Ще кілька разів Кирик гарикнув із гармат і плюнув. Він плюнув на них та вилаяв гармашів, що били абияк, мовляв, туман заслонює очі і через те ядра падають не на міст, а в Рось. Осатанілий Кирик кинув стражників у сідла. Пригинаючи молоду кропиву, ворота замку розчинилися і, наче зірвані з цепу, його горлохвати, пересвистуючись нагайками та канчуками, вигецали за муровану стіну й люто пішли на жінок галопом: на українських жінок і дівчат стражники люті були давно — до них ніколи не можна було підлататися, бо заміж вони виходили тільки з любові та лишалися вірними своїм чоловікам до гробу...
По заголеній від туману Росі мовчки, без галасу, жінки з дітлашнею та підлітками вже перебігли міст і, пригинаючись за валами, минаючи підмоклі хати, метнулися до табору Наливайка. Та в поле вони не вибігли. Стражники наздогнали
їх ще перед лозами біля олійні і, скособочившись із сідел, заходилися полосувати. У прибережнім татарськім зіллі, падаючи грудьми, жінки ховали під собою дітей, а голови обнімали руками, бо стражники били й по голові... Сам Кирик Ружинсь-кий не нагинався. Він лише гарцював навколо побоїща жеребцем і сам, як той жеребець, горів у сідлі в червонім жупані. Очі його прогрібали ближчий і дальший лозняк, чи нема небезпеки. Та небезпека була. Вона вже з'явилася. Наливайкові чатові вже сповістили про все у табір: з табору понад туманом, не гаючись, заскакали шаблі! На притемнілім небі вони загострити над білим стлищем, і було їх штук сто, не менше.
Небо з шаблями понад туманом заряботіли в очах Ружин-ського, і шия його скам'яніла. Не в змозі її повернути, не обертаючись, він прокричав своїм верзюкам покидати жінок і замість нагайок та канчуків хапатися за рушниці!
— Пане польний гетьмане! — притримуючи при поясі палаша, до Жолкевського під'їхав полковник Лепшень. — Чи не взяти мені сотню-другу своїх мадяр і перебігти мостом князеві на підмогу?
— Стійте, полковнику, біля мене й не ворушіться! — відкусив з гілки вишневу бруньку Жолкевський. — Я бачу все.
І він через воду бачив: козацькі шаблі набирали розгін. Ось вони вискочили з туману, і під їхніми лезами відкрилися припалі до грив голови козаків та прогнуті під сідлами коні. Проскакавши з верству, козаки розшугнулися на два потоки: півсотні відігнулися до Білої Церкви, аби перетнути дорогу стражникам у замок, а друга півсотня, підхльостуючись лозняками, берегом Росі пішла на Ружинського з низу. І вів її Наливайко. Жолкевський пізнав його зразу, бо й тут, як колись на Дністрі, Наливайко скакав не пригнувшись у сідлі, а відкинувшись у ньому спиною і головою, і в тім його летючому, відкинутім спокої відчувалася така сила, напруга та розмах, що як тільки він розігнеться, зведеться у стременах і розріже повітря шаблею — не ухилиться вже ніхто!.. І гнідий, ніби з клаптем туману на шиї, його білогривий кінь був йому до лиця: його чортосхожий кінь ніби й не біг, не мчав, не летів, а відразу ж ударив грудьми жеребця Ружинського, що той разом із князем упав
сторч головою в Рось — червоний, як жар, князів жупан за-шкварчав у воді, потемнів і погас.
Заскочені козаками стражники застрибали кіньми в запінену течію, підхопили тонучого Ружинського та попирхали вусами через хвилі до польного гетьмана на той берег.
— Хлопи є хлопи! А ще вважаються — шляхта! — потоншеними губами прошепотів Жолкевський.
А наливайківці повкладали в піхви шаблі, позлазили з сідел, взяли на плечі й на руки зарюмсану дітлашню, коней передали жінкам і під кружляючим гусячим герганням подалися полем до табору: козаки, обліплені дітьми, попереду, а за ними з їхніми кіньми жінки.
Залишився лише Наливайко. Він під'їхав до Росі і, поки його чортоокий глядько пив з неї воду, також вклав шаблю у піхви, витер об лікоть лоба й сухим темно-горіховим поглядом затримався на Жолкевському. Дивлячись через Рось, вони, як і колись над Дністром, нахилом голови привіталися один із одним, побажали, як причулося полковнику Легтше-ню, один одному "на добраніч", ще якусь мить так постояли і розійшлися: Наливайко на своєму Резі, що облизував губи, поскакав лозняками до війська, а Станіслав Жолкевський, аби не схопити біля води нежитю та кашлю, піднявся вишняком вище під гору. Шляхом, що йшов з Вінниці і Сквири на Білу Церкву, по мосту через Рось знову затутіотіли нові гурти жінок-утікачок. Тепер їх бігло не два гурти і не три. Тепер над рікою, впоперек їй, з плачем дітей бігла іще ріка! "Ці вже тікають не від Ружинського, а від війська мого! — Жолкевському враз відлягло від серця. — Отже, військо моє недалеко!.."
— Пане польний гетьмане! Знову біжать! Нові! — Посірілий, як старий гриб-дощовик, Кирик Ружинський викручував натільну сорочку.
— Його народ тікає до нього! — як завжди захоплено, вигукнув полковник Леггшень.
— Нехай тікає!.. — і Жолкевський Леггшеню більш не сказав нічого.
Туман налягав і став як овечий сир. Від шляху, де вже іржало і чвакало, збризкувало зброєю та перехоплювалося озвірілими голосами, перед Жолкевським з'явилися ті, кого він чекав: слуцький староста князь Ієронім Ходкевич, брацлавський воєвода князь Януш Збаражський та староста Юрій Струс, підстароста білоцерківський князь Булига Курцевич, могильовський полковник Буйвіда, пан Станіславський і капітан німецьких ландскнехтів і пікінерів Вернер. Полковник найманої мадярської кінноти Лепшень і паволоцький князь Кирик Ружинський уже були тут, біля нього. Начальник розвідки Коз-ловський доповів Жолкевському, що великий литовський гетьман князь Радзивілл-Сирітка та син князя Острозького княжато сенатор Лнуш Острозький ось-ось на підході і завтра до вечора мають надійти.
Князь Лнуш Потоцький, що зняв і веде два полки драгунів із Молдови, через розгаслу дорогу затримується і має прибути днів через два, не раніше.
Перш як запросити панство в шатро для наради, Жолкевський ад'ютантові наказав: військам переходити міст і ташуватися понад Россю. Зброю не випускати з рук.
Тим часом пахолки з рушниками через плече вже несли в тазах теплу воду, аби гості Жолкевського могли помити руки, обличчя та шиї. Інші, меткі, як півники, слуги розставляли в шатрі вечерю. Поки гості вмивалися, Жолкевський, взнаючи їх тепер по зігнутих спинах, не поспішаючи, аби не збитися, рахував: "У Ходкевича та Буйвіди — тисяча гайдуків. У Зба-ражського і Струса — кінні ополченці з шляхтичів. Набереться з тисяча теж. У Булиги Курцевича душ із п'ятсот жовнірів. У Станіславського команда з орендарів — триста. Три сотні найнятої кінноти мадяр. Чотириста ландскнехтів і пікінерів. І власних, моїх десять тисяч жовнірів, драгунів і гусарів. Маю сорок гармат. Підійдуть Радзивілл, Лнуш Острозький і Потоцький — то ще набереться тисяч із шість вояків. Проти однієї тисячі Наливайка, може, і забагато. Не забагато. До Наливайка поспішають Лобода і Шаула. Вони вже до нього біжать із Полісся. Через те вранці удосвіта треба знищити Наливайка. Негайно. Бо як усі вони втрьох об'єднаються — стане їх зразу тисяч із десять. Та яких! Чого варті самі лише чотири тисячі реєстрових козаків Лободи! Вони можуть змести будь-кого — силу більшу від них учетверо!"