.
– Зрозуміло чому! Бо гума розтягується, – пояснив пан Пляшкер. – А то довелось би щодня купувати тобі новий костюм, що не день, то більший... Здається, пора вже познайомити тебе з пані Моркван. Ти он незабаром переженеш мене на зріст. Не знаю тільки, як мені тебе відрекомендувати! Я ж не можу сказати: "Пані Моркван, познайомтесь, це – Суботик!"
– Ваша правда, тату. То як же ви мене назвете?
– Може, Бруно? – запропонував пан Пляшкер.
– Ні, для мене це надто довге ім’я! – сказав Суботик.
– Ну, тоді придумай якесь коротше.
– Робінзон! – радісно вигукнув Суботик.
Пан Пляшкер невдоволено похитав головою і сказав:
– По-перше, Робінзон – куди довше ім’я, ніж Бруно. А по-друге, це дуже рідкісне ім’я.
– А по-третє, мене звати Робінзон і ніяк інакше! – вигукнув Суботик і хутко вбрався у свій гумовий костюм.
– Про мене! Як хочеш! – відповів пан Пляшкер і теж одягнувся. – Якщо тобі буде нудно, можеш піти на дитячий майданчик і погратися.
– Не хочу я гратися! – заперечив Суботик.
– Тоді знайди собі якесь діло.
– Не хочу я ніякого діла! – вередливо промовив Суботик.
– Ну що ж! Тоді доведеться тобі нудьгувати!
– Не хочу нудьгувати! – не вгавав Суботик.
– А чи знаєш ти взагалі, чого хочеш? – обурено спитав пан Пляшкер.
– Хочу піти з вами в контору! – відказав Суботик і благально подивився на пана Пляшкера.
– Про це не може бути й мови! Або сиди вдома, або йди гуляти! – відрубав пан Пляшкер. – А зараз ходімо снідати.
Вони пішли на кухню і приготували собі сніданок. Пані Моркван у цей час звичайно ще спала. Але сьогодні не встигли пан Пляшкер і Суботик сісти за стіл, як двері розчинились і на кухні з’явилася пані Моркван у халаті.
– Цікаво, з ким це ви тут розмовляєте, пане Пляшкере?! – вигукнула вона й почала роззиратися.
Суботик сидів на стільці навпроти пана Пляшкера. Тільки-но двері розчинилися, він убгав голову в плечі й шурхнув під стіл.
– Пані Шморкван! Пані Шморкван! – долинуло з-під столу.
– Що ви собі дозволяєте, пане Пляшкере! – накинулася пані Моркван на свого квартиранта.
– Я нічого не сказав, – винувато мовив пан Пляшкер, штовхаючи Суботика ногою, щоб той замовк.
– Пані Шморгван! Пані Шморгван! – знову долинуло з-під столу.
Оббігши навколо столу, пані Моркван просунула під нього руку, схопила Суботика за чуба й витягла на середину кухні.
– Ой! – злякано скрикнула вона. – Що це таке?
– Робінзон! – вигукнув Суботик і заворушив вухами. – Робінзон Пляшкер!
– Робінзон Пляшкер? – отетеріло перепитала пані Моркван.
– До-дозвольте ме-мені по-познайомити ва-вас із моїм небожем, – затинаючись сказав пан Пляшкер і кивнув на Суботика. – Робінзон давно вже хотів провідати мене.
– І ви хочете поселити його в себе? – запитала пані Моркван. – Я не дозволю цього ніколи й нізащо.
– Я, звісно, платитиму більше за квартиру, – сказав пан Пляшкер.
– Платитимете більше? – перепитала пані Моркван. – Ну що ж, тоді він може залишитися з вами. Тільки спершу нехай помиється, бо в нього он усе обличчя в якихось синіх цятках. Йди-но, хлопче, у ванну і добре вимийся. Тільки не витирайся моїм рушником! Висохнеш і так. Тьху, який у тебе вигляд! Усе обличчя жовто-зелене! Це тому, що твій дядько надто багато курить! А який ніс! Це ж просто жах! Не ніс, а свинячий п’ятачок! А все це тому, що ти колупаєшся в носі! І гляди мені, зачешись як слід після ванни! Зрозумів? А що це за чудернацький костюм на тобі? Сміх та й годі! Тобі не соромно отак ходити? Невже в тебе немає жодного светра, Робінзоне? Чого ж ти мовчиш? Коли дорослі питають тебе, треба відповідати!
Суботик зліз зі стільця, мовчки прошмигнув у двері і зник у ванній. За якусь мить звідти долинув плюскіт води, а потім Суботик повернувся і став перед пані Моркван.
– Що це означає? Невже ти встиг вимитися за півхвилини? Сині цятки на писку такі самі, як і були. А чого це ти так надимаєш щоки? Що там у тебе в роті? Ану покажи мені, що у тебе в роті, Робінзоне!
Суботик поманив її пальцем, і пані Моркван нахилилася до нього. Він іще раз поманив її, і коли пані Моркван нахилилася зовсім низько, Суботик фуркнув і пирснув на господиню водою. Не менше трьох літрів води вихлюпнув!
– Бачите тепер, що в мене було в роті? – спитав він. – Вода! Ось що!
Не встигла приголомшена пані Моркван отямитися, як Суботик чемно вклонився їй і сказав:
– До побачення, пані Моркван! Бувайте здоровенькі, пані Моркван! Моє шанування, пані Моркван!
І пішов геть із кухні.