Ось молоді з'явилися і поклонилися на три сторони. Військо вклонилося їм. Наливайко сказав:
— Все, панове. Рушаймо. Попрощаємось із нашим князем та його надвірною охороною, аби щасливо вони добулися до Острога. А заодно попрощаємося і з нашими гостями — з монашками і негритянками: вони поїдуть з князем в Острог. А наші татари — то як вони схочуть. Схочуть, то нехай їдуть з нами, коли ви, панове, й вони не проти.
— Не проти, — пройшло козаками. — їсти їдять вони мало, а як за кіньми, то ходять справно.
Яків Шийка, почувши таке від Наливайка і козаків, приострожив Шийка й чимдух поскакав до голомозих. І коли Шийка переказав їм слова гетьмана та війська, вони обернули свої плескаті обличчя в бік козаків і попадали ниць.
— І знову ж таки, — продовжував Наливайко, — коли наші гості китайці так само, як і татари, схочуть податися з нами, то нехай подаються. Вкупі з нашими кашоварами робота знайдеться й для них.
Євнух переклав.
— Цур тобі пек! — вигукнули китайці.
— Цур тобі пек! — вигукнув і У Пу. — Нарешті, пане гетьмане-царю-імператоре, ми підкоримо з тобою Китай і станемо в нім панувати! — І старий заніс над Наливайко-вою головою корону.
— Сховайте, діду, її до скриньки назад, — Наливайко глянув на зоряне небо, — бо буде, здається, дощ.
— Слава! — кричав щасливий У Пу.
Наливайко глянув на Галю, і козаки, усе його військо, хто задкуючи, а хто боком, нечутно і непомітно розтанули до своїх коней і до возів.
Галя дивилася на Северина, і в її невеличких карих очах стояло тихе прощання. Вона дивилася на Наливайка так, що ніби з прощанням вони обоє не розлучаться вже ніколи... Наливайко обійняв Галю за стан і провів її до шарабана. Біля шарабана вони зупинилися, і він Галю поцілував і раз, і вдруге, і підсадив у відчинені білі дверцята. Галя сіла, і Наливайко зачинив за нею дверцята.
— їдьте, — прошепотів візникові, і візник лопотнув віжками.
З шарабанів заплакали негритянки. Невідомий для них Острог видавався не ліпшим від монастиря. А краще їм, як було в козаків, ніде не було і не буде.
Наливайко підійшов до Месії. Біля верблюда в гурті китайських воїнів стояли брат, князь і Конашевич. Наливайко обійняв Дем'яна і князя, а Конашевич йому сказав:
— І я, пане гетьмане, хочу з вами. Не відмовте мені. Китайські воїни схрестили при землі піки. Наливайко став
на них чобітьми, і китайці викинули його у сідло на верблюда.
А Дем'ян, князь Острозький, Шаула і Конашевич, і ще восьмеро козаків підняли разом з хрестом церкву на руки та понесли її до розлогої, встеленої ряднами, кованої з боків мажари. Там вони церкву поклали і вкрили її кожухами.
Наливайко іще один раз оглянувся на даленіючий скрип шарабанів, на тирлище, де щойно стояв його табір, і торкнув Месію поміж вухами нагайкою. Верблюд заніс голову вище, відкопилив губу й гойднув під Наливайком горбами: він темно ступив слідом за військом, що головними дозорами під барвінковим небом впливало у зачаєний степ. Доганяючи чатових, Наливайка обігнав Конашевич, і його червоний кунтуш стрибаючою жариною ще довго горів перед Наливайком в степу за сотнями і полками, яких поглинала темінь.
А поруч з Дністром, буграми, вгору по течії потягнувсь на Острог з військом своїм і князь Острозький. Князь Василь зовсім замерз і тримав у долонях запалену свічку, аби нагріти хоча пальці. Його у долонях свічечка ще довго ішла-хилита-лася по дністровських німих горбах. Коли ж надвірна князева сотня і він спускалися вниз — свічечка пропадала. Коли ж підіймалися на бугор — свічечка, меншаючи, знов малинові-ла крізь князеві пальці, аж доки не змиготіла і не поменшала так, що видно її не стало нікому. У степу, і в небі, і на буграх стало ураз темніше. Стало чорніше й тиші, що вже самотньо заходила в покинутий Наливайків табір. Тиша темно умощувалася під молочаєм і глодом, у слідах возових коліс, у полишених куренях, у зоставлених птахами гніздах, аж доки не увійшла у синю із синім чорнилом відкриту пляшечку, яку забув у таборі Наливайко. Темна тиша ввійшла в неповну ту синю пляшечку, і коли з неї вийшла, то стала такою ж синьою, як і Наливайкове в ній чорнило.
І тепер, будучи синя, тиша синьо й залила все колишнє козацьке притулище: стали синіми молочаї і глід, глина й горби, засиніли сліди коліс і сумні по-осінньому гнізда — все засиніло так, що коли від засиненого Дністра, з порізаної тінями кручі на запатьоченому Куріпочці видибав Петро Жбур, то й він засинів, мов петрів батіг!.. Почорнілий з лиця Петро заїжджав у порожнє — вже тепер назавжди — козацьке пристанище. Спереду нього в сідлі у прогорілій де-не-де мантії,
вся в жабуринні незмигними очима дивилася ігуменя. Перед собою, на гриві Куріпочки, вона тримала корзину. З корзини з-під буцматеньких ріжок визирав білий цапок, а біля нього, з-під рябенького вуха, — цуцик. Примарними місячними очима ігуменя ловила в степу чиїсь не відомі їй тіні. Чи то були тіні від игугаючих зір, чи від пролітаючих між зорями людських душ, бо вона щось до них буркотіла і лаялась. Та Петро не міг розібрати, про що вона бубонить і кого вона лає. Не хотів слухати ігуменине говоріння й Куріпочка, бо він не любив, коли хтось уночі бурчить...
А позаду Петра в сідлі, обхопивши його за шию, дзьобала носиком йому в спину арабська принцеса Хабіджа. Петро понюхав обрій і степ, де ще пахло возами й кіньми.
— І куди ти нас, хлопче, привіз? — спитав він Куріпочку. — Тепер ти у мене вже попобігаєш!
І так само, сидячи поміж ігуменею і принцесою, знову вверх по Дністрі, тільки вже з цього боку, почвалав доганяти князя Острозького, аби здихатись ігумені і Хабіджі, бо не везти ж їх знову до Наливайка!
Розділ п'ятий
Присохлі до вуличок, на одне-два віконця, з плескатими глиняними покрівлями, запорошені пилом мазанки; на їхніх покрівлях, на вируділих ряденцях, покраяні на скибки, в'ялились дині; сонні зглинені ящірки з ранку до вечора вигрівалися між тими динячими скибками і самі вже динями пахли; глиняні криниці, а в них невідомо чи голубіла коли вода; глиняні, у злежалих жмутиках злинялої шерсті, пустельні, покривулені вулички, вони, як і мазанки, не знали, навіщо вони й для чого; неприпнуті, неприв'язані кози, віслючки та собаки тинялись Очаковом, скільки хотіли, куди хотіли і де заманеться, їхні облізлі, охлялі боки світили ребрами скрізь. Неприкаяні і байдужі, кози, віслючки і собаки доцвітали в фортеці ніби самі, ніби самі її й збудували. Хвостик за хвостиком, вони пленталися одне за одним, жували прокусані осами динячі шкірки, задивлялись на самітні акації, а їх на увесь Очаків росло штук дванадцять, не більше. Та хоч би де кози, віслючки і собаки нипали та блукали, кругом наштовхувалися вони на гармати і прапори. Зелені, з жовтою скибкою місяця, прапори тоскно звисали з усього: з ящіркових рудих покрівель, з фортечних глиняних башт, під якими глибоко внизу жевріло Чорне море, а з другого боку темно дивилося гирло Дніпра. Здавалося, коли треба, по морю і по Дніпру стріляли на баштах з гармат ті ж самі кози, віслючки та собаки. Так само вони фарбували, а потім шили та розвішували гуртом прапори, бо, як на перший погляд, в Очакові, окрім козячого мекання, віслюково-го алалакання й собачого скімлення, нікого й не було.