Видно, випив хлопчик води багатенько, бо він дзюрив і дзюрив. Від Петрової фески його срібний струмінчик перейшов мимовіль на Шийчину чалму і став її, щойно висохлу від купання, наповнювати. Шийка теліпнув шиєю, у шиї щось хряснуло, і хлопчинка, не перестаючи струмкотіти, відкрив зі сну очі. Очі були в нього на все лице. Він їх розплющив і побачив перед собою чотирьох на землі незнайомих дядьків. Малий на хвилинку завмер, та перше, що він зробив, — підхопив і підтягнув на собі штанці та перекинув через плечико шлейку.
— Не бійся нас! — самими губами ворухнув Наливайко. — Бачиш, як ми сидимо та їмо кавуна? А ти кавунчика хочеш?
Той перевів очі на розкраяний Жбуром червономорозя-ний рябий кавун, що на білому звійцеві, на білій кошмі здавався іще жаркішим. Наливайко, не кваплячись, узяв крайню від себе скибку, вибив з неї об кухлика чорні кавунячі зерна і простягнув її хлопчику. Той знітився, відвернув до печери голівку, та ручки простягнув уперед. Наливайко поклав йому скибку в руки. Малий повернувся від печери, і коли побачив холодний кавунячий жар, то, як і Наливайко, не кваплячись, підніс гостинець до рота. Та їсти одразу не став, а сторожко заглипав на чорновусих дядьків.
— Іж, їж, не бійся! Ось дивися на мене, як я! Ох же й кавунчик! Ну ж і солодкий! Та ще й холодненький! — і Наливайко прицмокнув язиком.
Жбур, Конашевич і Шийка взяли по скибці й собі і від задоволення захитали головами від плеча до плеча. Рожевий кавунячий сік стікав малому по замурзаному животику до пупка, а від пупка попід шлеєчку на штанці. Він це помітив лише тоді, коли скибку догриз до зеленої шкірки, витер нею животика, поклав її біля ноги на травичку і, заморившись, важко передихнув.
— Виростеш — будеш сторожем на баштані! — напророчив йому Наливайко. — Будеш?
Малий хитнув головою.
— А за це тобі ще, — і Наливайко простягнув йому шматок лаваша з сиром.
За цим разом хлопчик до печери голівку не відвернув, сир узяв в одну ручку, лаваш у другу, та знову їсти відразу не став, а доніс лише до рота й очима, що були більші від його личка, заводив по незнайомих вояках.
— Як тебе звати? — Наливайко сів так, як і Жбур, по-ту-рецьки. — Поки згадаєш, я скажу тобі, як зовуть нас. Оцього дядька, що ближче до тебе, звати Петром. І цього дядька Петром, а оцього —Яковом, а мене — Северином.
— А вони не дядьки! Вони хлопці! Дядько між ними лише ви один! — визначив осмілілий малий.
Наливайко підкинув чуба і засміявся, як не сміявся давно. Спалахнули зубами і Жбур, і Шийка, і Конашевич! Шийкоз Рябком повернули голови до своїх хазяїв і неголосним вечірнім іржанням оповістили своїх коней-товаришів, що господарі їхні сміються. Несподівано басом реготнув і малий — три його верхні та чотири нижні вологі зубки заблискотіли. Видно, що від народження він підростав не дитиною-мовчуном, а хлопцем легким і веселим.
— То як тебе звати? Скажеш, дам тобі молока. Ти молоко з медом любиш?
Малий задивився, як Наливайко цідить у кухлик із бурдюка медок-солодок, і немов про себе проговорив:
— Звати мене Васьком, а мама прозиває Васильком...
— А де ж твоя, Василику, мама? — бурдюк у руках Наливайка завмер.
— У печері.
— А що, вона у печері живе? — Наливайко глянув на Жбура, Шийку і Конашевича.
— Спить. І вона, і жінки, і дівчата, й монашки. І такі козаки, як я.
— То ти вже козак? — усміхнувся Наливайко.
Малий не встиг відповісти, бо зверху, від глоду, на кам'яний козирок застрибало камінчиками, і вслід за ними, прийшовши до тями, з шаблею та кам'яною сокирою у руках по заячій капусті з'їхала чобітьми Докія.
Вилетів яструб з Очакова вдосвіта. З фортечної башти, з гнізда, над притихлим очаківським глиняним гарнізоном, над безпросипними козами, віслючками, ящірками, мазанками і корчмою він відразу ж майнув уверх по Дніпрі на Запорізьку Січ. Яструб на Січі родився, і аби не літав, то йшов би до неї пішки! Він народився якраз навпроти острова Хортиця на Дурній Скелі, й коли до неї стримів, то пера на нім співали! Білі брови його не біліли ще так ніколи, а жовті холодні очі палахкотіли! Ширялося яструбу легко: діти повиростали, кружляли з мамою самостійно й собі на життя добували самі.
Тепер, без домашніх обмежень і клопотів, можна побути на волі й самому, посидіти на кам'яному гтгіздищі, де колись проклюнув дзьобиком зеленкувату шкаралупу яйця і вперше побачив Хортицю та свою Дурну Скелю.
На рибну вечерю яструб встигав. Від Очакова до рибалочок-козаків махати Дніпром півдня. А він вилетів, як сіріло. Поспішати птах не любив, тому й тепер, не кваплячись, звернув від ріки на степ розім'яти спросоння крила — пополювати на ховрашків. Ось-ось ховрашки мали сховатися в нірки на зиму, а тоді не добудеш їх ні кігтями, ані дзьобом, аби навіть і дуже хотів! Полювати на ховрашків треба тепер, коли вони по теплу бовванять стовпчиками на буграх та могилах і один одному для чогось свистять. Вигулькують вони з ночі, зі сну, із нірок, коли сонце підіб'ється височенько. Отоді вже тільки дивись та слухай, з якого боку свистить!..
Сонце зійшло, перевилося блакитним туманом, та як захрясло у плавнях, в очеретах, то вище й не піднімалось. Невідомо чому сьогодні сонце підніматися не воліло, йому було байдуже, чи, може, хто змерз уночі, чи хто потемки у степу від холоду кашляв... Через те, що сонце з очеретів не вилазило, яструба зморило на сон. Та подрімати на землю його не тягнуло, бо там іще дриготливо і темно, а в небі не росяно і не темно. Саме в цей час, коли в небі немає ні місяця, ані сонця, в ньому осяяно, наче в душі. У ньому те лише світло, яке посилає на землю Бог. У такі нетривалі хвилини ніхто на землі й не здогадується, чому так солодко та страшно любиться. Солодко, бо солодко, а страшно, бо недовговічно. Від любові світ прокидається. Та яструбові заманулося ще подрімати. Він поклав на повітря завмерлі крила, і повітряна течія, ледь коливаючи ним, понесла його, сонного, куди йому треба, — на Запорізьку Січ. Покуняти в небі приємно завжди, аби тільки не крапав дощ. А дощем за цим разом не пахло. Яструб спливав над могилами і ярами, над байрачними нетрями, балками й озеречками, а коли розплющив очі, то запримітив, що повітря занесло його не туди. Під ним порожнів ковилево-зачаєний степ, а від правого крила далекою срібною павутинкою губився Дніпро... У голову вже пригрівало, хоча унизу, від землі, ще гадхолоджувало в живіт, але не так, як удосвіта. У небі, як колись у гнізді, сріблилася тиша, і тільки з дніпрової павутинки щось грізно гучало. То гули дніпрові пороги... Хоч би де яструб був — за Чорним морем у вирії чи, як тепер, у рідному небі, звідки могили здаються овечками, а Дніпро павутинкою, заблудитися він не міг. Голос дніпрових порогів ішов до нього завжди, і він завжди на нього летів—на Запорізьку Січ, до Базавлука, на Хортицю, на Дурну свою Скелю, де козаки-комишники варять юшку та підкидають йому риб'ячі голови на вечерю.