рога на Січ лежала неблизька і перед нею для душевного спокою та душевної рівноваги скупатися не завадило.
Месія, завваживши, куди подавсь його повелитель, гойднув горбами прямувати за ним, та раптом помітив, що на його передні і задні двопалі ратиці поналізали мурашки, бо на їхньому стовповому шляху, по якому мурашки ішли на зимівлю, застовби-чив Месія... Він здивувався й струснув спочатку однією ногою, потім другою, хвицнув ногами задніми, та мурашки з ратиць не струшувались. Вони вчепилися за верблюда й не відпускали. Вони мусили його доконати. Месія ж, аби не згубити з очей царя, вирішив йти з мурашками — Наливайка зрізала круча. Хвилину тому Месія бачив його всього, а затим вже лише по коліна, по пояс, по плечі, по голову, аж доки його голова не ввійшла в молочай і замість неї не зажовтіла запечена глина.
Опинившись без верблюжої тіні, оголившись без неї під спекою, віслючок, аби не збудитися, накинув вуха на очі, бо саме цієї миті снилось йому, що він здичавів, знову став диким, і як колись, ще до появи на світі людей, під зорями Козерога вкупі зі своїми родичами стримів у Намібівській пустелі й ловив губами із неба рідкісний в рідній пустелі дощ, бо його припікало не лише зверху. Віслючка пекло і зсередини — так він хотів води після своєї нічної трапези на опохмілля!..
Оливка, євнух і пониклий від нездійсненої Наливайкової обіцянки їхати у Китай скислий У Пу з китайськими воячками шурхотіли до кашоварів помагати їм поратися з обідом. Кругліючи поруч з Оливкою, євнух раз по раз на нього позиркував: чи то розглядав його, чи про щось волів запитати, бо те й робив, що знімав з голови Шийчину шапку, обвівав нею щоки, коли нарешті притримав джуру за лікоть.
— Пане Оливко! Я, вибачте, і не посмів би про це дізнаватися, бо це не моє діло, та мене вельми цікавить...
— І ви мене вибачте, як вас звати? — ніяковіючи, запитав літнього євнуха Семен Оливка.
— Назар. Назаром. А свого прізвища я не знаю.
— Ви давно з України?
— Не пам'ятаю. Пам'ятаю, як на наше село впали татари. Мати моя встигла накинути мені на шию лише білого калача, — він і досі пахне мені!.. І я з калачем, у матері на горгошах, з морем таких, як і ми, бранців опинився в Криму, у Кафі. У Кафі мене від мами забрали, і виріс я вже в Туреччині, у Стамбулі. В яничари мене не взяли через погане серце, а ощасливили тим, що віддали прислужувати в гаремі паші Аслана, де мене й оскопили. Бо хлопчикам і чоловікам у гаремі з мужеським реманентом бути не можна...
Євнух замовк. Мовчав і Оливка. У Пу, почувши від євнуха, що він знає іще одну мову, прощебетав:
— Цур тобі пек!
— Цур! цур! — усміхаючись, відповів старому китайцеві євнух.
Усміхнувся й Оливка.
— А де, пане Назаре, вивчили ви рідну мову, якщо росли без матері, серед чужих?
— Вивчив у гаремі паші, бо з тих наложниць, що в нього, — вісімдесят шість дівчат було з України. Тож мусив вивчити. Я взагалі скорий до мов. От навіть коли паша купив у татар арабську принцесу Хабіджу... хоча вона прочорніла очима в Аслана й недовго, бо він спродав її польському послові, що гинув за нею, то все одно, за рік від принцесиної китайської охорони я навчився тьохкати й по-китайському... Та я не про те, пане Оливко. Хочу вас запитати: чому у вашому війську всі кашовари, а я їх начислив до двісті душ, — усі вони однорукі? Усі вони до одного з однією рукою? А де ж їхні другі?
—Як де? — Оливка удав, що недотямив, бо говорити про це йому не хотілось. — Бо вони однорукі.
— Так і народились? — завмер щоками Назар.
— А ви, пане Назаре, знаєте, що ми за військо, хто ми і навіщо в степу зібралися? І хто наш гетьман?
Почувши слово "гетьман", в Оливчину і євнухову розмову устряв У Пу:
— Китайський пан гетьман-цар-імператор!
— Нехай буде й так, — згодивсь Оливка. — Я не проти. Євнух переклав. Після Оливчиних слів У Пу ніби розвиднілось, і він, обернувшись до воїнів, крикнув:
— Не сумувати і не впадати в розпач! Вони оддають нам свого царя!
— Слава! — підняли піки китайські воїни.
— Тепер будем варить халамидникам кашу! — піднісся духом У Пу.
— Цур тобі пек! — І вслід за У Пу гостроверхі, маючи на потилицях кісками, пошурхали капцями до кашоварів.
Оливка зупинився: за шипшиновими кущами на сильних гнідих вогнях вже буркотіло сто — по п'ятдесят на полк — десятивідерних мідних казанів. Довкруг казанів, жаровень і сковорід вешталися однорукі кашовари і хмизники, що підкладали під них і хмиз, і кізяк, і пнища. Покинули тісні пропилені шарабани і негритянки: з повними на головах дерев'яними відрами вони снували кручею з Дністра до вогнищ, зливали воду в діжки, сніговіли зубами до кашоварів і, пританцьовуючи, знову згойдувалися з кручі по воду.
— Та що ви за військо? — спитав євнух. — І хто ви, пане Оливко, сам?
— Коли вже питаєте, пане Назаре, то почну я не з одноруких... Ми — наше військо, гетьман, полковники і старшина, і князь Острозький, що нині приїхав до нас у гості, — всі ми є українці. Колись наша держава звалася Русь, або Русь-Україна. Назва її Україна згадується в Київському літописі ще в 1187 році. Повідомляючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича, літописець каже: "...був же він князь доблесний і сильний у бою, і мужністю кріпкою відзначався, і всіма доброчинностями був сповнений. За ним уже Україна багато потужила..." Та, пане Назаре, потужила Україна не за одним лише тим переяславським князем. Потужила вона й сама за собою. І особливо після одного з її великих князів. Звали його Ярославом Мудрим. У1052 році Ярослав Мудрий об'єднав слов'янські племена під свою жовто-синю хоругву, і кордони Руси-України сягали від Балтійського моря і до Кавказу, від Закарпаття й до Волги. Все в нас було: і багатства, і віра своя православна, й митрополит, був рівний і обов'язковий для всіх громадян звід законів під назвою "Руська правда", і школи, міста й дороги. Били ми свою золоту і срібну монети: з одного боку на ній виднілася подоба князя, а з другого боку — його княжий державний герб — тризуб. Було й родичання у нас з такими країнами, як Візантія, Франція, Швеція, Польща, Англія,
Німеччина, Норвегія, Данія, Угорщина: дочки наших князів заміж ішли за князів і королів, і то не лише через красу та освіченість, а й через високе лице своєї держави... Князь Ярослав Мудрий помер у 1054 році, та вже перед смертю він поділив Україну-Русь поміж своїми синами. Київ і Новгород віддав своєму найстаршому синові Ізяславу. В Чернігові посадив Святослава. Віддав батько йому й далекі землі Тьмутаракані, що мревіли на річці Кубані аж під Кавказом. Третьому сину Всеволоду він заповів степовий Переяслав і похмурий у лісах Ростов. Ігорю дав Волинь. Смоленськ в руки поклав найменшому В'ячеславу, а внукові Ростиславу — Галичину... От наче й усе... Та якби! Все горе й біда ховалися в тім, що княжі роди були неймовірно плодючі! У кожного з наступних князів зароїлися діти, а в тих — діти свої, а в тих іще діти, небожі і небоги, і пішла Київська Русь по руках! Пішла на розподіл, на межування, на більші, менші і зовсім дрібні удільні князівства: звівся батько на сина, а син на батька, брат на брата, дядько на небожа, а небіж на діда. Стали вони один одного нищити і рубати, виколювать очі та гноїти у в'язницях і — пропала держава!.. Лишилось від неї лише скривавлене клаптя!.. А тут з монгольських степів, з Каракорума, з-за Волги, під білими шестихвостими бунчуками набіг на нас ордами Чингісхан, і, висотані власною, домашньою гризнею, колись могутні і дужі, впали ми і вже не звелися... Ще гасали по наших землях за даниною ординські баскаки, як у 1363 році нас прихопила Литва. Тим часом Литву на собі оженила Польща, накинула їй римську віру і, вже як родичі, під хоругвою католицтва, з ксьондзами та костьолами, вдвох вони навалилися на православну Україну-Русь. Татаро-монголи заарканили наше тіло, а Польща з Литвою наступили на душу: вони стали топтати і ненавидіти нашу віру і мову. І що найстрашніше — в наші очі глянуло рабство духу. Чим захиститися? Як зберегти себе? В часи княжого розбрату наша держава Україна-Русь з болю і розпачу крикнула на увесь світ, і на її золотих уламках звило гнізда безсилля. Наші державні голови — українські князі — вже лише звалися українськими. Перегиркані між собою, вони почали звикати когось над собою мати і, аби легше