— Своя власна. — Німує вже була навчена, як відповідати на подібні питання.
— Відкинь волосся, покажи-но вухо! Бо на ельфійське кодло надто вже скидаєшся! А нам тут ельфійські напівкровки не потрібні!
— Облиште мене, я ж вам не заважаю. Скоро знов вирушу в дорогу.
— Ха! І куди це?
— В Доріан. — Німуе також була навчена завжди називати метою свого шляху лише черговий відрізок дороги, і в жодному разі, ніколи й нізащо не видавати кінцевого пункту своєї подорожі, адже це викликало тільки шалений регіт.
— Ого-го! Перед тобою великий шмат дороги.
— Тому не забарюсь і зараз вирушаю далі. А вам ще скажу, шановні панове, що жодних скарбів "Пророк Лобода" не перевозив, легенда про це нічого не говорить. Судно зникло і стало привидом, бо було закляте, а його капітан не дослухався мудрої поради. Відьмак, який був там, радив, аби корабель розвернули, аби не запливав у річкову відногу, аж поки він не зніме закляття. Читала про це…
— В тебе ще молоко на губах не обсохло, — відповів перший завсідник, — а вже така розумна? Твоя справа, дівко, хату мести, біля печі поратись і гачі прати, от що. Читала вона, ви таке бачили?
— Відьмак! — фиркнув третій. — Байки, ніщо інше, як самі байки!
— Якщо з тебе така вже мудрагеля, — втрутився третій, — то й про наш Сойчиний Ліс певно знаєш. Що, ні? То розкажу тобі: в Сойчиному Лісі є якесь приспане зло. Але раз на кілька років воно прокидається, і тоді біда тому, чий шлях проходить повз той ліс. А твоя дорога, якщо дійсно прямуєш в Доріан, прямісінько простеляється через Сойчиний Ліс.
— А чи ж там ще якийсь ліс залишився? Всі дерева в околиці дочиста вирубали, тільки самі пеньки стирчать.
— Ти диви, яка мудрунка, шмаркачка знахабніла. Ліс на те і ліс, щоби його рубати, нє? Шо вирубали, то вирубали, шо залишилось, то залишилось. А в Сойчиний Ліс навіть лісоруби бояться носа потикати, настільки там лячно. Сама побачиш, коли туди дістанешся. Гляди тільки, щоб не обісцялась із переляку!
— Ну то я краще піду собі.
Вирва, Гуадо, Сібелл, Бругге, Кастерфурт, Мортара, Івало, Доріан, Анкор, Горс Велен.
Я — Німуе верх Вледир ап Гвін.
Прямую в Горс Велен. До Аретузи, школи чародійок на острові Танедд.
Розділ п'ятнадцятий
Колись ми могли набагато більше. Ми могли наводити ілюзії чарівних островів, показувати танцюючих у небі драконів тисячним натовпам. Могли створювати видимість величезного війська, яке наближається до стін міста, і всі городяни бачили цю армію однаково, аж до деталей екіпірування та написів на корогвах. Але це були величні, незрівнянні лиси стародавніх часів, які заплатили життям за своє чудотворство. А в цілому, наш рід з тих пір сильно деградував — мабуть, через постійну близькість до людей.
Віктор Пелевін, Священна книга перевертня
— Оце файнесенько ми через тебе вшелепались у біду по самі вуха, Пудлораче! — сатанів Явіл Фіш. — Вплутав ти нас в історію! Вже більше години кружляємо по відногах! Я чув про ці багнища, про них ходить недобра слава! Тут гинуть і люди, і кораблі! Де ріка? Де фарватер? Чому…
— Та стули ти, в біса, пельку! — вибухнув капітан. — Де фарватер, де фарватер! В дупі, от де! Такий розумака? Будь-ласка, випала оказія це довести! Знов розтока! Якою дорогою мушу плисти, пане мудрагелю? Ліворуч, за течією? Чи праворуч, може поясните?
Фіш чмихнув і повернувся до нього спиною. Пудлорак крутнув штурвал і скерував шлюп у ліву відногу.
Матрос із лотом закричав. За якусь мить, вже набагато голосніше, закричав Кевенард ван Вліт.
— Від берега, Пудлорак! — заричав Петру Коббін. — Право на борт! Далі від берега! Далі від берега!
— Що таке?
— Змії! Не бачиш? Зміїїїї!
Аддаріо Бах вилаявся.
Лівий берег весь кишів зміями. Гади звивались серед очерету й прибережних водоростей, плазували по напівзанурених під воду пнях, сичали, звішуючись з гілок понад водою. Геральт розпізнав мокасинових і гримучих змій, жарараків, бумслангів, гадюк ланцюгових, деревних і шумливих, бачив також арієту, чорну мамбу та інших, назви яких були йому невідомі.
Весь екіпаж "Пророка" в паніці відсахнувся від лівого борту, волаючи на різні голоси. Кевенард ван Вліт прожогом вбіг на корму, скрутився калачиком за спиною відьмака і затрусився всім тілом, немов у пропасниці. Пудлорак закрутив штурвалом, шлюп почав змінювати курс. Геральт поклав руку йому на плече.
— Ні, — сказав. — Тримай, як було. Не наближайся до правого берега.
— Але змії… — Пудлорак вказав на гілляку, до якої наближались, вона вся була обвішана гадами, які голосно сичали. — Впадуть на палубу…
— Немає ніяких змій! Тримай курс. Подалі від правого берега.
Ванти грот-щогли зачепились за гілку, яка звішувалась над водою. Кілька змій обвились навколо линв, кілька, серед яких були дві мамби, впали на палубу. Піднісшись вгору і засичавши, кинулись в атаку на людей, що з'юрмились на правому борті судна. Фіш і Коббін помчали на ніс, матроси з голосним криком, поспішили на корму. Один стрибнув у воду, яка поглинула його так швидко, що не встиг і зойкнути. На поверхні почали розповзатись темні клуби крові.
— Жагниця! — Відьмак вказав на хвилю і темний силует, що зникав у глибині. — На відміну від змій, вона реальна.
— Ненавиджу гадів… — заскиглив Кевенард ван Вліт, скрючившись під бортом. — Ненавиджу змій…
— Немає ніяких змій. І не було взагалі. Ілюзія.
Матроси кричали, протирали очі. Змії зникли. Як з палуби, так і з берега. І сліду від змій не залишилось.
— Що це… — простогнав Петру Коббін. — Що це було?
— Ілюзія, — повторив Геральт. — Агуара знайшла нас.
— І?
— Лисиця. Творить ілюзії, аби нас збити з пантелику. От тільки цікаво, коли це почалось. Буря, вірогідно, була справжня. Але перед нами дійсно були дві відноги, капітан добре бачив. Агуара приховала один з рукавів під ілюзією і сфальсифікувала дані компасу. Створила також ілюзію змій.
— Відьмацькі казочки! — Фиркнув Фіш. — Ельфійське марновірство! Забобони! З якого це дива лис має такі здібності? Сховати відногу, обдурити компас? Показати плазунів там, де їх нема? Нісенітниці! Кажу вам, це все від води! Нас отруїли випари, отруйні болотні гази й міазми! Через них і виникли всі ці злуди-заблуди…