– Мені здається, годинник іде неправильно, пане Обердубере. Я побуду тут іще трохи.
– Якщо я кажу вам іти додому – значить, треба йти! Зрозуміло? – гримнув пан Обердубер.
– Воля ваша, – відповів пан Пляшкер і підвівся.
Аж тут на письмовий стіл шефа знов упала паперова кулька.
– Знову повернувся цей капосний папір! – прожебонів шеф. – І на ньому щось написано. Це ваша робота, Пляшкере?
– Ні, пане Обердубере, я нічого не писав! – запевнив його пан Пляшкер.
– Але ж тут щось написано! – вигукнув шеф і вдарив рукою по зібганому аркушу.
Пан Пляшкер нахилився над столом.
– Це ваш почерк, пане Обердубере! – сказав він. – Це тільки ви могли написати!
– Мій почерк? Так, справді! – здивовано мовив шеф і розгублено прочитав:
Сидить Обердубер –
Куняє й нудьгує,
А Пляшкер за себе
Й за нього працює.
Шеф дістав носовичка, витер піт з потилиці й глухо мовив:
– Пане Пляшкере, мені стає що далі, то гірше. Зоставайтеся вдома до кінця тижня. Мені потрібен негайний відпочинок! Я лягаю спати й спатиму до післязавтра. Зустрінемось аж у понеділок.
Він схопив пана Пляшкера за плечі, випхав його з контори і замкнув двері.
Коли вони вийшли на подвір’я, пан Обердубер раптом здригнувся.
– Який жах! У мене галюцинації! Краще я просплю аж до п’ятниці!
– А що вам привиділося? – запитав пан Пляшкер.
– Таке, чого насправді не буває!
– Що ж саме? – допитувався пан Пляшкер.
Пан Обердубер нахилився до вуха пана Пляшкера і прошепотів:
– Мені здалося, неначе з контори вибігла руда мавпа у водолазному костюмі. Жахливо, еге ж?
– Так, це справді жахливо, – підтвердив пан Пляшкер.
Пан Обердубер пішов спати, а пан Пляшкер звернув за ріг, де Суботик уже чекав на нього.
– Гарні ж у тебе витівки! – докірливо промовив пан Пляшкер.
– Дуже гарні! – весело поправив його Суботик. – Три вільні дні: середа, четвер і п’ятниця! Та й сьогодні ми відробилися опівдні! Чудово! Можна гуляти аж до самого вечора!
– Не маю нічого проти! – весело вигукнув пан Пляшкер і взяв Суботика за руку.
– Тату, що ви можете сказати про мої вірші?
– Надто нахабні, задерикуваті.
– Значить, такі, як треба! Ось послухайте, тату, ще один вірш!
– Знову такий самий нахабний?
– Та ні! Зовсім не нахабний, – запевнив його Суботик і заспівав так голосно, що перехожі поставали й почали розглядатися довкола.
Суботик і Пляшкер
Ідуть із роботи,
Сидіти в конторі
Не мають охоти.
Контора закрита,
А шеф наш хворіє,
Ми вільні від праці –
І тато радіє.
– Але ж не тільки тато! – заперечив пан Пляшкер.
– Звичайно, – погодився Суботик. – Я так сказав тому, що інакше рядок не римується. Ось послухайте ще одного вірша!
– Знову вірш?
– На сьогодні це вже останній!
І Суботик заспівав так само голосисто:
Обердубера примусив
Я піти додому спати.
Вільно можемо тепер ми
Аж чотири дні гуляти.
– Що правда, то правда, – погодився пан Пляшкер.
Більше Суботик не складав віршів. Вони пішли гуляти до парку і гуляли аж до пізнього вечора.
9 травня. СЕРЕДА
У середу Суботик знову розбудив пана Пляшкера голосним співом:
Обердубер, Унтердуб!
Все тут треба заховати!
Передуб і Недодуб!
Хай прокинеться мій тато!
Пан Пляшкер підвівся і почав сварити Суботика:
– Чому б тобі зразу не гукнути: "Ось тут я, в кімнаті!" Щоб усі чули, щоб усе місто знало, що ти тут! Учора ми з тобою прохопилися сюди так тихесенько, що ніхто й не помітив, а сьогодні ти ревеш, неначе сирена.
– Я ненароком заспівав так голосно, – виправдовувався Суботик.
– Гарне мені ненароком! Аж шибки забряжчали! А в мене й досі у вухах лящить! – обурювався далі пан Пляшкер. Він підвівся з ліжка й замкнув двері зсередини.
За якусь мить у двері вже грюкала пані Моркван.
– Пане Фляшкере! Чому ви й досі тримаєте в себе отого негідника Робінзона? – вигукнула вона. – Відімкніть двері!
– Якщо людина платить за кімнату, то вона має право й замкнутися в ній! – хоробро вигукнув у відповідь пан Пляшкер.
– Дуже добре, тату! – прошепотів Суботик. – Ви вже дечого навчилися!
– Ми ще поговоримо з вами, пане Фляшкере! Ох і поговоримо! – погрозила пані Моркван і притупнула ногою.
– Чув? – сердито буркнув пан Пляшкер. – Співати тобі закортіло!
– Інші діти також співають, – оборонявся Суботик.
– Але не в такий час. У такий час усі діти в школі!
– Ет, школа, – кинув Суботик і висолопив язика аж до підборіддя.
– Язика нема чого висолоплювати! – суворо вів далі пан Пляшкер. – Школа пішла б тобі на користь. Там би тебе навчили, коли можна співати, а коли ні.
– Я співаю, коли хочу,– сказав Суботик. – А коли не хочу, то не співаю! І це правильно, бо так мені подобається.
– Прошу тебе, Суботику, піди хоч раз до школи. Я впевнений, що тоді ти думатимеш зовсім інакше!
– Що за дивне прохання?! Дивне-дивнюще! – пробурчав Суботик.
Проте одягнувся, причепурився і помчав до школи.
Коли старший учитель пан Злобер зайшов до класу, там панувало неабияке пожвавлення.
– Тихо! – гарикнув пан Злобер, неначе грім прогуркотів, і ляснув книжкою по столі.
У класі запала тиша, учні розбіглися по своїх місцях і уклякли біля парт.
– Що за галас? – грізно запитав учитель.
– У нас новачок! – відповів один з учнів.
– Він такий кумедний! – вигукнув інший учень.
– Він у своєму водолазному костюмі схожий на жабу! – додав третій.
– У нього все обличчя в чорнильних цятках! – обізвався четвертий.
– Тихо! – знову гарикнув пан Злобер. – Не всі разом!
Він суворо оглянув усіх учнів, поволі пройшовся між партами, тоді різко обернувся і пішов назад до столу. Сів і поклав перед собою свої книжки.
– Сідайте! – наказав він.
Полегшено зітхнувши, учні посідали.
Лиш тепер пан Злобер звернув свій погляд на новачка. А той увесь час спокійнісінько сидів собі за першою партою.
– Ти що, не можеш підвестися? – запитав учитель.
– Чому ж ні? – ввічливо відповів новачок і підвівся.
– Чому ти сидиш за першою партою?
– Я не сиджу за першою партою.
– Що-о-о?
– Я стою за першою партою, – серйозно пояснив новачок.
– Годі пащекувати! Сядь! – вигукнув старший учитель Злобер. – Хто тебе тут посадив?
– Я сам сюди сів!
– У нас не можна сідати, куди тобі заманеться! У класі я визначаю, хто де має сидіти! – гримнув учитель. – Негайно звільни це місце!