У вересні 1926 року Реріхи повернулись у Монголію. Шлях, яким пройшла експедиція, пролягав від Улан-Батора через Гобі до хребта Нань-Шань, а потім через Тібет до Індії. Туди експедиція потрапила лише в травні 1928 року через постійну протидію китайських властей. На висоті 4575 м над рівнем моря члени експедиції прожили в наметах п'ять місяців при температурі іноді —-40°С. На цьому етапі подорожі загинуло п'ять учасників експедиції —тібетців і монголів, а також дев'яносто в'ючних тварин.
Таке ж життєво важливе значення мала місія Реріха до Сполучених Штатів, про яку зараз розповімо. Пакт Миру Реріха й Прапор Миру —біле полотнище з трьома червоними крапками в червоному крузі —Реріх задумав ще перед першою світовою війною. Цю емблему було справедливо названо Червоним Хрестом Культури, оскільки вона мала захищати пам'ятники культури під час війни.
Лише 1930 року Пакт було прийнято всесвітньою організацією —-Лігою Націй. 1933 року у Вашінгтоні відбулася III Міжнародна конвенція Пакту, в якій взяло участь тридцять п'ять країн. Ще через два роки Пакт Миру Реріха підписали в Білому домі представники двадцяти латиноамериканських республік. На церемонії підписання президент Франклін Делано Рузвельт зазначив, що цей "договір має куди більше духовне значення, аніж сам його текст".
Державний секретар Корделл Хелл і міністр сільського господарства Генрі Уоллес відіграли значну спонсорську роль у розробці цього гуманітарного проекту. В цей час Генрі Уоллес, який згодом став віце-президентом Сполучених Штатів, виявив неабиякий інтерес до інтелектуальної спадщини Азії і містичних учень Учителів Мудрості. Схоже, що певні вказівки йому дав сам Микола Реріх і що були зроблені кроки, аби безпосередньо зв'язати його з великими архатами.
Однак реакційні сили Америки, що пізніше породили маккартизм, використали цю обставину, щоб перешкодити Уоллесу стати президентом США. 1947 року було перехоплено й опубліковано в американській пресі деякі його листи. Вони зародили сумнів в умах вразливих американських виборців і зруйнували його шанси на президентство.
Якби Генрі Уоллеса обрали президентом США сьогоднішня американська політика примирення з Китаєм та СРСР започаткувалася б на чверть століття раніше! А це зберегло б життя тисячам американців у Кореї та В'єтнамі. Однак Америка, на свою біду, обрала холодну війну й даллесівську дипломатію "балансування на грані війни". Спроби сил Світла встановити мирне співіснування виявилися марними. Прикро згадувати, до якого абсурду призвів маккартизм.
1947 р. політичні супротивники Гаррі Уолеса опублікували частину його листів до Реріха. Він звертається до Реріха в цій переписці "Гуру", тобто "Вчитель". Безглуздо шукати тут якісь докази небезпечної "комуністичної тенденції":
"Пошуки чи то втраченого пароля масонства, чи то Святої Чаші, чи то потенційних можливостей прийдешніх віків —це мета величезного значення. Це —кармічний обов'язок. Безумовно, кожен з нас —потенційний Галахад. Так що кожен із нас мусить боротися за Чашу з полум'ям над нею".
Так натхненно писав Генрі Уоллес в одному зі своїх листів.
Я здогадуюся, що сказав би розенкрейцер Бенджамін Франклін або франкмасон Джордж Вашінгтон щодо переслідувань посвяченого віце-президента, який шукав Святий Грааль подібно до сера Галахада? В одному з листів Уоллес писав: "Ми повинні бути відкритими для осяйної слави Великого". Державний діяч, що так поважав магів Сходу, міг би повести Америку до сходження, але натомість його вороги спрямували її до десятиліть сорому. Інша думка цього послідовника Гуру свідчить, як глибоко він розумів соціальні недуги Америки: "Коли я бачу жахливий егоїзм організованого бізнесу, організованої фабричної праці й організованого сільського господарства, а також забобони неорганізованих споживачів, я ладен заявити, що для Америки було б краще поринути в безодню очищувального вогню". Чи зуміє Америка очиститися таким вогнем і чи навчиться чогось після цього?
Вплив ідей Миколи Реріха про загальний мир на Генрі Уоллеса й Корделла Хелла (державного секретаря при Рузвельті) мала украй сприятливу і довготривалу дію. Справді, Корделл Хелл вважається батьком ООН. Діяльність Миколи Реріха, натхнену охоронцями Планети, можна підсумувати так: його Пакт Миру, підписаний Всеамериканським Союзом, і його непрямий вплив на створення ООН —це важливий внесок.
Цей розділ буде неповним без згадки про ще один епізод —втручання посланця магів, причому не на національному, а на інтернаціональному рівні. Згідно з дещо скороченим звітом, підготовленим Лейком Саксессом, у програмі, яка передавалася компанією Ей-бі-сі різдвяного вечора 1950 року, незадовго перед цим на спеціальній сесії Політичного комітету ООН стався дивний випадок.
На закритому засіданні Ради Безпеки більшість держав представляли глави їхніх делегацій. Це стосується і Сполучених, Штатів, які представляв Остін; поруч із ним сидів і Даллес.
Великобританію представляв Джебб, заступник Юнгера, Радянський Союз —Вишинський. Ця несподівана сесія мала настільки закритий характер, що крісла далі шостого ряду в залі засідань 12-го комітету були порожні.
Сюди не допустили навіть фоторепортерів. Деякі члени Секретаріату сиділи в скляних кабінах перекладачів, куди можна попасти лише по сходах із сусідньої зали. Всі двері в залу з дев'яти годин ранку до сьомої дванадцяти вечора було зачинено.
Ніхто не міг пройти в двері 12-го комітету без пред'явлення посвідчення. Перед зачиненими дверима зали стояли охоронці. За їхніми словами, нікого зі сторонніх вони не бачили. Та коли головуючий оголосив засідання відкритим (спочатку англійською, потім французькою мовою), з одного із крісел За овальним столом запала тиша, а секретар сера Бенегала Рау, головуючого, легенько підштовхнув його ліктем, подумавши, що всі дивляться на нього. Обернувшися туди, куди всі здивовано дивилися, Рау побачив за своєю спиною незнайомця. Першою думкою головуючого було гукнути охорону —-це ж бо закрита сесія комітету, склад учасників суворо обумовлений заздалегідь.
Рау звернувся до цього чоловіка: "Сер! З якої ви делегації?" Чоловік був худий, у сандалях, бородатий, у східному одязі, якого Лейк Саксесс ніколи доти не бачив. Незнайомець ворухнув губами, і в залі запала тиша. Лагідним, проникливим голосом, що, здавалося, заповнив приміщення, хоча чоловік і говорив без мікрофона, він сказав: