— Він складає поему! — вигукнув старий учитель.
— Ви так гадаєте? Адже це каторжна праця — складати вірші! Але не схоже на те. Він часто каже, що треба жити бруслинним життям. Ось учора, пане Порріке, він, одягаючись, глянув на тюльпан і каже: "Оце моє життя... Я живу бруслинним життям, бідний Жонатасе!" А хто каже, що в нього манія. Невблаганне діло!
— Все мені доводить, Жонатасе,— сказав учитель поважним, повчальним тоном, який викликав у старого слуги глибоку пошану,— що ваш пан працює над великим твором. Він заглиблений у поважні думки й не хоче, щоб йому перешкоджали турботи повсякденного життя. За розумовою працею геніальна людина забуває про все. Якось знаменитий Ньютон...
— Хто? Ньютон? — перепитав Жонатас.— Я такого не знаю.
— Ньютон, великий геометр,— провадив Порріке,— двадцять чотири години думав, зіпершись на стіл; а коли другого дня вийшов із задуми, йому здалося, що це вчорашній день, ніби він проспав... Я піду до нього, до любого свого хлопчика, я йому придамся...
— Стійте! — гукнув Жонатас.— Хай би ви були французьким королем — звісно, колишнім,— і то б ви ввійшли тільки через мій труп, виламавши двері. Та ось що, пане Порріке: я піду скажу йому, що ви тут, і спитаю, чи впускати вас. Він мені відповість "так" або "ні". Я ніколи не питаю: "Може, хочете чогось? Може, бажаєте того чи того?" Ці слова мені сказано забути. Якось одне в мене вихопилось, то він розсердився: "Ти що,— каже,— смерті моєї хочеш?"
Жонатас покинув старого вчителя в передпокої, кивнувши, щоб не йшов за ним, але невдовзі повернувся із ствердною відповіддю й повів поштивого старого через розкішні покої, всі двері в яких стояли навстіж. Порріке здалеку помітив свого учня: той сидів коло каміна. Закутавшись у халат з лапатим візерунком, сидячи в глибокому кріслі, Рафаель читав газету. Крайній ступінь меланхолії відбивався в хворобливій позі розслабленого тіла, на чолі, на всьому обличчі, блідому, як зниділа квітка. Якась жіночна зграбність, а також дивацтва, властиві багатим хворим, були помітні в ньому. Як у гарненької жінки, руки його були білі, м'які й ніжні. Біляве поріділе волосся витончено-кокетливо кучерявилось на скронях. Грецька шапочка з легкого кашеміру під вагою китиці зсунулась набік. Він упустив додолу малахітовий із золотом ніж для розрізання паперів. На колінах у нього лежав бурштиновий мундштук розкішного індійського кальяна, емалева спіраль якого зміїлась на підлозі, і він уже не втягував у себе його бадьорливого аромату. Але очі не відповідали млявості молодого тіла: здавалось, наче в цих синіх очах зосередилось усе його життя, в них іскрилось незвичайне почуття, що вражало з першого погляду. В такі очі боляче було дивитись. Одні могли вичитати в них відчай, інші — вгадати внутрішню боротьбу, грізну, як докори сумління. Такий глибокий погляд міг бути в безсилої людини, що приховує свої бажання в тайниках душі, або в скнари, що подумки заживає всіх насолод, які могло б дати йому багатство, і відмовляє собі в них, боячись зменшити свої скарби; такий погляд міг бути в скованого Прометея або в поваленого Наполеона, коли 1815 року, дізнавшись у Єлісейському палаці про стратегічну помилку ворога, він вимагав, щоб йому на двадцять чотири години довірили командування, але дістав відмову. То був погляд завойовника й приреченого! А краще сказати — такий самий погляд, яким за кілька місяців до того сам Рафаель дивився на воду Сени або на останню золоту монету, яку він ставив на карту. Він підпорядковував свою волю, свій розум грубому здоровому глуздові старого селянина, ледь зачепленого цивілізацією за п'ятдесят років служби в панів. Майже радий з того, що він стає чимось подібним до автомата, він відмовлявся від життя для того, щоб тільки жити, і відбирав у душі всю поезію жадань. Щоб краще боротися з жорстокою силою, чий виклик він прийняв, він став цнотливим, як Оріген88,— він кастрував свою уяву. Другого дня після того, як він несподівано одержав багату спадщину й виявив зменшення шагреневої шкіри, він прийшов додому до свого нотаріуса. Там один досить відомий лікар цілком серйозно розповідав за десертом, як вилікувався один сухотний швейцарець. Протягом десятьох років він не вимовив ні слова, привчив себе дихати тільки шість разів на хвилину густим повітрям стайні, а їжу вживав тільки прісну. "Я буду таким, як він!" — вирішив Рафаель, прагнучи жити будь-що-будь. Оточений розкошами, він перетворився на автомат. Коли старий Порріке побачив цей живий труп, він здригнувся: все здалось йому штучним у цьому мізерному, кволому тілі. Погляд у маркіза був жадібний, чоло насуплене від постійної задуми, і вчитель не пізнав свого учня,— він-бо пам'ятав його свіжим, рожевим, по-юнацькому гнучким. Якби цей простосердий класицист, тонкий критик, охоронець доброго смаку читав лорда Байрона, він подумав би, що побачив Манфреда там, де сподівався побачити Чайльд-Гарольда89.
— Добридень, шановний Порріке,— сказав Рафаель, потискаючи крижану руку старого своєю гарячою й вологою рукою.— Як ся маєте?
— Та я непогано,— відповів старий, і його вжахнув доторк цієї руки, немовби охопленої гарячкою.— А ви?
— По-моєму, я здоровий.
— Ви, певне, працюєте над якимсь чудовим твором?
— Ні,— відповів Рафаель.— Exegi monumentimi...* Я, любий мій Порріке, написав свою сторінку й навіки розпрощався з наукою. Не знаю навіть до пуття, де рукопис.
* Я пам'ятник поставив... (латин.).
— Ви подбали про чистоту стилю, правда? — спитав учитель.— Сподіваюся, що ви не засвоїли варварської мови нової школи90, яка думає, ніби сотворила чудо, витягши на світ Ронсара?
— Моя праця — твір чисто фізіологічний.
— О, цим усе сказане! — підхопив учитель.— У наукових працях вимоги граматики повинні пристосовуватись до вимог дослідження. І все ж, сину мій, стиль ясний, гармонійний, мова Массільйона, Бюффона, великого Расіна,— одне слово, стиль класичний — нічому не шкодить... Але, друже мій,— урвавши свої міркування, сказав учитель,— я забув, чого прийшов; Я навідав вас у справі.
Надто пізно згадавши про вишукане багатослів'я та пишномовні перифрази, до яких звик його навчитель за довгі літа викладання, Рафаель майже шкодував, що прийняв його, і вже ладен був побажати, щоб той швидше пішов, але зразу затамував своє таємне бажання, нишком зиркнувши на шагреневу шкіру, що висіла перед його очима, прикріплена до клаптя білої тканини, на якій зловісні контури були акуратно обведені червоною лінією. З часу фатальної оргії Рафаель придушував у собі найменші забаганки й жив так, щоб ані найлегший рух не пробігав по цьому грізному талісманові. Шагренева шкіра була для нього чимось на взірець тигра, з яким доводиться жити в близькому сусідстві під постійним страхом — не пробудити б у ньому кровожерності, Тому Рафаель терпляче слухав балаканину старого вчителя. Добру годину дядечко Порріке розповідав, як його переслідували після Липневої революції. Старенький Порріке, прибічник сильного уряду, виступив у пресі з патріотичним побажанням, вимагаючи, щоб крамарі зоставалися за своїми прилавками, державні діячі — при виконанні громадських обов'язків, адвокати — в суді, пери Франції — в Люксембурзькому палаці; але один з популярних міністрів короля-громадянина звинуватив його в карлізмі й прогнав з кафедри. Старий зостався без місця, без пенсії, без шматка хліба. А він же утримував бідняка небожа, платив за нього в семінарію Святого Сульпіція, де той учився, і тепер він прийшов не стільки заради себе, скільки заради названого сина, просити свого колишнього учня, щоб той поклопотався перед новим міністром — не про поновлення його, Порріке, на службі, а хоч би про місце інспектора в будь-якому провінційному колежі. Рафаель був під владою нездоланної дрімоти, коли монотонний голос старого затих у його вухах. Вимушений із чемності дивитись у тьмяні, майже нерухомі очі вчителя, слухати його повільну, кучеряву мову, він був приспаний, заворожений якоюсь нез'ясовною силою інерції.