Як майже всі поштові станції, ця також розташувалась на роздоріжжі, на перехресті доріг. Критий ґонтом будинок з підтінням, яке трималось на стовпах, стайня, що притулилась до будинку і сарай, а навколо всього цього юрмилась група білосніжних беріз. І ні душі. Не було помітно жодних гостей або подорожніх.
Виснажена сива кобила спотикалась, хитаючись пленталась на дерев'яних ногах, низько схиливши голову майже до самої землі. Геральт підвів її, віддав поводи робітнику при стайні.
Робітник на вигляд мав років із сорок і під вагою тих сорока років сильно сутулився. Погладив шию кобили, подивився на свою долоню. Зміряв поглядом Геральта з ніг до голови, а відтак плюнув йому просто під чоботи. Геральт похитав головою, зітхнув. Не здивувався. Розумів, що завинив, що переборщив із галопом, та ще й на пересічній місцевості, він і сам не був найкращої думки про людей, які доводили коня до такого стану.
Робітник пішов, тягнучи за собою кобилу і буркочучи собі під ніс. Неважко було здогадатись, що бурмоче й про що думає. Геральт зітхнув, штовхнув двері, увійшов до станції.
Всередині приємно пахло, відьмак одразу згадав, що поститься вже більше доби.
— Коней нема. — Упередив його запитання поштмейстер, виринаючи з-за прилавку. — А найближчий поштовий диліжанс буде не раніше, як за два дні.
— Я би з'їв щось. — Геральт подивився вгору, на балки й крокви високого склепіння стелі.
— Заплачу.
— Нічого немає.
— Ну, ну, пане поштмейстер, — пролунав голос із закапелка кімнати. — Чи ж годиться так зустрічати подорожнього?
За столом у кутку сидів краснолюд. Із волоссям та бородою палевого кольору, одягнутий у візерунчастий гаптований кабат кольору бордо, оздоблений спереду і на манжетах великими ґудзиками. Щоки мав рум'яні, а ніс — видатний. Геральту доводилось бачити на ринку незвичні клубні картоплі злегка рожевого кольору. Ніс краснолюда був ідентичного кольору. І форми.
— Мені ти запропонував заливайку. — Краснолюд зміряв поштмейстера суворим поглядом з-під густих кошлатих брів. — Не станеш же ти стверджувати, що твоя дружина готує тільки одну миску супу. Б'юсь об заклад, що і для цього пана вистачить. Сідай, мандрівниче. Пива вип'єш?
— Із задоволенням, дякую. — Геральт вмостився, витягнув монету зі схованки за поясом. — Але хотів би пригостити тебе, ласкавий пане. Всупереч оманливій зовнішності, я не волоцюга і не нероба. Я відьмак. Саме працюю, тому одяг мій затасканий, і вигляд занедбаний. Через це перепрошую. Два пива, поштмейстере.
Пиво з'явилось на столі миттєво.
— Скоро жінка подасть заливайку, — буркнув поштмейстер. — Не тримайте на мене зла за це. Їдло постійно має бути напоготові. Кожної хвилини можуть над'їхати заїжджі вельможі, королівські гінці або пошта… Якби забракло і не було чого їм подати…
— Гаразд, гаразд… — Геральт підніс кухоль. Був знайомий із багатьма краснолюдами, знав, як зазвичай випивають і як виголошують тости.
— За успіх правої справи!
— І на погибель сучим дітям! — Додав краснолюд, цокаючи кухлем об його кухоль.
— Приємно випити з кимось, хто розуміється на звичаях і традиціях. Я Аддаріо Бах. Якщо повністю — то Аддаріон, але всі називають Аддаріо.
— Геральт із Рівії.
— Відьмак Геральт із Рівії. — Аддаріо Бах обтер вуса від піни. — Вже доводилось чути твоє ім'я. Бувалий ти чоловік, не дивуюсь, що знаєшся на звичаях. А я ось, розумієш, з Цидаріса виїхав кур'єрським диліжансом, як його на півдні називають. І чекаю на пересадку, на диліжанс, що їхатиме з Доріана до Реданії, в Третогор. О, от нарешті і наша заливайка. Скуштуймо. Найсмачнішу заливайку, щоб ти знав, варять наші баби в Махакамі, ніде більше такою не почастуєшся. На густій заквасці з чорного хліба і житньої муки, з грибами, з підсмаленою цибулькою…
Станційна заливайка була пречудова, лисичок і добре підсмаженої цибульки в ній не бракувало, якщо чимось і поступалась тій махакамській, яку варили краснолюдські баби, то Геральт не довідався чим саме, оскільки Аддаріо Бах їв хутко, мовчки й без коментарів.
Поштмейстер раптом глянув у вікно, така його поведінка змусила Геральта також це зробити.
На станцію в'їхали двоє коней, обидва в стані хіба не гіршому, аніж здобутий кінь Геральта. А вершників було троє. Вірніше, двоє вершників і вершниця. Відьмак пильно окинув оком кімнату.
Рипнули двері. До станції увійшла Дзиґа. А за нею — Лігенза й Трент.
— Коней… — поштмейстер замовк, коли помітив меч у руці Дзиґи.
— Вгадав, — докінчила фразу. — Саме коні нам конче потрібні. Троє. Рухайся, миттю виводь коней зі стайні.
— Коней не…
Поштмейстер і цього разу не договорив. Дзиґа підскочила і піднесла до його обличчя клинок. Геральт підвівся.
— Ехей!
Всі троє обернулись до нього.
— Це ти, — прошипіла Дзиґа. — Ти. Клятий волоцюжник.
На вилиці красувався синяк, на тому самому місці, куди приложив їй кулаком.
— Це все через тебе, — сплюнула. — Шевлов, Коцюба, Сперрі… Всі вони мертві, вся дюжина. А ти мене, сучий сине, з сідла скинув і коня поцупив, і боягузливо накивав п'ятами. Я з тобою за все поквитаюсь.
Була невисокого зросту і статури помірно тендітної. Відьмака це не збивало з пантелику. Знав, що в житті, як на пошті — навіть найпаскудніші речі часто бувають запаковані в непримітне пакування.
— Тут поштова станція! — заверещав з-за прилавка поштмейстер. — Під королівською протекцією!
— Чули? — спокійно запитав Геральт. — Поштова станція. Забирайтесь звідси.
— Ах ти, сива погань, так рахувати і не навчився, — просичала Дзиґа. — Знов тебе вчити треба? Ти один, а на троє. Це означає, що нас більше.
— Вас троє, — змірив їх поглядом, — а я один. Але в цілому це не означає, що вас більше. От такий от математичний парадокс і виняток із правил.
— І що цим хочеш сказати?
— Хочу сказати, забирайтеся звідси з прискоком. Поки ще можете скакати.
Помітив, як блиснули її очі, одразу збагнув, що вона належить до тих небагатьох, хто в битві вміє наносити удари зовсім не в те місце, куди дивиться. Дзиґа, певно, навчилась цьому фокусу не так давно, бо Геральт без зусиль уникнув підступного удару мечем. Вивернувся коротким напіввольтом, копняком підсік їй ліву ногу, відкинув на прилавок. Гепнулась на дошки, аж луна пішла.