Поруч з мечеттю, на даху свого нового з білого черепаший —ка будинку, під шовковим легким напиналом, де з моря та Дніпра стрічалися протяги і прохолода, Нуззетогли частував хана. Хадим-ага, ханський доглядач за стравами на столі, безробітно стовбичив під фікусами і дурно впрівав на сонці. Паша своїми руками підносив ханові і фельджани з кавою, курагу та горішки, обвівав його віялом, коли стомлений, схрестивши на подушках ноги, Газі-Гірей сидячи задрімав. Кругле та гладеньке, мов копито молодого коня, обличчя Газі-Гірея відкинулося на плечі, посуворішало, бо щось воно у дрімоті слухало та роздивлялось. Вітер із Дніпра заходився сушити на хановій губі крапельку кави, і коли досушив її до ледь помітної брунатної цяточки, Нуззетогли махнув рукою хадим-азі, щоб той не дихав. Хадим-ага дихати перестав і здимів на верхній двір. За килимами зосталися лише з просвіченими сонцем вухами оглани — охоронці ханового тіла.
Паша визирнув з даху униз, де галайкала та сіпалась у порту переправа. З верха свого будинку Нуззетогли бачив її усю: під напруженими бровами калгів і мурз, беїв і капихалків на сотні і сотні, і сотні плямкаючих водою очеретяних плотів та дощаних сандалів заводилися важковусі чоловіки. Вони ще оглядалися на порожній козацький степ і, зневірившись у крихкій, останній надії, відвертали від степу голови. Темними пучками чоловіки клали на груди хрести і ступали на хлюпотливі очеретяні кладки. Зверху, з-під напинала, бачив Нуззетогли, як збираються плисти нукери. Вони впихали штани, халати і малахаї в сакви, — спіднього одягу на них не було, — а вже потім чіплялися за кінські хвости і гриви. Нукери йшли плавом своїм. Бачив Нуззетогли при березі і галеру з дворядови-ми веслами. На галері турецькі матроси приймали дітей, що
канючили в мам води, молодиць, дівчат і монашок; татари їх берегли, через степ за Дніпро не гнали, а везли у Крим Чорним морем. На лицях жінок, молодиць, дівчат і монашок уже проступала загубленість.
По шиї у воді татари та їхні коні, поруч з пливучими бугаями, волами, коровами, телицями, сандалами і плотами, що були з полоненими і вартовими, чорніючим, як підхмарна рілля, косяком рушили через Дніпро. Десять тисяч орди і коней, тридцять тисяч худоби, п'ятсот похнюплених бранців поволеньки заімлились упоперек плинучої ріки.
По обидві руки від паші з фортечних мурів і башт у спину цьому перепливанню сумними чорними жерлами дивились очаківські гармати, кози, віслюки і собаки. Сипахи піднімали на мурах кухлі й тішилися бузою.
Паша оглянувся — за ним стояв хан. Пасльонові Газі-Гіреєві очі жмурилися згори над Дніпром, над його розбурханим муравлищем, що борсалось і ревло, гребло ногами та руками, набирало в роти і вуха води і відпирхувалося за гривами і хвостами.
— Господи! — сказав хан і перевів погляд на море. Перевів і заціпенів: з моря, припадаючи до води, як темні привиди, вихопилися козацькі чайки... Хан помертвів... Його пасльонові очі зробилися білими, а губи — біліші від ковили.
— Козаки! Запорожці! І не від степу, звідки ми їх чекали, а з моря, звідки ми не чекали! Вони обхитрували мене! Вони мене підпильнували! Тепер, коли моє військо пливе, безпорадне, в Дніпрі, вони вирубають нас до голови!
— Не пропали! — вигукнув Нуззетогли і, розштовхнувши за килимами схарапуджених ханських агланів, помчав крізь вітер на башти.
А сорок козацьких чайок, — по двадцять і по тридцять запорожців у кожній, — вже мерехтіли веслами навперейми орді. За гребінцями сколошканих хвиль, ховаючись поза ними, чайки гостро заходили попід вітер, відрізали орду від типчакового берега, до якого вона греблася. І хоча козацькі човни бігли проти води — води проти них ніби й не було, бо чайки летіли неглибоко й низько. А коли над їхніми невисокими щоглами, над козаками, випурхнуло іще й по вітрилу, чайки витягнулись, як стріли, і гоном-гоном, погналися так, що Дніпро перед ними скипів, затріпотів і розступився.
Татарські вартові на сандалах і на плотах заметушились біля невільників і загорлали у хвилі до нукерів. Та нукери їх не чули. Похлинаючись пінявим худобиним лайном, борсаючись серед бугаїв, корів, телиць і волів, пливучи за гривами і хвостами коней, нукери молотили Дніпро ногами, кричали самі й не розбирали, про що охорона горлопанить до них.
А козаки вже вихопили шаблі.
Раптом декілька, менших від інших, чайок закосили вітрилами і подалися брати галеру. Галера влупила по них з гармат. Та хвостаті, димучі ядра з прямовисного галерного борту козацькі мокрі чуби й оселедці перелетіли, лише пробили двоє вітрил. На поміч сипахам-матросам зашваркотіли ядра з очаківських башт. Очаківським туркам бити по чайках заважала власна огрядна галера, під якою вже біліли зубами запорожці. На галеру полетіли гаки. Матроси ринулися рубати прив'язані до гаків мотузяні драбинки, по яких вже дерся з шаблюками козацький молодняк — молоді, з самих м'язів і сприту хлопці. Ті ж козаки, що, розчепіривши ноги, стояли в чайках, зсаджували турків з рушниць. З галери на голови запорожцям западали червою фески, а за фесками і... дівчата. Бухкаючись у збурунену воду, зведеними в корчах руками вони чіплялися за весла, за драбинки і тягли чайки на себе.
— Показились! — гамували дівчат запорожці. — Поперекидаєте!
Курінному отаманові Омеляну Горошку в його чайку,—як уві сні! — просто на руки скочила з галери його жінка Докія...
Турецькі гармати покинули довбати галеру й узялися товкти головні козацькі човни, що вже допалися до орди. Турки загамселили вправно і по-хазяйськи, бо десятеро чайок піднялося на вибухах над Дніпром, змахнуло веслами попід хмарами, перевернулось і попадало разом з козаками догори дном. Та, обв'язані з боків очеретом, чайки не потонули; випірнулі з вировища козаки посадили їх знову на плав і, перехиляючись з низьких бортів, знов заходилися рубати. Турки били
по запорожцях, і виходило, били і по орді, бо козаки впали на неї і не відривались. Хрип охопив Дніпро. Очаків здригався від гуду власних гармат. Козаки з ордою перемішались. Татари хапалися за козацькі шаблі зубами, руками, гризли й ламали їх. Дехто з нукерів збожеволів у воді і сміявся, а хто цілував перед смертю коня у губи, клав на гриву йому свою голову і, зносячись течією, чекав козацького шабельного замаху. Від луплячих дзюрків крові поміж синіми султанами вибухаючих ядер одурілі від ран бугаї брали плоти на роги й сторчма перекидали їх укупі з невільниками та охороною. Декотрі бугаї, звинувачуючи один одного у нещасті, почали битися у хвилях межи собою. У корів зупинялося серце, і вони опускалися на дно. Невільники поналипали чайкам на весла, і козаки, гребучи вже невільниками, піднімали їх над татарами й опускали, піднімали їх над конаючою ордою і опускали... Від берегів у степ тікали сайгаки. Дніпро горів у козацьких шаблях, і в татар, аби врятуватися, не було навіть і соломини...