Своєрідний запах паперового диму нагадує Риті Валевській студентські роки у Варшаві, коли з надміру конспіративної пильності часто спалювали що треба і чого не треба.
На превелику силу сире дерево займається, але від цього в кімнаті тепліше не стає.
Рита скидає черевики (своєю формою вони більш подібні до лижних бутсів, аніж до дамського взуття), по-турецькому підібравши під себе ноги, моститься на тапчані і кутається у старе хутро, яке вже протягом декількох зим править їй за похідну ковдру. В голові джмелить від екзерсисів. Поки в печі розгоряється вогонь, вона намагається зігрітися власним теплом, хукає в жмені, наче на морозі, і знічев'я зупиняє погляд на власних руках.
За студентських років хлопці робили Риті компліменти з приводу аристократичності її рук. Не проймалася цим занадто. Вважала, що хвалять її пальці тому, що немає за що похвалити обличчя, яке, незважаючи на правильність рис, ніколи не можна було назвати гарним.
Пожовтіла, передчасно обезжирена шкіра на руках настроює Риту на роздуми. Вони можуть передувати хворобі, від якої вона тільки-тільки втекла. Невже ж це перші ознаки старості?
Нонсенс! Не буває старості у тридцять два роки, хоч фізіологічно ми старіємо вже з дня народження.
А чого ж їй, власне кажучи, боятися старості? З психозом вона покінчила, а поза тим — що їй до шкіри рук? Адже косметика ніколи не була її пасією. З педагога досить у бездоганній охайності тримати нігті.
Треба би повторити пісеньку, що її завтра вчитиме з гімназистками другого класу.
Голос у Рити теж наче змерз. Мелодія пісеньки наївно приємна. Але хіба вона в силі розвіяти гнітючий настрій, приховане джерело якого Риті аж надто зрозуміле?
А все воно почалося від одного сліпого, нітрохи не оригінального випадку.
Десять років тому пролунав у будинку на вулиці св. Мартіна, 3, у Варшаві різкий електричний дзвінок. Дзвонили до квартири пана Фелікса Валевського, радника найвищого суду і голови крайової лісопромислової спілки "Татри".
І треба було випадку, щоб саме Рита відчинила двері Борисові Каминецькому: по той бік дверей стояв захеканий, приземкуватий блондин і закривавленою, не дуже чистою носовою хусткою затуляв рану на голові.
Рита зойкнула з переляку, відсахнулася і підсвідомо хотіла відгородитись дверима від того страшного чоловіка. Він, відгадавши її намір, всунув ногу поміж двері.
— Я не бандит. Поліція женеться за мною. Сховайте мене.
Потрібно було секунди, щоб отямитись і зрозуміти, чого від неї хочуть, а потім сама втягнула його до передпокою.
Вдома саме нікого не було, крім куховарки, яка в їдальні чистила столове срібло.
Рита затягнула його до своєї кімнати, і, поки клала на кушетку, зомлів під її руками. З переляку мало що сама не впала. Поняття не мала, що годиться робити у подібних випадках. Схопила флакон з одеколоном і бризнула ним у лице.
Очуняв, попросив води. Коли увійшла з склянкою, в кімнаті до нуду заносило сумішшю поту й парфумів.
За вікном змагались крики, свистки, автомобільні сирени. В цьому гаморі годі було розрізнити окремі звуки.
Невдовзі вся ця метушня стала віддалятися у напрямі вулиці Мостової.
Рита зрозуміла, що сама не впорається з пораненим.
Мусила звернутись до куховарки — рожево-білої, як на пакетиках від порошків до печива, добродушної, хоч і гостроязикої, товстулі. Наспіх вигадала неправдоподібну історію, жертвою якої став Ритин "знайомий".
Панна Юзя (інакше не називали куховарки в домі Валевських), само собою, не повірила, проте миттю кинулася, дістала кип'ячену воду, спирт, йод, обчистила волосся від згустків крові, затулила рану найодованим бинтом, поклала холодний компрес на потилицю, напоїла чорною кавою, високо поклала подушки і лікарським тоном наказала хворому не рухатись, доки… не стемніє.
Рита була ошелешена медичними знаннями панни Юзі і пройнялася великою вдячністю за організовану нею швидку допомогу.
— Але, панно Юзю, щоб ні мамуся, ні татусь нічого…
— Знаю, — поклала кінець дальшим тлумаченням спритна Юзя.
Першим прийшов додому батько.
— Чим це заносить у мешканні? — потягнув він своїм делікатним носом.
З кухні випливла Юзя.
— Дезинфекцією і порядками.
Таку саму відповідь дістали мама і брат.
Після вечері, коли пан Валевський почимчикував до клубу, а мама лягла у ліжко з новим французьким романом (брат взагалі не явився того дня до вечірнього столу), Рита вивела пораненого з квартири.
— Я вас проведу, куди вам треба, — необдумано запропонувала і, коли він відмовився від цієї чемності, зрозуміла, що ляпнула дурницю. Має не право, а обов'язок не довіряти їй. Сказала збентежено на своє виправдання: — Я думала, що у товаристві жінки ви будете привертати до себе меншу увагу.
Зиркнув на неї з цікавістю вільним, незабинтованим оком.
— Дозвольте запам'ятати ваш портрет бодай одним оком. Ходімо. Тут, на повороті, стоянка таксі.
Сів у машину на заднє сидіння, потис їй руку (обурило Риту, що Юзя, пораючись біля пораненого, не обмила йому рук від крові) і зник у світляному хаосі велико-міської ночі.
Думала про нього багато і довго. Була переконана, що врятувала життя підпільникові, а не кому іншому. Не припускала думки, що рана не була смертельна і незнайомий без її допомоги не помер би, а — що найбільше — не вскочив до рук поліції.
Якщо він порядна людина, — міркувала, — то рано чи пізно відшукає її, щоб подякувати за врятоване життя.
Та незнайомий або не був порядною людиною, або виїхав з Варшави, бо більше не показувався на вулиці св. Мартіна.
Зустрілася Рита з Каминецьким через два роки випадково у Львові, куди приїхала до тітки, щоб разом з нею податися на всесвітню виставку у Париж. Не вона його, а він її впізнав перший. Наче виріс чи змужнів. У всякому разі, видався до тієї міри вродливим, що аж ніяково відчула себе в його присутності. Коли ж переконалася в тому, що він (який абсурд!) не здає собі справи з чару своєї особи стала вільною з ним і страшенно була рада цій зустрічі. Каминецький відразу заявив, що не зв'язаний часом, вільний, наче горобець у житі, а від'їзд у Францію затягувався через недокінчений гардероб тітки.
Почуття такту, чи, може, вірніше, повага, з якою ставилася вона до життя людей з підпілля, підказали їй не розпитувати Бориса, коли виїхав з Варшави і як довго перебуває у Львові.