З низу, з ріки, від льодового хреста, назустріч принцесі розрум'янені півчі самими басами взяли "Крещаюшуюся Тобі, Господи!", Хабіджа підійшла і зупинилася перед Дем'яном. Дем'ян підніс над нею хреста.
"Вона охрестилася!" — прошепотів, стоячи на гарматі, євнух Назар, а Яків Шийка, не довго думаючи, сказав:
— Тепер, пане Назаре, черга за вами!
Зажурений євнух похилився головою на груди, а Шийка, коли зрозумів, що бовкнув не те, що знову втрапив пальцем у небо, прикусив язика. Та й Наливайко глянув на Шийку, і глянув так, що Якову говорити більше не захотілося — він заховався за гриву свого Шийка і навіть не виглядав.
Наливайко підійшов до Петра. Увесь на тім березі, на Водохрещі, Жбур стряснув головою.
— От як воно, Петре, буває — охрестилась твоя арабка! — сказав Наливайко й обернувся до сотників. — А дехто із наших пастирів погнався в Рим по нову для нас віру... Нема ні стиду, ні гідності!..
Лише володарка вийшла із саней, У Пу розпізнав її по бурнусу, скрипальках і танцівницях, і його кинуло в дрож. Бігти до неї чи лишатися з Наливайком? Колись у халіфаті У Пу з вояками, як принцеса і сподівалася, їй непідкупно служили. Вона їм добре платила і годувала, не била, не тягала за кіски... Аж недоля їх розвела. Принцесу занесло невідомо куди, а У Пу зустрів Наливайка і йому присягнув. Відтоді, коли вони познайомилися, а особливо коли на Дністрі Наливайка покинуло військо чи коли Наливайко поїхав з кіньми на Січ, У Пу його і жалів, і хвилювався, боявся за нього тією любов'ю, яка вже любить востаннє... Тепер У Пу опинився між двома берегами. На одному його принцеса, а на другому —
його Наливайко. Те, що його повелителька цілувала хреста і перехрестилася руцею, старого китайця не обходило. Як не обходило й те, що священик окропив Хабіджу не рідною їй водою. Але що їхня володарка стоїть у цю мить на тім березі зовсім беззахисна, а вони, її стражі, її зіниці і вуха, безпека і недоторканність, у той самий час на другому березі чипіють на ялинах — кому би про це розказати і хто би у це повірив?!
У Пу зірвався з гілля. Розкриливши поли своїх кожухів, за ним приземлилися вояки. Висмикнувши встромлені в кучугури піки, оббігаючи сани і козаків, сотників і Наливайка, вони, начебто невагомі, пролетіли над снігом під шелюгами на синій горянський лід. На козаків і Наливайка гостроверхі навіть не оглянулися.
— Невірний У Пу! — засміявся Наливайко. — Присягав на вірність мені, кликав у Китай, а побачив свою богдиханку — за ним лише закуріло!
— Бо вона, пане гетьмане, його перша любов, а ви — друга! — тихим затишним поглядом подивився на Наливайка євнух Назар.
— А хоч би один поковзнувся та впав! — стежачи за китайцями, знову ожив Яків Шийка. — Ні, один таки гепнувся!..
Піднесені і святкові, острожани стривожилися: на них з того берега, з лісу бігли вояки. Присадкуваті, невідомо чиї, у гострих шапках і з широкими, наче лопати, піками, вони ще ніби й гарчали — так сильно рипіли на них кожухи!.. Жінки похапали дітей; зойкнули молодиці та дівчата; чоловіки добули шаблі; парубки вискочили наперед, зімкнулися кіньми спинами до ополонки та приготували рушниці; з-під синіх своїх довгополих сукманів подіставали пістолі спудеї-півчі; підсліп-куваті прадіди і діди поприставляли до вух долоні: що? га? де?
Від гупоту ніг набігаючих лід застріляв. У тій льодовій перекотистій стрілянині гостроверхі перебігли середину Горині, коли передній із них, дідок, угледівши підведені рушниці паруботи, почав гальмувати. Але у валянках не гальмувалося, бо дідок розігнався, і тепер його несло прямо на дула рушниць. Зупинитися він не міг. Тоді з переляку він застромив піку між валянками й на неї присів. Глянувши на старого, посідало на піки і його вояцтво. Та, як на біду, зброя під дідом тріснула і переламалася. Старий упав долічерева і поїхав на животі. Замітаючи лід підборіддям, трьома на нім срібними волосинами, приречено наближаючись до пістолів, шабель та рушниць, він загорлав: "Слава!!!". "Слава!" — сидячи верхи на піках, наче з гарячки підхопили його вояки.
Попереджаючи гостроверхих, парубки і спудеї вистрілили над їхніми головами. І саме у цю хвилину з того боку ріки, від лісу, від шелюгів, заговорили гармати. їхні пругкі, мов кінське іржання, розкотисті голоси злилися у небі з п'янкими дзвонами, і дзвони і гармати вивели козаків на Горинь.
По двоє, парами, двісті козацьких саней вийшли на лід. Козаки стояли у них на колінах і молились. З того берега, від льодового хреста, острожани їх уже впізнали, побачили, стрепенулись і, хто як був, із відрами, глеками та куманцями в руках, завмерли. З ними замовкли півчі. Зачаровані діти біля батьків звелися навшпиньки.
З поводом у руці побіч Резі по льоду йшов попереду Наливайко. За ним із своїми кіньми — полковник Шостак, Оливка, і Жбур, і сотники. Та лише ступили вони за половину ріки, як мусили посторонитися, бо козаки, помолившись, не втерпіли. Вони позлітали з саней, заблищали очима, загомоніли і повалили, побігли до острожан... Що тут зчинилося! Горинь прогнулася, лід пішов хвилями, задуднів, острожани хитнулися до козаків, а ті, розкинувши руки, — до них, до рідних! Сльози й обійми, поцілунки, гукання, шукання, запитання, рідні руки, слова і душі!.. Сонце світило; іній сіяв; діти і прадіди, чоловіки та жінки кропили козацтво святою водою; козаки її пили і нею вмивалися; дівочі щоки та калина у мисках горіли; батьки пригортали синів-козаків, а сини-козаки постарілих батьків; Дем'ян і Докія припали до Наливайка; гармати грали; рушниці били; кланялися бабусі; спудеї тягли "Во Йордані", а за льодовим хрестом під хоругвами обнімала Петра Хабіджа...
А що ж сам Куріпочка? На прозорім, як небо, блакитнім льоду він стояв побік Петра і принцеси, дивився на свої голубі від льоду копита і дивувався: під його копитами, попід льодом зеленими гривами ходили іще одні коні. Куріпочка бачив, що для Наливайкового Резі то були просто водорості, але для ньо-го — коні. Від попідльодових, таких, як і він, Куріпочок, Куріпочці стало приємно, і він, аби їм признатися, що він їхній родич, тихесенько заіржав...