Уже шість місяців минуло з того часу, як просвистало перше ядро з бастіонів Севастополя й розрило землю на роботах ворога, і з того часу тисячі бомб, ядер і куль не переставали літати з бастіонів у траншеї і з траншей на бастіони і ангел смерті не переставав витати над ними.
Тисячі людських самолюбств устигли бути ображеними, тисячі встигли вдовольнитися, надутись, тисячі — заспокоїтись в обіймах смерті. Скільки зірочок надіто, скільки скинуто, скільки Анн, Володимирів, скільки рожевих домовин і полотняних покривів! А все ті самі звуки лунають з бастіонів, усе так само — з мимовільним трепетом і забобонним страхом — дивляться ясного вечора французи із свого табору на жовтувату пориту землю бастіонів
Севастополя, на оті, що снують по них, чорні постаті наших матросів і лічать амбразури, з яких сердито стирчать чавунні гармати; все так само в трубу розглядає з вишки телеграфу штурманський унтер-офіцер строкаті постаті французів, їхні батареї, намети, колони, що рухаються по Зеленій горі, і димки, що спалахують у траншеях, і все з тим самим запалом ринуть з різних сторін світу різнорідні юрби людей, з іще різноріднішими прагненнями, до цього фатального місця.
А питання, що його не розв'язали дипломати, ще менше розв'язується порохом і кров'ю.
Мені часто спадала химерна думка: що, якби одна супротивна сторона у війні запропонувала другій — вислати з кожної армії по одному солдату? Бажання могло б видатись дивним, але чому не виконати його? Потім вислати другого, з кожної сторони, потім третього, четвертого і т. д., аж поки залишилося б по одному солдату в кожній армії (припускаючи, що армії рівносильні, що кількість була б замінювана якістю). І тоді, якщо вже справді складні політичні питання між розумними представниками розумних створінь повинні розв'язуватися бійкою, нехай би побилися ті два солдати — один нападав би на місто, другий обороняв би його.
Це міркування здається тільки парадоксом, але воно правильне. Справді, яка була б різниця між одним росіянином, який воює проти одного представника союзників, і між вісімдесятьма тисячами, які воюють проти вісімдесяти тисяч? Чому не сто тридцять п'ять тисяч проти ста тридцяти п'яти тисяч? Чому не двадцять тисяч проти двадцяти тисяч? Чому не двадцять проти двадцяти? Чому не один проти одного? Ніяк одне не логічніше за друге. Останнє, навпаки, значно логічніше, бо людяніше. Одне з двох: або війна є божевілля, або якщо люди чинять це іюжевілля, то вони зовсім не розумні створіння, як у пас чомусь заведено думати.
2
В обложеному місті Севастополі, на бульварі, біля павільйону грала полкова музика, і юрби військового люду та жінок святково походжали по доріжках. Ясне весняне сонце зійшло зранку над англійськими роботами, перейшло на бастіони, потім на місто — на Миколаївську казарму і, однаково радісно світячи для всіх, тепер спускалося до далекого синього моря, яке, розмірено колихаючись, світилося срібним блиском.
Високий, трохи сутулуватий піхотний офіцер, натягаючи на руку не зовсім білу, але акуратну рука-ішчку, вийшов з хвіртки одного з маленьких матроських будиночків, понаставляних на лівому боці Морської вулиці, і, задумливо дивлячись собі під ноги, попрямував нагору до бульвару. Вираз негарного з низьким лобом обличчя цього офіцера виявляв ту-ігість розумових здібностей, але воднораз і розважли-ііість, чесність, і схильність до порядності. Він був незграбно збудований — довгоногий, неоковирний і начебто соромливий у рухах. На ньому був незано-пгений кашкет, тонка, трохи дивного лілуватого кольору шинеля, з-під борту якої видно було золотий ланцюжок годинника; панталони із штрипками і чисті, блискучі, хоч і з трохи скривленими в різні боки :іакаблуками, опойкові чоботи,— але не так по цих речах, які не трапляються звичайно у піхотного офіцера, як по загальному вигляду його персони, досвідчене військове око відразу вирізняло в ньому не зовсім звичайного піхотного офіцера, а трохи вищого. Він мав би бути або німець, якби не виказували риси обличчя його суто російського походження, або ад'ютант, або квартирмейстер полковий (але тоді в нього були б шпори), або офіцер, що на час кампанії перейшов з кавалерії, а може, і з гвардії. Він і справді перейшов з кавалерії і в цю хвилину, ідучи вгору до бульвару, думав про листа, якого оце одержав від колишнього товариша, тепер відставного, поміщика Т. губернії, і дружини його, блідої голубоокої Ната-ші, своєї великої приятельки. Він згадав одне місце з листа, в якому товариш пише:
"Коли приносять нам "Инвалида" то Пупка (так відставний улан 2 називав дружину свою) кидається стрімголов у передпокій, хапає газети й біжить з ними на ес 3 в альтанку, у вітальню (в якій, пам'ятаєш, як славно ми проводили з тобою зимові вечори, коли полк стояв у нас у місті), і з таким запалом читає ваші геройські подвиги, що ти собі уявити не можеш. Вона часто про тебе каже: "От Михайлов,— каже вона,— то це душка людина, я ладна розцілувати його, коли побачу,— він б'ється на бастіонах і неодмінно одержить георгіївського хреста, і про нього в газетах напишуть", і т. д., і т. д., отож я рішуче починаю ревнувати до тебе". В іншому місці він пише: "До нас газети доходять страшенно пізно, а хоч усних новин і багато, не всім можна вірити.
О
1 "Инвалид" — офіціозна військова газета "Русский инвалид" (1813—1917).
2 Улани— легка кавалерія в царській армії, озброєна піками.
3 Е с — лавочка у формі латинської літери Э, на якій сидять, обернувшись одне до одного.
Наприклад, знайомі тобі панночки з музикою розказували вчора, що вже ніби Наполеона спіймали иаші козаки й відіслали до Петербурга, але ти розумієш, як дуже я цьому вірю. Розказував же нам один приїжджий з Петербурга (він у міністра, для особливих доручень, премила людина, і тепер, як у місті нікого нема, така нам рисурс 1, що ти собі уявити не можеш) — то він каже напевне, що наші захопили Євпаторію, отож французам нема вже сполучення з Балаклавою, і що в нас при цьому вбито двісті чоловік, а у французів близько п'ятнадцяти тисяч. Дружина була в такому захваті, що пила-гуляла цілу піч, і каже, що ти, напевне, як вона передчуває, був у цьому бою й відзначився..."