Докія подивилася на діда Максима й дядька Кирила, як на своїх, і вже наче зовсім заспокоївшись, голосом, який може бути у сорокарічної веселої від природи жінки, заговорила:
— Просимо, люди добрі, сідати у нашій хаті. Будьте гостями... — Потім глянула на похилену голову Наливайка, на обох його товаришів-козаків, що знову підперли очима стелю, й карим, як і у Галі, поглядом пройшлася по дідові й дядькові, легко спитала:
— А відкіля вас Бог несе? Чи здалека, чи зблизька? Може, ви охотники які? Може, рибалки або, може, вольнії козаки?
Дід Максим ураз поважнів, аби не сказати, що набундючився, показав шапкою на Наливайка, Петра і Якова, на Кирила, показав нею на себе й сказав:
— І рибалки, і вольнії козаки. Ми люди німецькії, ідемо з землі турецької. Раз вдома у нашій землі випала пороша. Я й кажу товаришу: "Що нам дивитися на погоду? Ходім лише шукати звіриного сліду". От і пішли. Ходили-ходили, нічого не знайшли. Аж гульк — назустріч нам іде князь, підніма вгору плечі і говорить нам такії речі: "Ей ви, охотники, ловці-мо-лодці! Будьте ласкаві, покажіте дружбу. Трапилась мені куниця — красна дівиця, не їм, не п'ю і не сплю від того часу, а все думаю, як би її достати. Поможіть мені її впіймати: тоді, чого ваша душа забажа, усе просіте, усе дам: хоч десять городів, або тридев'ять кладів, або чого хочете". Ну, нам того й треба.
Пішли ми по слідах, по всіх городах, по всіх усюдах, і в Німеччину, і в Туреччину; всі царства і государства пройшли, а все куниці не знайшли. От ми й кажемо князю: "Що за диво та звірюка? Хіба де кращої нема? Ходім другої шукати". Так де тобі! Наш князь і слухати не хоче. "Де вже, — каже, — я не з'їздив, в яких царствах, в яких государствах не бував, а такої куниці, сиріч красної дівиці, не видав". Пішли ми вп'ять по сліду і якраз у це село зайшли; як його дразнять, не знаємо. Тут вп'ять випала пороша. Ми, ловці-молодці, ну слідить, ну ходить; сьогодні вранці встали і таки на слід напали. Певно, що звір наш пішов у двір ваш, а з двору в хату та й сів у кімнату; тут і мусимо піймати; тут застряла наша куниця, в вашій хаті красная дівиця. Оце ж нашому слову кінець, а ви дайте ділу вінець. Пробі, оддайте нашому князю куницю, вашу красну дівицю— Кажіть же ділом: чи оддасте, чи нехай ще підросте? — Дід Максим скінчив говорити, глянув, на Кирила, мовляв, чи я усе до ладу сказав?
Дядько Кирило хитнув головою й повторив Докії останні слова діда Максима:
— Чи оддасте, чи нехай іще підросте?
— Бе-е-е-е!.. — з Галиної кімнати донісся голос ягнятка. Від такої несподіванки Петро Жбур відкинув голову
й пирхнув собі в плече. Яків Шийка зиркнув на Петра вовком, і обидва вп'яли очі в тітку Докію — що скаже вона?
Докія поправила очіпок, потім звела на мить перед обличчям лікті, так побула й поволі опустила руки на стіл. її тихі, уважні очі вивчали Наливайка, сватів і Наливайкових товаришів.
— А що, шановні свати, якби мій чоловік зараз був удома, що би він відповів?
Наливайко підвів голову. Його ще вогкі з морозу очі враз посухішали й узялися темним вогнем. Докія помітила це, як і те, що на його не по-зимовому засмаглому обличчі раптом спалахнула блідість...
Докія добре знала старшого Наливайкового брата Дем'я-на — разом росли. Тепер Дем'ян — священик, настоятель церкви святого Миколи в Острозі і сповідник князя Василя-Костянтина Острозького. Коли Дем'ян закінчив в Острозі Академію, то взяв з дому, з Гусятина, свого брата Северина. Той став сггудеєм: кілька років студіював руську, грецьку й латинську мови, а з ними й граматику, арифметику, логіку та риторику. Заодно Дем'ян віддав брата у підручні московському книгодрукареві — тепер уже небіжчику — Івану Федорову, який жив в Острозі сім років. Та Северин тягнувсь до волі, до коней, до стрільб, до зброї, а особливо до гармат. На останньому курсі Академії він уже мав в Острозі славу пушкаря. Його помітив і полюбив князь Василь. Він і причислив Северина — на готові харчі й одежу — до своєї надвірної сотні, у свою особисту охорону. А через кілька років випускник Острозької Академії замість богослова став сотником надвірної охорони князя Василя-Костянтина Острозького. Сотня налічувала п'ятсот молодих і жилавих хлопців, набраних із сіл і міст князя. Вони називали себе козаками. Та й вчили їх, як на те, старі запорожці із Січі... А набирати й одбирати у своє придвірне військо князь мав з кого і з чого: у Василя Острозького було 35 міст і містечок, в тому числі і таких, як Київ (де він був воєводою, та жити там не хотів, а мешкав у своєму родовому замку на Горині в Острозі), Луцьк, Кременець, Рівне, Вінниця, Брацлав, Переяслав, Канів, Біла Церква — та хіба їх усі перелічиш?.. Галичина і Полісся, Волинь і Поділля від Бугу Західного, Бугу Південного і до Дніпра — то все були землі і села найбагатшого чоловіка в Європі... Це все чула Докія від Наливайкових батьків — Дмитра та Уляни. А щодо Наливайкових батьків, то хто їх у Гусятині не знає, і хто про них, як і про увесь їхній рід, може сказати яке лихе слово? З людьми мирять, живуть по-Божому. Батько з діда-прадіда кушнірує, обшиває гуся-тинців кожухами. А тітка Уляна ще замолоду перейняла від своєї баби, де росте і цвіте яка трава і від якої болячки її треба відварювати чи прикладати. Коли не того, а позаминулого року Омелян дістав у плече стрілу і коли хто-хто, а навіть січові лікарі не могли з тим плечем дати Омелянові ради, — гака то, видно, була погана стріла! — приїхав він додому: плече розпухло, горить, червоне, рана гниє!.. Пішов Омелян до На-ливайкової Уляни. Та подивилась-подивилась, щось до рани приклала, дала Омелянові випити якогось відвару і, глянь, через тиждень усе як рукою зняло...
— Хліб святий приймаємо, доброго слова не цураємося, — сказала Докія. — А щоб нас не лякали, не дорікали, буцім передержуємо куницю, або красну дівицю, ми вас пов'яжемо.
Наливайко зітхнув, а Галя ніби чекала цих материнських слів, бо вмить двері другої, де вона була, кімнати розчинилися... Руки Галині не тремтіли, на Наливайка вона не дивилася, груди її не здіймалися, піт на лобі не виступав, ноги не підгиналися, серце не билося, очі не горіли — Галя винесла рушники і стала з ними перед сватами: дідом Максимом та дядьком Кирилом... Червоні й темні ружі тихо цвіли на білому полотні. Галя вклонилася. Вклонилася, і коли випросталася, підвела очі — голівка її сама повернулася до Наливайка... І аж тоді руки її колихнулися, груди задихали, піт заросився, в ногах відчулася непевність, серце забилося, очі закліпали, а ружі, що до сих пір так тихо горіли на рушниках, враз із них позривалися, повідривалися й полетіли з полотна на Галині й Наливайкові щоки. Ті, що були червоніші, одна за одною попадали й поприлипали до Галі, а ті, що були темніші, — під очі й над вуса Наливайкові...