— Не може бути! — вигукнув Еміль.
— Так я прожив близько трьох років,— відказав Рафаель не без гордості.— Порахуємо? — запропонував він.— На три су хліба, на два су молока, на три су ковбаси — це не давало мені вмерти з голоду й підтримувало дивовижну ясність думок. І знаєш, що я спостеріг? Піст чудесно впливає на уяву. Помешкання коштувало мені три су за день, на три су я спалював за ніч оливи в лампі, прибирав сам, ходив у фланелевих сорочках, щоб не витрачати більше двох су щодня на прання. В грубці топив кам'яним вугіллям — це в середньому коштувало не більше двох су на день. Одягу, білизни, взуття мені вистачило на три роки: я вбирався пристойно, тільки коли йшов на публічну лекцію або до бібліотеки. Всі ці видатки разом становили вісімнадцять су, і мені ще лишалося два су на щось непередбачене. Мені не часто доводилось за цей довгий період праці проходити мостом Мистецтв62 і ні разу я не купував води, бо сам ходив щоранку на площу Сен-Мішель, на ріг вулиці Гре, набрати її з фонтана. О, я зносив своє вбозтво гордо! Хто передчуває прекрасне майбутнє, той іде крізь злидні без сорому, як без вини засуджений іде на страту. Я не хотів і думати про хвороби. Як Акіліна, я думав про лікарню без жаху. Я ні на мить не сумнівався, що у мене чудове здоров'я. А втім, бідняк має право лягти хіба для того, щоб умерти. Я стригся коротко, аж поки ангел любові чи доброти... Але я забігаю вперед у своїй розповіді. Завваж тільки, любий друже, що, не маючи коханки, я жив великою думкою, мрією, оманою, в яку ми всі спочатку до певної міри віримо. Тепер я сам сміюся з себе, з того себе — можливо, святого й прекрасного,— котрого більш нема. Суспільство, вищий світ, наші звичаї, наша мораль, розглянуті зблизька, відкрили мені, яка небезпечна була моя невинна віра, які безплідні були мої ревні труди. Така запасливість непотрібна честолюбцеві. Хто женеться за щастям, хай не бере на себе важкої ноші! Помилка обдарованих людей — у тому, що вони марнують молоді літа, аби стати гідними ласки долі. Поки бідняки збирають силу й знання, щоб згодом легше було нести тягар могутності, яка втікає від них, інтригани, багаті на слова й убогі на думки, шастають повсюди, обморочують дурнів, утираються в довіру до роззяв; одні вчаться, другі сунуть уперед; одні скромні, другі зухвалі; геніальна людина приховує свою гордість, а інтриган виставляє її напоказ і неодмінно допне свого. Люди, наділені владою, мають таку потребу вірити заслугам, які лізуть в очі, нахабному талантові, що для справжнього вченого було б дитячою наївністю сподіватись на людську вдячність. Я, звичайно, не збираюсь плести банальні слова про чесноту, оту пісню над піснями, що її без перестану співають невизнані генії; я хочу логічним шляхом вивести причину того успіху, якого так часто досягають люди посередні. На жаль, наука така по-материнському добра, що було б, мабуть, злочином вимагати від неї інших нагород, ніж чисті й тихі радощі, якими вона живить своїх дітей. Я пам'ятаю, як весело часом снідав хлібом та молоком, сидячи коло вікна й дихаючи свіжим повітрям, а очима блукаючи по дахах — бурих, сіруватих або червоних, шиферних і черепичних, порослих жовтим або зеленим мохом. Спочатку цей краєвид здавався мені одноманітним, та скоро я відкрив у ньому своєрідну красу. Ввечері промені, що пробивалися крізь нещільно причинені віконниці, відтінювали й оживляли чорні глибини цього своєрідного світу. А часом ліхтарі кидали знизу крізь туман блідо-жовтаве світло, вириваючи з темряви понад вулицями звивисту лінію тісно збитих дахів, цей океан нерухомих хвиль. А вряди-годи серед цієї похмурої пустелі з'являлись людські постаті: серед квітів повітряного садочка я розрізняв гострий профіль старої жінки, що поливала настурції; а то в рамці трухлявого мансардного вікна показувалась молода дівчина й прибиралась, не маючи й гадки, що на неї дивляться, а я бачив тільки її прекрасне чоло й довгі коси, підняті прегарною білою рукою. Я милувався хирлявими рослинками в ринвах, мізерними травинками, що їх невдовзі зносила геть злива. Я спостерігав, як мох після дощу зеленіє, а під сонцем висихає на бурий сухий оксамит, що міниться різними відтінками. Одне слово, несталі поетичні ефекти денного світла, смуток туманів, раптові зблиски сонця, чарівна тиша ночі, таїнство світанку, дим над димарями, всі явища цієї незвичайної природи стали для мене звичними й розважали мене. Я любив свою в'язницю: адже ув'язнення було добровільне. Оті паризькі прерії, складені з дахів, схожі на голу рівнину, ховали під собою населені безодні, і вони пасували до моєї душі, гармоніювали з моїми думками. Втомливо буває, спустившися з небесних висот, де ми віддавалися філософії, враз побачити перед собою цей світ; саме там я до кінця збагнув монастирську простоту. Постановивши жити за новим планом, я почав шукати помешкання в найпустельніших кварталах Парижа. Одного вечора, вертаючись із Естрапади, я йшов вулицею Кордьє. На розі вулиці Клюні я побачив дівчинку років чотирнадцяти, що гралася у волан із подругою, бавлячи сусідів сміхом та пустощами. Була чудова погода, теплий вечір — вересень ще не скінчився. Перед кожними дверима сиділи жінки й гомоніли, наче в провінційному містечку у святковий день. Я спочатку звернув увагу тільки на дівчинку, на її прегарне виразисте личко і на постать, ніби створену як натура для художника. Сценка була чарівна. Я спробував з'ясувати собі, звідки така простота звичаїв у самому серці Парижа, й помітив, що вулиця нікуди не веде, й перехожих тут нема. Згадавши, що десь тут жив Жан Жак Руссо, я розшукав будинок "Сен-Кантен"; він був геть занедбаний, отже, можна було сподіватися, що помешкання тут недорогі. Я зайшов туди. Увійшовши до кімнати з невисокою стелею, я побачив класичні мідні свічники з лойовими свічками, вишикувані на поличці, кожен над своїм ключем від кімнати, мене вразив порядок у цій залі: звичайно в таких місцях буває не дуже чепурно, а тут усе чистеньке, мов на картині. В ліжку, з блакитним покривалом, у хатньому начинні, в меблях була якась узвичаєна кокетливість. Господиня, жінка років сорока, що, видно, зазнала в житті чимало лиха й пролила чимало сліз, які затьмарили їй погляд, підвелась і підійшла до мене; я скромно сказав, скільки зможу платити, і вона, зовсім не здивована, вибрала з в'язки ключа, провела мене нагору й показала мансардну кімнатку, з якої видно було покрівлі та подвір'я сусідніх будинків, з, вікон яких вистромлялися довгі жердини, завішані випраною білизною. Яка жахлива була ця мансарда з жовтими брудними стінами, що тхнула злиднями,— якраз житло для бідного вченого! Стеля була похила, в щілини між черепицею світило небо. Там могло поміститися ліжко, стіл, кілька стільців, а в кутку під похилою стелею я міг поставити своє фортепіано. Не маючи грошей, щоб умеблювати цю клітку, не кращу від венеціанських підземних темниць, бідна жінка не могла знайти пожильця для неї. Від розпродажу свого майна я лишив собі трохи меблів, якими до певної міри дорожив. Я швидко домовився з господинею і другого дня перебрався до неї. Я прожив у цій повітряній гробниці майже три роки, працюючи день і ніч без перепочинку з такою насолодою, що навчання здавалось мені найпрекраснішим ділом у житті, найшляхетнішою метою його. Спокій і тиша, необхідні для вченого, мають у собі щось невимовно приємне, п'янке, мов кохання. Робота думки, пошуки ідей, спокійна споглядальність науки дають нам невимовну втіху, таку глибоку, як усе причетне до розуму, вияви якого непомітні для наших зовнішніх чуттів. Тому ми завжди змушені пояснювати таємниці духу матеріальними порівняннями. Насолода, якої зазнаєш, пливучи один по озеру з чистою водою, серед скель, дерев та квітів, у пестощах теплого вітерцю — для необізнаних досить блідий образ того щастя, яке я відчував, коли моя душа купалась у хвилях якогось незнаного світла, коли я чув грізні й бентежні голоси натхнення, коли з невідомого джерела в мій трепетний мозок вливались образи. Споглядати, як, ніби сонячне світло вранці, за полем людських абстракцій світить ідея й підноситься вище, як сонце, а краще сказати — виростає, як дитя, досягає зрілості, помалу мужніє — це втіха вища за всі земні втіхи, це божественна насолода. Навчання сповиває якимись чарами все, що нас оточує. Хиткий письмовий стіл, за яким я працював, коричневий сап'ян, що вкривав його, моє фортепіано, ліжко, крісло, химерно вицвілі шпалери, меблі — всі ці речі оживали й ставали для мене скромними друзями, мовчазними співучасниками мого майбутнього. Скільки разів розкривав я перед ними душу, дивлячись на них! Часто, блукаючи очима по вижолобленому різьбленню, я натрапляв на нові шляхи, на разючі потвердження моєї системи або на слова, що вдало передавали думки, яким я доти нізащо не міг знайти вираз. Споглядаючи довколишні предмети, я почав знаходити у кожного з них власне обличчя, власний характер, вони часто озивались до мене, коли в моє вузеньке вікно падав мимобіжний промінь призахідного сонця, вони забарвлювалися, блідли, яскріли, сумнішали або веселішали, дивуючи мене щораз новими ефектами. Ці дрібні події самітницького життя, непримітні для суєтного світу,— розрада в'язнів. Адже я був бранцем ідеї, ув'язненим у системі — правда, в'язнем не смутним, бо попереду було життя, сповнене слави. Поборовши якісь труднощі, я щоразу цілував ніжні руки жінки з прекрасними очима, ошатної й багатої, що колись мала гладити мої кучері й ласкаво казати: "Скільки ти страждав, бідолашний мій!" Я розпочав два великі твори. Комедія, яку я писав, мала за кілька днів дати мені ім'я, багатство, доступ у вищий світ, де я хотів з'явитися з царськими правами генія. Ви всі побачили в цьому шедеврі першу помилку юнака, що тільки-но вийшов з колежу, справжню юнацьку бредню. Ваші глузи підрізали крила плідним ілюзіям, які відтоді не прокидалися. Самий тільки ти, мій любий Емілю, загоїв глибоку рану, яку інші завдали моєму серцю! Ти один захоплювався моєю "Теорією волі", цим великим твором, заради якого я вивчив східні мови, анатомію, фізіологію і якому присвятив так багато часу. Цей твір, сподіваюся, доповнить праці Месмера, Лафатера, Галля, Біша, відкриє новий напрям у науці про людину. На цьому закінчується моє прекрасне життя, щоденна жертва, невидима світові робота шовкопряда, єдина нагорода за яку полягає, мабуть, у ній самій. З початку свого свідомого життя й до того дня, коли я закінчив свою "Теорію", я спостерігав, вивчав, писав, читав без перепочинку і моє життя було присвячене тільки обов'язкові. Коханець, розніжений східними лінощами, чуттєвий, закоханий у свої мрії, я весь час працював, відмовляючи собі в утіхах паризького життя. Гурман, я присилував себе до здержливості; люблячи ходити й плавати човном по морю, стільки мріявши про чужі краї, й досі, мов дитина, знаходячи втіху в киданні камінців у воду, я проте невтомно сидів за письмовим столом; балакун вдачею, я ходив слухати в тиші публічні лекції в бібліотеці й у музеї, я самотньо спав на своєму твердому ліжку, мов чернець ордену святого Бенедикта, хоча жінка була моєю мрією, яку я віддавна плекав і яка весь час утікала від мене. Врешті моє життя стало жорстокою суперечністю, постійною брехнею. От і судіть про людей! Часом мої природні нахили розгорялись, ніби пожежа, що довго тліла під сподом. Мене, що не знав жінок, хоча так жадав їх, злиденного пожильця студентської мансарди, образи знадливих коханок оточували, ніби марево, ніби видива гарячкової маячні. Я їздив по вулицях Парижа, вмостившись на м'яких подушках розкішної карети. Мене точили пороки, я поринав у розпусту, жадав усього й домагався всього; я був п'яний без вина, як святий Антоній в години спокус. На щастя, сон урешті гасив ці палючі видіння; а вранці наука, усміхаючись, знов кликала мене, і я був їй вірний. Я гадаю, що жінки, яких називають доброчесними, часто бувають під владою таких спалахів жадань і пристрастей, що закипають у нас мимоволі. Такі мрії не позбавлені чару, і чи не нагадують вони розмову зимового вечора, коли ви, сидячи вдома біля каміна, подорожуєте до Китаю. Але що стається з чеснотою під час цих приємних подорожей, у яких думка переборює всі перешкоди? Перші десять місяців свого усамітнення я провадив життя вбоге й відлюдне, таке, як щойно змалював; уранці, щоб ніхто не бачив, я виходив купити собі щось із їжі, я сам прибирав у кімнаті, сам був собі хазяїн і слуга, я жив, як Діоген, і це сповнювало мене неймовірною гордістю. Та згодом, коли господиня і її дочка спостерегли мою натуру й мої звички і взагалі роздивились мене, збагнули, який я вбогий, можливо, тому, що й самі вони були дуже нещасні, ми неминуче зблизилися. Поліна, чарівне створіння, чия наївна, ще не розкрита привабливість почасти й принадила мене до цього дому, робила мені деякі послуги, від яких я не міг відмовитись. Усі нещасливі долі — сестри, в них та сама мова, та сама щедрість, щедрість тих, хто, не маючи нічого, багатий на почуття й жертвує своїм часом і собою. Якось непомітно Поліна стала дбати про мене, забажала слугувати мені, а мати не заперечувала. Я бачив, як і сама мати лагодила мою білизну й червоніла, коли я заставав її за цим милосердним ділом. Проти моєї волі вони почали опікуватися мною, і я приймав їхні послуги. Щоб зрозуміти цю дивну прихильність, треба знати те захоплення працею, тиранію ідей і ту інстинктивну нехіть, що її почуває до всякої буденщини людина, яка живе думкою. Чи міг я опиратися делікатній увазі, з якою Поліна, помітивши, що й вже сім чи вісім годин нічого не їв, нечутно приносила мені мою вбогу страву? По-жіночому граційно й по-дитячому простосердо вона всміхалась мені й подавала знак, щоб я не звертав на неї уваги. Ніби Арієль63 влітав, як сильф, під мою покрівлю, вгадавши моє бажання. Якось увечері Поліна зі зворушливою щирістю розповіла мені свою історію. Батько її був командиром ескадрону кінних гренадерів імператорської гвардії. На переправі через Березину його взяли в полон козаки; потім, коли Наполеон запропонував обмін полоненими, росіяни ніяк не могли розшукати його в Сибіру; як казали інші полонені, він утік, щоб пробратися до Індії. Відтоді пані Годен, моя господиня, не мала жодної звістки про чоловіка. Настали злигодні тисяча вісімсот чотирнадцятого й тисяча вісімсот п'ятнадцятого років. Сама, без грошей, без будь-якої опори, вона вирішила держати мебльовані кімнати, щоб якось прогодувати дочку. Вона й досі надіялася, що чоловік повернеться. Найтяжча її турбота була та, що Поліна лишиться без освіти, її Поліна, хрещениця принцеси Боргезе, Поліна, яка повинна була справдити чудесну долю, напророчену їй царственою опікункою. Коли пані Годен розповіла мені про своє горе, що вбивало її, й закінчила трагічним тоном: "Я б віддала і той клаптик паперу, що зробив Годена бароном Імперії, і наше право на прибутки з маєтка Вічнау, аби тільки знати, що Поліна здобула виховання в Сен-Дені64!" — і раптом я здригнувся: мені спало на думку, щоб віддячити за турботи, якими мене оточили мати й дочка, запропонувати себе в учителі Поліні. Щира втіха, із якою обидві прийняли мою пропозицію, була рівна наївності, що продиктувала її. Отак у мене з'явилися години відпочинку. Дівчина була дуже здібна й так легко навчалася, що скоро вже грала на фортепіано краще за мене. Звикнувши думати вголос біля мене, вона відкривала мені чарівні якості душі, що розгортається назустріч життю, ніби чашечка квітки, яка повільно розпукується на сонці. Вона слухала мене уважно й радо, не спускаючи з мене чорних оксамитних очей, що неначе всміхались; повторювала уроки голоском ніжним і ласкавим, а коли я був задоволений нею, тішилась, мов дитина. Її мати, щодень дужче занепокоєна тим, щоб уберегти від усіх небезпек юну дівчину, яка, виростаючи, справджувала всі надії, які подавала ще змалечку, тепер була спокійна, бачачи, що дочка вчиться цілий день. Грати вона могла тільки на моєму фортепіано і, коли я кудись виходив, користалася з того, щоб повправлятись. Повертаючись, я заставав Поліну в себе, вбрану якнайскромніше, але з кожним рухом гнучкий стан і вся прегарна постать вимальовувались під грубою тканиною. Наче героїня казки про Ослячу шкуру, вона виставляла малесеньку ніжку в недоладному черевику. Але всі ці милі скарби, все багатство, вся ця дівоча краса не впливала на мене. Я наказав сам собі бачити в Поліні тільки сестру. Я боявся ошукати довіру її матері, я милувався цією чарівною дівчиною, як картиною, як портретом померлої коханки. Врешті, то було моє дитя, моя статуя. Новий Пігмаліон65, я хотів зробити з живої, рум'яної, чутливої, наділеної мовою дівчини мармурову статую; я був дуже суворий з нею, та що більше я давав їй відчути свій учительський деспотизм, то лагідніша й покірніша робилась вона. Хоча шляхетні почуття спонукали мене до стриманості й скромності, проте й прокурорських міркувань не бракувало. Я не уявляю собі чесності в грошових справах без чесності в думках. Обдурити жінку чи оголосити себе банкрутом для мене те саме. Любити молоду дівчину чи заохочувати її любов до тебе — це те саме, що укласти з нею шлюбну угоду, умови якої треба визначити наперед. Ми маємо право покинути жінку, яка нам продається, але не дівчину, що віддається нам, бо вона не знає всіх наслідків своєї жертви. Я міг би одружитися з Поліною, але це було б безумство. Чи не означало б це вкинути невинну й ласкаву душу в жахливі злигодні? Моє вбозтво промовляло своєю егоїстичною мовою і весь час простягало свою залізну руку між цим добрим створінням і мною. Крім того, признаюся з соромом, я не визнаю кохання в злиднях. Можливо, це в мені озивається розбещеність, спричинена тією недугою людства, яку ми називаємо цивілізацією, та жінка, хай буде вона чарівна, як Єлена Троянська чи Гомерова Галатея, не може скорити мого серця, коли вона хоч трошечки нечепурна. О! Хай живе кохання в шовках і кашемірі, серед чудес розкоші, які прикрашають її так чудесно, бо вона й сама, можливо, розкіш! Я люблю в пориві жаги м'яти вишукані туалети, зривати квіти, підносити зухвалу руку над прегарною спорудою напахченої зачіски. Палкі очі, прикриті мереживною вуаллю, яку їхній погляд пронизує, ніби той вогонь, що крізь дим виривається з жерла гармати, фантастично принадні для мене. Моєму коханню потрібні шовкові драбинки, щоб у тиші видиратись ними до коханої в зимову ніч. Яка це насолода — геть засніженому з'явитись у кімнаті, сповненій пахощами, обтягненій барвистими шовками і побачити там жінку, яка теж струшує з себе сніг, бо як іще назвати оті покриви зі знадливого мусліну, крізь які вона невиразно просвічує, мов ангел крізь хмару, і з яких вона ось-ось вирине? І ще мені потрібні були боязке щастя й зухвала певність. А врешті я хоч побачити ту саму таємничу жінку, але в усьому блиску, посеред світського товариства, доброчесну, оточену знаками поваги, прибрану в мережива, в діаманти, володарку всього міста, так високо піднесену й таку шановану, що ніхто не зважиться залицятися до неї. Стоячи посеред свого почту, вона кидає мені погляд, що зневажає всі ці умовності, погляд, що промовляє: вона ладна принести мені в жертву світ і людей! Звичайно, я сто разів сміявся сам із себе, зі своєї закоханості в мережива, оксамит, тонкий батист, у подвиги перукаря, в свічки, в карету, в титул, у геральдичні корони на кришталі, у вироби ювелірів — одне слово, в усе, що є фальшивого й не дуже жіночного в самій жінці, я глузував із себе, переконував себе — все марно. Мене чарує аристократка, її тонка усмішка, вишукані манери, її гідність; коли вона ставить бар'єр між собою і світом, то будить у мені марнолюбство, а це вже й є наполовину кохання. Ставши предметом загальної заздрості, моє щастя стає солодшим для мене. Коли моя коханка поводиться не так, як інші жінки, не ходить пішки, живе не так, як вони, одягається в те, чого вони не можуть мати, пахтить не так, як інші, вона подобається мені куди більше: що далі вона від землі,— навіть у тому, що в коханні земного,— то прекрасніша вона в моїх очах. Моє щастя, що у Франції вже двадцять років нема королеви, а то б я закохався в королеву! Щоб поводитись як принцеса, жінка повинна бути багатою. Супроти моїх романтичних фантазій — що таке була Поліна? Чи могла вона продати мені ночі, варті цілого життя, кохання, яке вбиває, яке ставить на карту всі людські здібності? Ми не вмираємо через бідних дівчат, що віддаються нам! І я не можу вбити в собі ці почуття, ці поетичні мрії. Я народився для кохання неможливого, і випадкові заманулось підсунути мені те, чого я не бажав. Скільки разів я подумки взував у атлас маленькі Полінині ніжки, вдягав її стан, стрункий, як молоденька тополька, в шати з серпанку, накидав їй на плечі легенький шарф, вів, ступаючи по килимах її палацу, до розкішного екіпажу! Я обожнював її такою, я наділяв її гордістю, якої вона не мала, я віднімав у неї всі її чесноти, її наївну грацію, її природжений чар, її чудову натуру й щиру усмішку, щоб кинути її в Стікс наших пороків і дати їй невразливе серце, щоб оздобити її нашими злочинами, зробити з неї штучну салонну ляльку, тендітне створіння, яке засинає вранці, щоб прокинутись увечері, при світлі свічок. Поліна була втілене почуття, втілена свіжість, а я хотів, щоб вона була суха й холодна. В останні дні мого безумства пам'ять явила мені Поліну, як вона показує нам сцени нашого дитинства. Не раз я бував зворушений, згадуючи ті чудові хвилини; то я знову бачив чарівну дівчину, як вона сидить коло мого столу й шиє, сумирна, мовчазна, стримана, прегарні чорні кучері сріблясто полискують від кволого денного світла, що проникає в дахове віконце; а то чув її юний сміх або дзвінкий голос, що виспівує премилу пісеньку, щойно складену. Часто моя Поліна за фортепіано впадала в захват, і тоді її обличчя разюче нагадувало образ Італії на картині Карло Дольчі. Моя жорстока пам'ять викликала чистий образ дівчини серед безумств мого життя, як докір, як символ чесноти! Та полишмо сердешну дитину її долі! Хай яка вона нещаслива, та принаймні я врятував її від жахливої бурі, я не потяг її за собою до свого пекла. До минулої зими життя моє текло спокійно, сповнене вченими трудами; я змалював їх тобі, як зумів. У перші дні грудня 1829 року я зустрів Растіньяка, і той, попри жалюгідний стан мого вбрання, подав мені руку й спитав про моє життя зі справді братнім інтересом. Зворушений його поведінкою, я коротко розповів йому про своє життя, про свої надії, а він розреготався й сказав, що я і геній, і дурень. Його гасконська веселість, його обізнаність зі світським життям, багатство, яке він завдячував своїй практичності, справили на мене невідпорне враження. Растіньяк сказав, що я помру в шпиталі невизнаним нікчемою і тільки він ітиме за моєю труною до могили для бідняків. Він заговорив про шарлатанство з властивою йому дотепністю, що робить його таким чарівливим, він доводив, що всі генії — шарлатани. Він заявив, що я осліпну або оглухну, а то й помру, коли й далі житиму в самотині на вулиці Кордьє. На його думку, мені слід піти між люди, привчати людей вимовляти моє ім'я й позбуватися своєї скромності, яка зовсім не личить великій людині.