Ой, терен-дерево — ти світова гіркото, ти колюче терня, чом під тобою росте будяччя і полин?
Сидить під тим деревом Вовчиця — ясирна до смерті робітниця і робить своїй рідній дочці водномить аж три пильні роботи: пасе очима великі табуни, руками пряде чесаний кужіль і колише ногами в колисці косооку дитину.
Розбредаються пелехаті бики-корови, вигулюють тонконогі гривасті жеребці-кобили, посуваються хмарами вівці-отари — пасеться гладке багатство. Пальці смикають мичку, і фуркає веретено — прядеться тонка краса.
Ноги торкають колиску — гойдається сльоза.
Так іде день, і так заходить вечір. Вилежуються, сито спочиваючи, табуни, засинає плекане дитя, а Вовчиця пряде при зорях і при місяці. І так настає новий будень, бо вона не знає ні неділі, ні свят. Не зрадила і не зганьбила своєї віри і роду, та в тяжкій неволі погубила свої свята й неділі, а ворожа віра проклята, неділі й свята чужі, бусурманські.
Вона сива, стара, плеската — самі жили й кості, тому и ім’я і звання — Вовчиця.
її голова не покрита навіть ганчір’ям. Коси посіклися і вилізли, а які не випріли, збилися у тверді ковтуни, і в них плодиться мушка.
Її очі запали. Витік і зник блиск радості й щастя. Її очі — темні вирла.
А її груди присохли і сховалися в ребра.
Її губи потріскались, у ранах. Її руки як залізні. А її ноги як вирване з землі коріння. У струпах.
Вона без сорочки. На плечах дрантя без рукавів. А замість спідниці — латаний мішок.
Над терен-деревом, над нею високе блакитне небо, палюче сонце, а долом суха земля.
Вовчиця пасе, пряде, колише. А їсти їй — у черепку, як собаці.
Вона біжить, завертав табуни. Вертається і веде нитку і, ведучи нитку, ворушить зраненими губами:
— Люлі, люлі, татарчатко, а по доньці онучатко.
Пече сонце, і тріскається земля — у чорному небі чорне сонце над чорною землею. Чужина.
Вовчиця не бачить табунів. Їй у руці зупиняється веретено, але вона ще торка ногами колиску:
— Люлі-люлі...
І тоді її вуха вловлюють шелест. То вітер. Вона перестає колисати колиску і наслухає.
Вітер іде горою. Він іде низом. Він іде в чорному небі під чорним сонцем і стелиться чорною землею. Цей вітер з ще дальших лісів. Віявся-віявся і знайшов її.
— Повівай, повівай мені...— каже йому, а чи їй здається, що каже це, звертаючись до нього. Він шелестить, завіває у вуха, в очі, в ніс, у губи — вітер влітає їй у душу і ширяє у грудях. Він пахне і бентежить. Сипле вишневим цвітом і гойдає дніпровою хвилею. Цвіте барвінком і шерхотить колоссям. Дихає дібровою і дзвонить листям. Він сипле, гойдає, цвіте, шерхотить, дихає і видзвонює. Їй як розвиднилось, і вона побачила всі дерева й кущі, які тільки знала: тополі, ясени, дуби, липи, черешні, яблуні, груші, а черемуха й калина махають своїми мітлами просто в лице, і дика шипшина приліплює їй до губів свої пелюстки. Вона побачила всі лісові, польові, лугові й городні квіти: дзвіночки, конвалії, волошки, горицвіт, зозулині черевички, жоржини, а м’ята і лепеха просто забивають дух. І все ж вона не тільки бачить, а й чує, як спалахнула, переливається і тремтить роса на стиглому колоску. Вовчиця відімкнула свою душу: до неї і під чорне небо з чорним сонцем на чорну землю прийшли потуга і краса її роду, і вона впустила їх собі в душу.
Обернувшись очима до вітру, дивилася на вітер і бачила себе у вітрі дитиною, дівчиною, молодицею.
...Дріботить, вистрибує серед високої трави на галявині. Де ступить, з-під ноги порскав ромен, куди кине оком, там з’явиться деревій, або кривавник. Вона біжить, дивується і кричить:
— Дивіться! Дивіться! — Так начеб ніхто, крім неї, не помічав і не бачив зілля, а їй дуже хочеться, щоб це бачили небо, сонце і люди.
...Край городу під вербою над річкою вона заплітає косу. Її коси довші, густіші й розкішніші, ніж плакуче вербове віття, крізь яке не пробивається жоден промінь. Вона заплітається, а він дивиться на неї з коня. Він кивнув і моргнув їй. Вона скрикнула, засоромилась, а коли взяв її за руку, не пручалася. Річка тече повна молока й меду, а береги гомонять колоссям. Вона закинула косу за плече, взяла коня за поводи і веде під ясними зорями.
Він був козак, вона — його наречена. Трубить похід, не плаче і не жалкується: виводить молода вороного, вкривав хустиною сідло і подає праведну зброю за честь — на славу свому родові і в розправу над ворогом.
Він накриває її курявою, і вона чує з куряви його клич:
— Я в піхви шаблю не ховаю!
Вони кохались — він гнав у похід, а вона стояла на могилі, ламаючи руки, їй на губах пахне його палкий поцілунок. Терпнуть з одинокості її палкі груди. Вона не встигла ні побути з ним, ні наобійматися: западала ворохобна розлука. Кров заливає голову, а серце вистукує: живий чи убитий? Дні заходять в ночі, ночі заходять в дні — не світить сонце, не сяють зорі, пропав місяць. Вона виходить на могилу, стоїть, жде — не видно, не чути. Він прилітав, як вихор. Шапка набакир, чорний вус висівається... Вона кидалась до нього, розпростерши руки. Він зіскакував з коня і ставив її до себе, торкався пальцями її кіс. Вона дивилася на нього й доростала до його очей. Він брав її під свою кирею — ховав од людей своє щастя. Вони йшли, і трава була вища них. Він її цілував, вона приростала до нього, і їй в очі перекидалося небо зі всіма ясними зорями і молодим місяцем, а земля була килимами. Так вони кохались і так стали чоловіком і жінкою.
І вона народжувала сина, дочку... не так боялася, побиваючись за ним, як бідкалася за дітьми й тому допоминалася в нього, чому він не встає з коня, а все у похід і в похід, навіщо це життя між війнами? А він відказував: хіба не знаєш? Наші річки течуть молоком і медом, наші береги гомонять колоссям — захід і схід ідуть на нас, південь і північ нам не дають спокою. Ми підіпремо землю своїми головами, а не підіпрем — земля упаде і ми пропадем. Вона чула, як земля стогнала, дрижала і хиталася: насувало панство. Вона з дітьми, одне на руках, а друге держиться їй за спідницю, проводила його, свого мужа, в похід. Вони схопили і повезли його в свою столицю.
Вовчиця дивиться на вітер і бачить у вітрі: її чоловік забитий у кайдани, а на вогні шкварчить котел — мідний бак. Її чоловіка кидають у котел, у той мідний бачище, що аж шкварчить, і вона каже: