— Насправді, — Аддаріо Бах трохи зніяковів, — це всього-на-всього нове аранжування "Параду силачів". Всі гірничі духові оркестри поголовно грають якийсь "Парад силачів", "Ходу атлетів" або "Марш давніх друзів". Хотіли бути оригінальними. Та-ра-рара, бум, бум!
— Повільніше, бо спущу дух!
* * *
У лісі було зовсім безлюдно. Інша справа — на лісових луках і галявинах, які їм траплялись доволі часто. Тут кипіла робота. Косилось сіно, збиралось і складалось у копиці й стоги. Краснолюд привітав косарів веселим гуканням, вони також відгукнулись у відповідь. Або ні.
— Це мені нагадує, — вказав на працюючих Аддаріо, — інший марш нашого оркестру. Має назву "Сінокоси". Ми його часто граємо, особливо влітку. Ще й співаємо. У нас в копальні є поет, який написав ладні вірші, можна заспівати навіть a capella. Звучить так:
Хлопці трави косять
Баби сіно носять
В небо всі вдивляються
Дощика жахаються
Станем серед сіна
Захистим від зливи
Хуями махаємо
Хмари розганяємо!
— І da capo! Добре під нього марширувати, чи не так?
— Повільніше, Аддаріо!
— Не можна повільніше! Це марш! Маршовий ритм і маршовий темп!
* * *
На узвишші біліли рештки муру, були помітні також руїни будівлі та характерної вежі.
Саме через наявність цієї вежі Геральт і розпізнав святиню — не пам'ятав, якого божества, але чув дещо про неї. В давні часи тут мешкали священики. Ходили чутки, що, коли їх зажерливість, несамовита розпуста й аморальність стали просто нестерпними, місцеві мешканці випхали служителів храму під три чорти, загнавши їх у непроходимі ліси, де, як подейкували, ті почали обертати на свою віру гном'ячий народець. З такими же марним успіхом.
— Старий Ерем, — промовив Аддаріо. — Додержуємось маршруту і вкладаємось у графік. Над вечір зупинимось в Бобровій Греблі.
* * *
Струмок, уздовж якого йшли, і який на узвишші шумів серед валунів і порогів, тут внизу розливався широко, утворюючи широку заводь. Причиною стала загата, збудована з дерева та землі, яка перегороджувала потік. Біля загати кипіла якась робота, там юрмилась група людей.
— Ми в Бобровій Греблі, — сказав Аддаріо. — Конструкція, яку бачиш там, внизу, власне, і є гребля. Служить для сплавляння дерева з вирубки. Річка, як бачиш, сама по собі не придатна для сплавляння, бо мілководна. Тож вода збирається тут, а деревину й дараби спускають на воду, потім шлюзи на греблі відчиняють. Утворюється велика хвиля, яка уможливлює сплав. Цим способом транспортують деревину для видобування деревного вугілля. А деревне вугілля…
— Необхідне для виплавки заліза, — докінчив Геральт. — А металургія — це найважливіша і найбільш перспективна галузь промисловості. Знаю. Не так давно мені це роз'яснив один чародій. Обізнаний щодо вугілля та металургії.
— Не дивина, що обізнаний, — хмикнув краснолюд. — Капітул чародіїв має найбільшу частку в усіх підприємствах, що займаються цим промислом від Горс Велена, а кілька металургійних компаній з плавильними печами належать їм взагалі повністю. Чародії отримують з металургії великі прибутки. З інших галузей також. Може, це і виправдано, адже, врешті-решт, саме вони удосконалили технологію виробництва. Могли б, однак, відкинути лицемірство і визнати, що магія — це не благодійність, не філантропія, яка стоїть на службі у суспільства, а діяльність, скерована на отримання прибутків. Та чи маю я тобі про це розповідати, коли і сам все знаєш. Пішли, там є корчма, відпочинемо. А, скоріше за все, доведеться там заночувати, бо смеркається.
* * *
Корчма зовсім не виправдовувала своєї назви, але й дивуватись цьому було не варто. Її завсідниками були плотогони та бокораші, які працювали на греблі, і яким було все одно, де п'ють, аби було що пити. Халупа із дірявою стріхою, вмощене на жердинах піддашшя, кілька столів і лав з недбало оброблених дощок, кам'яне вогнище — більших розкошів місцеві відвідувачі не потребували і не очікували на них, важливими були лишень велетенські бочки, які стояли за огорожею, і з яких корчмар розливав пиво, а інколи — й ковбаса, що її корчмарка за окрему платню могла підсмажити в печі, якщо мала на це бажання й настрій.
Геральт і Аддаріо також не висували особливих вимог, тим більше, що пиво було свіже, зі щойно відкоркованої бочки, а пари компліментів цілком вистачило, аби корчмарка згодилась насмажити і подати їм ринку кров'янки з цибулею. Після цілого дня на ногах та мандрівки лісами Геральтові ця кров'янка здалась нічим не гіршою від телячої гомілки з овочами, вепрячою лопаткою, камбалою в чорнилах каракатиці та іншими смаколиками шеф-повара остерії "Natura Rerum". Хоча, поклавши руку на серце, трохи сумував за остерією.
— Мені цікаво, — Аддаріо жестом підізвав корчмарку, замовив чергове пиво, — чи знаєш долю цього пророка?
Перед тим, як сісти за стіл, пороздивлялись замшілу брилу, що стояла поблизу столітнього дуба. Викарбувані на порослій мохом поверхні моноліту літери повідомляли, що на цьому місці, в день свята Бірке, в році 1133 post Resurrectionem Пророк Лобода виголосив проповідь своїм учням, а обеліск цей в пам'ять про ту подію був заснований і поставлений в році 1200 Спиридоном Аппсом, майстром позументу з Ринди, з магазину на Малому Ринку, якість висока, ціни доступні, завжди раді бачити.
— Знаєш, — Аддаріо вишкріб із ринки рештки кров'янки, — історію того Лободи, якого називають пророком? Я маю на увазі правдиву історію.
— Не знаю жодної. — Відьмак витер ринку хлібом. — Ні правдивої, ні вигаданої. Не цікавився.
— Ну, тоді слухай. Було це років сто з гаком тому, здається, не так давно після того, як була викарбувана дата на тій брилі. Сьогодні, як тобі добре відомо, драконів днем з вогнем не стрінеш, хіба лишень десь, в диких горах, у пустищах. А в той час траплялись частіше і добряче шкодили. Збагнули, що пасовиська, до країв наповнені бидлом, — це фуршетний стіл, де можна нажертись досхочу, не докладаючи особливих зусиль. На щастя селян, навіть великий гад обмежувався одним, двома бенкетами на квартал, але з'їдав стільки, що це могло представляти реальну загрозу скотарству, особливо, коли він прив'язувався до однієї місцевості. Один, величезний, повадився годуватись в одному з сіл в Каедвіні. Прилітав, зжирав кілька овець, дві чи три корови, на десерт полюбляв вхопити трохи коропів зі ставків. На прощання пихкав вогнем, підпалював стодолу або стіг, після чого летів геть.