Яструб перемайнув і галеру, і вершників, звернув від Дніпра праворуч, і помахав на Очаків степом — летіти степом було тепліше. Над посрібленою, розвітреною ковилою з мідного небокраю одна за одною почали виростати погірдні тернові хмари. Останні літні зірниці спалахували в тих фіолетових хмарах і не віщували нічого доброго. За котримсь із налитих млою ярів яструб надибав людей. Від несподіванки він підкинувся вгору: в полохливому світлі зірниць, підсвічені з землі ковилою, мовчки та безшелесно, як сірі примари, назустріч ночі поспішали жінки. Одні на плечах несли сонних дітей, інші, по двоє-троє і купками, з шаблями і рушницями в темних руках, мерехтіли у вітрі попереду й ззаду того рухливого жіночого гурту. На спинах озброєних горбатіли клумаки. Хвилястим пірнаючим летом над жіночими головами взялася невідомо звідки зграйка безмовних щигликів. Щиглики злякалися над жінками та гострими грудочками попадали в бур'яни. Десь вони там у бур'янах зачаїлися, що їх тепер не побачив би і не знайшов би ніхто, навіть вітер. Як щиглики дихали і як тріпотіли їхні дрібненькі, немов бур'янове насіння, сердечка, чули тепер хіба що вони самі.
Поміж зринаючими зі степу насурмоненими могилами жінки вели свою квапливу ходу, аж доки не зайшли за одну із могил і не зникли. Яструб спустився нижче і, торкаючи крилами ще неглибоку темінь, запрямував над біжучою, мов похмура вода, ковилою. Степ видихав літо. Він уже дихав осінню. Важкі голови будяків як востаннє вклонилися літу, так з того поклону своїх відцвілих голів більше не підіймали.
Удосвіта, ще ледь сіріло, на рівний, відкритий дах білого з ракушняка будинку очаківського коменданта Нуззетогли піднявся капітан очаківської охорони — капуджі-баша. Він роззувся на верхньому ще дворі, ополоснув у тазу ноги та ра-кушняковими східцями важко придихав. Тут, на даху, де під червоними фікусами бовваніли ханові охоронці— аглани, а поза ними перешіптувалися лікарі, тут, під шовковим на стояках напиналом, із підв'язаними до перекладин переламаними ногами лежали Нуззетогли і хан Газі-Гірей. Забинтовані їхні ноги біліли над морем і над Дніпром. Чорне море та Дніпро голубіли далеко внизу під фортецею, і час від часу на хана і на пашу чи з моря, а чи з Дніпра потягувало прозорою прохолодою. Будь-кому іншому, хто пробрався сюди без дозволу, аглани зсадили б голову без розмов, та, побачивши другу після паші особу, розступилися й пропустили. Схожі на погаслі свічки, лікарі зігнули перед капуджі спини.
( У блідому досвітньому світлі хан Газі-Гірей лежав на тахті горілиць і смикав білими п'ятами: ханові снився Дністер, степ і горби. Бродом через Дністер, а потім і глиняними ярами Газі-Гірей вислизав з ордою від Наливайка.
Ханові снилося, що він тікав чомусь босим, із цілими ще ногами, і молотив коня п'ятами по боках... І хоч обличчя Газі-Гірея видавалося на подушці спокійним, та його підвішені в небі над морем ноги бігли, наче по хвилях...
Нуззетогли, помітивши капуджі, зіперся на лікоть, про-кліпався, співчутливим поглядом обвів посовілих за ніч агланів і крізь теплі від сну перепелячі вуса прошепотів:
— Ти раніше з'явитися не міг?
Не доходячи до паші, капуджі-баша вклонився і, не підіймаючи голови, завмер.
— Високий, я надто збуджений і через те дозволив собі прийти так рано і підійти на півкроку до тебе ближче, аніж мені це дозволено.
— Я, капуджі-баша, по правді, цього й не помітив, що ти підійшов заблизько, але твоє зауваження щодо самого себе я не лише приймаю, а, навпаки, я хочу, аби ти наблизився до мене на відстань подиху і все, що ти хочеш, розказав мені тихо на вухо, бо сонцеликий хан саме в цю мить із чаші Аллаха п'є свій цілющий сон.
Прикриваючи фескою покусані комарами спухирені губи, капуджі, втопаючи в килимі по кісточки, підійшов, нахилився над тахтою Нуззетогли і, косячись на сплячого хана, залоскотав вусами вухо паші.
— Трапилася надзвичайна подія: наші сипахи схопили трьох козаків, а з ними і домовину!
— Що ти лізеш мені удосвіта з домовиною! — обурився Нуззетогли, розвернув голову і своїми вусами відштовхнув вуса баші.
— Даруй, Високий! Не лізу! Я лише кажу, що ця домовина незвичайна! А козаки...
—Яка домовина? Які козаки? Козаки напали на нас? — ще до пуття не прокинувшись, Нуззетогли не міг доторопати, про що капуджі йому меле.
Капуджі сів на килим, бо його тілу схилятися над пашею було таки важкувато.
— Слава Аллаху, козаки на нас не напали! Але ці троє тут, унизу, під фортецею. Та й зловили вони свою домовину і витягнули її з Дніпра вже біля нас, під Очаковом. Так вони кажуть. Лежить домовина на сідлах їхніх коней, протороче-них один до одного. Козаки самі набилися до нас у полон, бо їм конче потрібен лікар — у труні помирає четвертий.
— Помирає, то й хай собі на здоров'я вмирає! Ще козакам лікаря подавай! Ніби нам з ханом самим лікарів не треба! — Нуззетогли глянув на Газі-Гірея, завважив, що говорить голос-нувато, і заговорив тихіше: — Дай козакам який-небудь куток-прихалапок, нехай там увихаються, доки я не стану на ноги!
— Високий! — не вгамовувавсь капуджі. — Троє з тих козаків кажуть, що вони наливайківці! А той, у труні, четвертий, — їхній гетьман Северин Наливайко!
— Хто? Наливайко? — розішющив пасльонові очі Газі-Гірей, та коли зрозумів, що Наливайко лише йому сниться, знову заплющив і заснув, як перед тим. Він лячно знемігсь, аби додивитися, чи втік від Наливайка, чи ні. І до яких пір він, Газі-Гірей, буде від нього тікати? "Досить вже, досить! Де мої нукери, де орда?!" Та Наливайко діставав його знову, наздоганяв, насідав Газі-Гірею конем на його босі п'яти...
З білими віялами до хана наблизилося двоє пропахчених тютюном лікарів-курдів. Вони заходилися його обвівати. За поручнями до котроїсь із фортечних башт із качкою в пазурах прошумів круглими крилами яструб. Нуззетогли відкинувся потилицею на подушки, і коли його вуса втихомирилися та вляглися, він, роздумуючи, сказав:
— І чого козаки самі так відразу призналися нам, що вони наливайківці, а в труні їхній гетьман?
— Бо, Високий і Великодушний, аби вони не призналися нам, хто вони є, то в них не було б надії на порятунок гетьмана! А лице в Наливайка ніби і не лице. Я бачив сам. Він непритомний і збитий.