— Хай не забуває, що в нього є брат, — вiдрiзав тато. — Коли заберу лiс у брата, в рiднi, то всi побачать: нiкому не попущу.
— То й починай з Якова: обклався вiн деревом, наче муром, — погодився дядько Себастiян i зиркнув на пiч. — Михайло, завтра поїдемо з тобою в Майдан-Трепiвський.
— Завтра? — аж не вiриться менi.
— Атож. Одягайся теплiше.
-Та вiн завтра збирався в Щедрову ловити рибу.
— Нi, тату, я краще поїду в Майдан-Трепiвський. Там книжки видадуть!
— Як хочеш, дiло хазяйське, — сказав тато.
Я аж загарцював на печi; як везе, то везе! I всi невдачi, i всi дошкульнi прiзвиська, i всi чортики й дулi одлiтають од мене, як луска на вiтрi.
Ще вдосвiта мама наварила гречаних вареникiв, начинених грушами-дичками, тертою квасолею, маком i калиною. А завбiльшки були цi вареники, як ущерблений мiсяць, — одного вистачало на молотника. Вкинув я три вареники у торбину, вислухав усi маминi застереження на дорогу й швиденько пометляв до дядька Себастiяна. А вiн уже запрiг коня у легкокрилi санчата й чекав на мене.
— Чим це ти напакував торбу?
— Варениками — i для вас, i для мене. Покуштуйте.
— А ти куштував?
— Ще нi.
— То, може, почнеш добре дiло з вареникiв? До хати пiдемо чи надворi?
— Надворi, тато кажуть, смачнiше. А де ваш лелека?
— Завiз його майстровi. Скоро дiждемося живих лелек.
— Не так-то й скоро.
— Та вже циган продав кожуха, — смiється дядько Себастiян i пiдхвалює вареники. Вiн свiй тримає в однiй руцi, а я обома, вiн добирається уже до рiжка, а я до середини, i так менi приємно, що дядьковi Себастiяну подобаються нашi вареники, i так менi весело говорити з ним, а думками прибиватись до того невiдомого села, де найкраща бiблiотека на весь повiт.
З'ївши вареника, я падаю в натоптанi сiном санки, дядько Себастiян умощується на передку, i ось уже кiнь виносить нас у широкий заснiжений свiт, де у паморозi срiбно туманiють верби, де вiтряки остуджують сонце, а рiчка погойдує переспiлi китицi отого очерету, в якому й досi живуть чиїсь сумнi голоси.
Ми проскакуємо сусiднє село, де живе дiд Корнiй, i пiд'їжджаємо до страшного болота, що й взимку дихає гнилим туманом. В цьому болотi ще за часiв татарських наскокiв ховалися люди.
— Михайлику, хочеш побачити диво? — обертається до мене дядько Себастiян i грає заснiженими вiями.
-Хочу!
— Тодi вiзьмемо лiворуч.
Навмання по бездорiжжю, по мерзлих купинах застрибали санки, i ми незабаром пiд'їхали до молодого, затканого памороззю гаю. Дядько Себастiян зупиняє коня, зiскакує з санец i радiсно пiдiймає голову вгору. Над нами справдi хтось розвiшав диво: кожне прихоплене iнеєм деревце насочилося сонцем i хвалилося червоними кетягами. Я ще нiколи не бачив стiльки, як тепер, калини й, наче заворожений, оглядав i прибитi морозом кетяги, що нависали прямо над головою, i тiнi, на яких теж виразно, як мальованi, видiлялися грона.
— Гарно, Михайлику? — змовницьки мружиться на мене дядько Себастiян.
— Ой, гарно як! — щипаю кiлька промерзлих кетягiв калини, — I де її стiльки взялося?
— Де? — задумався, спохмурнiв дядько Себастiян. — Старi люди кажуть, що колись i тут були несходимi болота. А коли одного разу ординцi напали на село, сюди кинулось утiкати весiлля i всi дiвчата, що були на ньому. Ординцi за ними, бо вони красою торгували аж по Царградах, а дiвчата — у твань, та й потопилися у нiй. Згодом на цьому мiсцi й вирiс калиновий гай. Влiтку, люди кажуть, ця мiсцина i досi стогне-озивається дiвочими голосами.
Раптом ми здригнулись: хтось, мугикаючи, йшов помiж кущами калини. Незабаром з'явився маслакуватий кривоклубий кiнь, за ним дрiботiв невисокий чоловiчок з великим мiшком за плечима; його сiре плескате обличчя було схоже на сторч поставлений полумисок з холодцем. Вiн з опаскою подивився на нас, поклiпав рiдкими вiями й спитав у дядька Себастiяна:
— I ви, значиться, приїхали ламати калину?
— А ви її ламаєте?
— Еге ж, еге ж, бо що робити взимку? Рибу глушити забороняють, то мусив перейти на калину.
— Простуду лiкуєте нею?
— Нi, я її, голубоньку, в мiсто вожу, на продаж, значиться. Городськi мають дурнi грошi — навiть калину купують, любуються нею, наче зроду не бачили.
Дядько Себастiян заглянув у мiшок плескатолицього, витягнув покалiчений кетяг калини, обурився, одразу перейшов на "ти":
— Хто тебе навчив ламати руки деревцям?
— Руки? — здивувався, хихикнув плескатолиций i подивився на дядька Себастiяна, як на дивака.
— Ти не хихикай, розуме недоспiлий; бо покладу на санки i в повiт завезу!
— Великий крик за малий пшик! — ображено заметались вузькi, присмоктанi уста. — За що менi така сiпанина?
— Не калiч дерево! Воно сiм рокiв пiсля твоїх рук буде сльозою плакати. Ножа маєш?
— Маю.
— Зараз же зачисть усi поламини, не будь ординцем серед такої краси!
— А менi, значиться, що? Коли треба зачистити, то зачищу. Ви в начальствi ходите?
— Хiба ж не видно?!
— Та видно. З Лiтина чи Вiнницi?
— З Вiнницi.
— Значиться, такий є приказ, — дивується чоловiк. — Дiждалась i калина приказу. То я зараз же зачищу свої слiди. — Вiн вийняв ножа i зник за тими деревцями, яких i досi за їхню красу нiвечать люди...
Помiж розкiшними червоними кетягами виїжджаємо на луг, далi на дорогу — i вперед, уперед, а сполоханi думки ширяють через темiнь вiкiв, i в очах менi стоять отi перехопленi ординськими вогнями дiвчата, з яких проросла калина. Ось я навiть почув, як застогнала земля. Озирнувся. Нi, то стугонiв над рiчкою невеличкий млин, важке обмерзле колесо лихоманило його, а вiн робив своє дiло, наче людина, i стогнав, наче людина.
— Тепер, Михайлику, вже недалеко. Не замерз?
— Не замерз.
— Все одно трохи пробiжiмося.
I ми бiгли наввипередки з дядьком Себастiяном, вiн перехоплював мене, пiдкидав угору i ловив, як м'яча, а розумний кiнь скоса поглядав осмiхненим оком i сам доганяв нас.
Ось i Майдан-Трепiвський, i рiчка Згар, i крутояри, i глинистi червонi горби, що обросли хатами-бiлянками. Ми в'їжджаємо на шкiльне подвiр'я, де яснiє великими вiкнами двоповерхова, червоної цегли школа. На подвiр'ї зараз тихо (школярi пороз'їжджалися по домiвках), i тiльки голуби воркують на тепло.
З острахом i радiстю я пiдiймаюся прочовганими металевими схiдцями на другий поверх. Ось дядько Себастiян зупиняється бiля високих дверей i обережно стукає п'ястуком.