– Звичайно ж, ні!
– То яке вам діло до того, що я співаю? Адже я про моркву, що росте на городі, а не про вас! – сказав Суботик і знову заспівав:
Морква – панночка вельможна,
Та всередині порожня.
Ще й крива на всі боки,
Тож ціна їй – копійки!
Пані Моркван не знала, що й казати. Гучно тупаючи, вона пішла на кухню, грюкнувши дверима.
– Ну й завдали ж ми їй чосу, татуню! – гордо мовив Суботик і простяг панові Пляшкеру ключа.
– Завдали, завдали! – сердито передражнив його пан Пляшкер. – Ось побачиш, чим усе це скінчиться! Завтра вона напевне вижене мене!
– Якщо вона не вигнала вас сьогодні, то завтра й поготів не вижене! – безтурботно відповів Суботик і заходився гризти кошика на папери.
– Облиш мого кошика! – засичав пан Пляшкер. Він не наважувався лаятись уголос – боявся пані Моркван.
– О! Кошик, виявляється, з картону! – здивувався Суботик. – А картон мені дуже смакує!
І з’їв кошика з усім, що в ньому було. Потім, плямкаючи, почав оглядати стілець.
– Не смій їсти мого стільця! – наказав пан Пляшкер і хутенько сів на нього.
– А стілець із дерева! – визначив Суботик і почав обнюхувати ніжки. Але пан Пляшкер так поставив свої ноги, що Суботик, не міг підступитися до стільця. Тоді він виліз на стіл і заходився їсти квіти, що стояли у вазі.
– М-м-м, дуже смачний салат, – сказав він, наминаючи квіти на повен рот.
– Не смій нічого тут їсти! – вигукнув пан Пляшкер. Він був такий схвильований, що навіть забув стишити голос.
Але Суботик наче й не чув. Він запхнув вазу до рота й смачно захрумтів.
– Скло з водою, – приказував він, цмокаючи, – дуже смачна страва!
Потім Суботик підійшов до грубки і почав старанно обнюхувати її.
– Ти ба! Залізна грубка! – вигукнув він. – Залізо мені теж смакує!
Від захвату він аж очі закотив і погладив себе по животі.
– Прошу тебе, не чіпай нічого в моїй кімнаті! – поспіхом мовив пан Пляшкер, злякавшися, що Суботик з’їсть іще й грубку. На щастя, він вчасно згадав, що, розмовляючи із Суботиком, треба завжди вживати слово "прошу".
Суботик відразу ж кинув обнюхувати грубку. Він навіть вийняв з рота уламок вази, який не встиг проковтнути, обережно поклав його на стіл, а сам сумирно й чемно вмостився на стільці.
– Ось таким ти мені більше подобаєшся, – похвалив його пан Пляшкер. – Але де ж тепер узяти нового кошика на папери?
– Завтра купимо, тату! Адже ми однаково підемо купувати для мене одяг. Мені так хочеться до універмагу!
І Суботик знову весело заспівав:
Універсальний магазин,
Версаль, Париж, Берлін, Турин,
Ворота, хата, хвіртка, тин,
Костюми, вази, апельсин!
– Прошу тебе, замовкни! – почав благати пан Пляшкер. – Зараз сюди знову прийде пані Моркван і здійме крик!
– Невже ви й справді боїтеся її? – запитав Суботик.
– Вона весь час до мене присікується, – поскаржився пан Пляшкер. – Що не зроблю, вона все свариться. Часом так хочеться загнати її аж на шафу. І щоб вона не могла звідти злізти!
– На шафу? – засміявся Суботик. – Ви справді цього хочете, тату? Чудова думка! – Він застрибав по кімнаті, пирскаючи сміхом і повторюючи раз у раз: – Подумати лишень, на шафу! Треба ж таке вигадати!
Нарешті панові Пляшкеру це набридло.
– Суботику, прощу тебе, послухай! – сказав він суворо.
Суботик відразу ж кинув сміятися й поглянув на пана Пляшкера.
– Ти вже попоїв, – сказав той, – а я голодний. Доведеться знову заховати тебе в рюкзак і винести надвір. Зробимо прогулянку за місто! Збирайся і ходімо, біжімо, летімо!
– Чудово! Прогулянка за місто! – вигукнув Суботик.
Він миттю заліз у рюкзак і заспівав:
Стюардеси і пілоти,
Приготуйте вертольоти
І космічні кораблі,
Що літають круг Землі.
Заметіть аеродроми –
Вже йдемо ми! Вже йдемо ми!
– Скільки тебе просити, щоб ти сидів тихо! Крім того, ми нікуди не летимо. Ми підемо пішки.
– Але ж ви щойно сказали, що ми полетимо, – заперечив Суботик і визирнув із рюкзака.
– Я сказав "летімо", маючи на увазі, що нам треба поспішати. А зараз, прошу тебе, сиди тихо, – сказав пан Пляшкер і зав’язав рюкзак. Тоді одягся, завдав рюкзак із Суботиком на плечі і мовчки вийшов з кімнати.
Він скрадався навшпиньки коридором і раптом став як укопаний. Він не вірив своїм очам: у коридорі на великій шафі сиділа пані Моркван з ганчіркою в руках.
– Що це ви там шукаєте на шафі, пані Моркван? – сторопіло спитав пан Пляшкер.
– Що за дурне запитання! Краще допоможіть мені злізти! – пробурчала господиня. – Я хотіла витерти пилюку на шафі, а драбинка раптом упала.
Посміхаючись, пан Пляшкер підняв драбинку і приставив до шафи. Пані Моркван з похмурим виглядом злізла з шафи, схопила відро і, грюкнувши дверима, зникла на кухні.
Тепер ніхто більше не заважав панові Пляшкеру спокійно вийти надвір. Він минув кілька вулиць, аж поки дістався на край міста. Далі він пішов полем. Нарешті скинув з плечей рюкзак і випустив Суботика.
– Ой, які смачні камінці! – вигукнув той і почав надкушувати один по одному камінці, що ними була всипана земля.
– Суботику, ти поїж отут, а я тим часом піду до лісової кав’ярні. Хай кожен із нас матиме ту страву, яка йому найбільше смакує, – запропонував пан Пляшкер.
– Згода! – відповів Суботик і кивнув головою.
Пройшовши трохи вперед, пан Пляшкер озирнувся і побачив, що Суботик сидить на рюкзаку. В руках у нього – здорова ломака, якою він весело розмахує й вигукує:
– А ось це – з дерева! Дерево, тату, смачніше, ніж скло! Ой, як я люблю отаке ломаччя!
Пан Пляшкер рушив далі, а навздогін йому линув спів Суботика:
...Змії гримучі,
Квіти пахучі,
Каміння й цеглини,
Пухові перини,
Дивани і ліжка,
Вовняні доріжки,
Столи і полиці,
Деталі із криці,
Прикраси жіночі –
Все їм я охоче!
Пан Пляшкер пройшов ще з півкілометра, поки добувся до лісової кав’ярні. Він замовив обід, попоїв і поринув у роздуми.
Він думав про те, що Суботик завжди зчиняє галас, ніколи не може втримати язика за зубами і вгамувати його несила. І про те, що пані Моркван неодмінно вижене його з дому, коли побачить Суботика. І ще про те, що Суботик з’їв навіть його кошика на папери та вазу з квітами. Він, чого доброго, ще надумає з’їсти і стіл, і стілець, і ліжко.
Подумавши про все це, пан Пляшкер вирішив: "Ні, так далі не можна. Я більше не триматиму в себе Суботика, хоча мені його й шкода".