Ольга мимоволі опинилася у досить дурнім становищі. Стільки галасу знічев'я!
Аби втихомирити своє бажання помсти, Ольга вирішила сама спровокувати розмову з тим "типом". Видалося їй, що найприродніше буде, коли він "випадково" зустріне її біля кіоска з книгами, де він зупиняється ("претендуємо на інтелігента!") щоразу, повертаючись з роботи.
Трюк вдався несподівано добре, Ольга прибрала таку позу, яка дозволила їй "помітити" Завадку щойно тоді, коли він знайшовся плече об плече з нею. "Впізнавши", хто побіч неї, Ольга зробила рвучкий поворот (може, й заризикований) у протилежний бік. На щастя, Бронко тої ж миті загородив їй дорогу.
— О ні! — не підніс руки до кашкета, начеб про всяк випадок мусив мати їх обидві вільні. — Тепер ви так легко не втечете мені!
Мала нарешті безпосередньо перед собою те миле обличчя, яке стільки разів викликала уявою!
Морозне повітря зробило те обличчя якимсь тужавим, ніби напнутим, і вуглуватість ліній додавала йому ще більшої приваби.
Темне, синювате місце на верхній губі до того нервувало панну Річинську, що в котрійсь хвилині опустила очі.
— А я собі думаю: ви це чи не ви?
— Я, — відповіла з викликом у голосі, глянувши твердо.
Про себе думала: "Який же ти вродливий! На жаль, ти тільки — Бронко Завадка. Ти розумний, але ти й дурний, бо не відчуваєш, як ти мені шалено подобаєшся".
Завадка вмить вловив неприхильний тон.
— Чого ви якась така до мене? Шкода вашого труда, бо з того й так нічого не вийде…
Зробила губами гримасу здивування.
— …бо сьогодні я не відстану від вас. Про це я вас чесно попереджаю. Можете фукатися, фиркатися, ображуватися, лаяти мене — однаково нічого з того не вийде. Я ж так давно, зрозумійте мене нарешті, не бачив вас зблизька… Я, — зам'явся, для чогось потер рукавицею щоку, — вперше бачу вас з цією памороззю на волоссі… Слухайте, ви направду не здаєте собі справу з того, яка ви… прекрасна?
Бронко був по-щирому певний, що Ольга свідома своєї вроди, а лише всякі правила, чи, як називав, штучки, їхнього товариського кодексу забороняють їй признаватись у цьому.
— Панно Олю, я хотів би вам сказати, але… Як то? Що це, власне, може вас обходити?
— Коли вже почали, то докінчіть…
— Я не хотів би, щоб ви подумали, що я рисуюся перед вами, чи як там… Але ситуація така, що в мене тепер страшенний голод на час… а сьогодні винятково маю вільну хвилину… І що за щастя! — і ви тут, ніби зоря з неба впала.
— А то не зірки падають…
— Як не падають? Скільки разів я сам бачив…
— То метеори…
— От бачите, що значить малоосвічена людина. Та я не про це хочу… Метеори, кажете. Ви теж метеор у моїм житті. Панно Олю, я вас прошу… підім от так перед себе, куди ноги несуть… Завтра я вже не зможу…
Ольга вдала, що вагається.
Взяв її, ніби пробуючи, легенько за лікоть. Перечекав хвилинку, яка буде реакція, а потім поволі, дуже обережно взяв її під руку, притиснув до себе.
Ольга зберігала цілковиту пасивність. Проте струм від доторку його пальців діставався до її нервів крізь сукно пальта, ватин, светр і рукав плаття. Запрагла повторення цього гострого враження і з робленою ненарочитістю налягла на його рам'я. Мусила посоромитися самої себе.
— А що скаже на це ваша наречена? — хотіла заскочити його цим питанням, але і це не вдалося їй.
— І до вас дійшли вже плітки? Слухайте, — в його голосі виразно далася відчути збудженість, — я страшенно радий… що ви… що ви… зволите цікавитись мною!
— А ваш характер не змінився, — завважила їдко. Хвилина дурманного обезвладнення відлетіла, і Ольга входила у свою роль. Попробувала увільнити свою руку, та він не допустив до цього.
— Не пущу. Не хочу.
— А я не хочу наражуватися на неприємності…
— Які?
— Ваша наречена може…
— О, вона може!
— Може вчепитися мені за волосся… У вас… водиться, що жінки тягаються за коси через чоловіка?
— І по писку б'ються! Ох, чорт би то побрав! Як не старався, а таки вирвався мені той "писок"! Но, будемо вважати, гарна панно Олю, що ви нічого не чули… А жінки в нас дійсно темпераментні… Але ви не бійтеся. Зі мною ніколи і нічого не бійтеся…
Вони пустилися вниз по вулиці Легіонів, за місто, минаючи вулицю Куліша.
— Я не вірю у вашу рицарськість, пане Завадка! Мужчина, який кидає дівчину напередодні шлюбу, і то ще… ну, ви самі знаєте… Ви дорікали мені, що в нас гнила мораль. А яка вона у вас? Як же ваша високоморальна ідейність може миритись з таким фактом? Як це назвати?
Бронко, примруживши очі, намагався здути кришталики паморозі з кучеря на лівій скроні у Ольги.
— Перестаньте, Завадка. До вас говорять, а ви бавитесь. То нечемно…
— Я чую кожне ваше слово, панно Олечко, але я… власне, з чемності хочу продовжити хвилину вашої уявної перемоги наді мною. Хай вам поки що здається, що ви поклали мене на лопатки.
— Ви… ви… може, хочете знайти якесь оправдання для вашого… негідного… нечесного… вчинку?
— І ще якого, панно Олю, і ще якого? — Він милувався нею, як милується нерозумний батько першим нецензурним словом свого одинака. — Коли б ви тільки знали, як ви подобаєтесь мені… така збуджена… така… громометаюча — можна так сказати? Ну, чого ви справді віддули губки?
— Ви хочете сіном викрутитися?
— Як ви сказали, панно Олю? Боже борони! Я і сіно? Отже, ви вважаєте нечесним, скажім просто, підлим той факт, що я покинув свою наречену?
— Так. Вважаю, що то підло з вашого боку. Я не хочу дальше говорити, але ви добре знаєте, що я маю на думці, коли мова про вашу наречену…
Олі не могло проскочити крізь зуби слівце "вагітна".
— А, вже розумію! Тепер уже знаю… про що вам ідеться. Так слухайте, панно Олю: коли вже на те пішло, то Стаха не була моєю нареченою…
— А, не була формально вашою нареченою? Не носила перстенця від вас?
Ольга пристанула, повернулася до нього цілим обличчям, аби вбивчо зазирнути йому у вічі.
— От так і виглядає вся ваша моральність, пане Завадка. Високі слова в теорії, а у практиці…
— Я ще не скінчив, панно Олю.
— А що ви ще можете сказати? Ви вже сказали, що вона не була вашою нареченою. Хіба цього не досить?
— Дозвольте перебити вас і попросити вислухати мене до кінця.
Ольга вмовкла, закопиливши губи. Була ображена й зневажала.