— А про що? — Оленин плач мав би говорити про те, що вона остаточно повірила у нещастя, яке скоїлося з її неприступною дочкою.
— Бачите, справа в тому… — шукав, в який би то спосіб висловитись, — що боротьба за існування не перебирає в засобах. Розумієте мене? — спитав терпеливо.
— Ні, пане меценасе.
— А як я вам скажу, що фактичним керівником канцелярії Чуйгука була панна Зоня, то буде вам тоді зрозуміло? — І, не маючи певності, що й за цим разом дійде до неї його думка, пояснив це: — У панни Зоні багато сприту і енергії. В інших умовах вона, можливо, була б прекрасним керівником якогось великого підприємства. Це ж вона поставила на ноги Чуйгукову канцелярію, але… мусила за це заплатити. Ви навіть не уявляєте собі, скільки нервів мені коштувало, заки вмовив пані Чуйгукову дати собі спокій з розводом. Це ви, пані добродійко, повинні її перепросити, а не вона вас.
— Я? Її? За що? — підняла на нього Олена залиті сльозами очі. Сльози скочувались на ніс і робили його таким неестетичним. — За те, що її чоловік збезчестив мені дитину? Хто її візьме тепер таку?
Орест Білинський посміхнувся. Був безсилий супроти її психічної впертості.
— Я не хотів би образити панни Зоні, але запевняю вас, що ініціатива цього роману належить не Чуйгукові. Ви самі сказали, що він не схожий на донжуана. Що знову, Оленко?
— Боже мій! — підняла руки до скронь, змінена на обличчі. — Ви хочете сказати, що Зоня сама чіплялася до жонатого чоловіка?
Виходило, що Олена погодилася вже з фактом як таким і тепер їй ішлося лише про те, хто кого перший почав чіплятись.
— Я хочу сказати, що панна Зоня йшла до мети, не дуже розбираючи засоби. Їй сподобалося мати становище… Стривайте, як це сказати? Одним словом, роман з шефом був єдиним засобом до мети. Вона зробила Чуйгука, по суті, другорядною фігурою в канцелярії.
— Пане меценасе, а дівоча честь… це…
— Це, Оленко, в наш час досить відносне поняття. У всякому разі, я певний, що ця, безсумнівно, неприємна історія не попсує кар'єри панни Зоні.
— Пан меценас так вважають? — схопилася за цю думку, наче за мамину спідницю.
Орест Білинський не кидає каменем на її бідну дитину?
Нещастя, що спіткало Зоню, не з тих, що ламають життя людині? Її дитина ще зможе бути така, як усі?
Та особа настільки вгамувалася, що не буде розголошувати справи по судах?
Боже добрий, якщо воно так, — а воно інакше не може бути, бо Олена цієї хвилини вірить Орестові Білинському, наче самому богові, — то чого, власне, їй журитись?
Хусточкою обтерла очі, але вони знову зарожевілись слізьми великого розчулення: чи не було в цьому божого провидіння, що незадовго до смерті Аркадія Орест Білинський переїхав у Наше? Що вона, нещасна, робила б тепер без його моральної підтримки?
Весь жаль і претензії, що їх перед тим мала до Лесі Чуйгукової, звернула до покійного чоловіка: вмерти, не прилаштувавши в житті ні одної дитини? То так батько робить? Лежати собі спокійно в гробі тоді, коли життя так немилосердно шарпає її зо всіх боків?
Як же ж можна бути таким егоїстом, Аркадію!
Хоч речинець офіційної жалоби по чоловікові минув ще у грудні, Олена Річинська щойно навесні спам'яталася, що її гардероб вимагає чималої переробки. По-перше, зайшли деякі зміни у моді. Занижена талія піднялася вгору і зайняла своє нормальне місце на лінії стану. По-друге, чи від того, що не було кому водити тепер Олену на прогулянки, чи, як кажуть в Нашому, на спацери, чи було пов'язано це з критичним періодом в жіночому організмі, — досить того, що вдова поповніла дещо.
Поки що тих кілька кілограмів зняли з Олени тільки вуглуватість (не завжди приємну у підлітків, а тим більше в жінок по сороківці!) і цим самим надали рукам, шиї, овалу лиця, литкам, ба навіть бедрам певної м'якості форм.
Вчора надвечір Ольга, наша мала господинька, забачивши маму, як та поверталась з городу з першими нарцисами в руках, вигукнула спонтанно:
— Слово честі, наша мамця помолоділа! Ще як надіне ясне плаття — фурор готовий!
Олені подобається і не подобається таке панібратство дочок, але хай там!
Поки що того плаття ще немає.
Олена сидить при відчиненому навстіж вікні і бритвочкою поре одну з своїх "ще зовсім порядних", але не модних на сьогодні і дещо завузьких в грудях сукенок. Лілову, з рожевими переливами, тонку бельську шерсть може Олена довірити тільки кравчині або власним очам та пальцям.
Сонце перекотилося через верхів'я горіхів і світить тепер Олені просто у вічі. Відсувається вона з своїм кріслом і табуреткою, на якій лежить коробка з різними кравецькими приборами, в глиб кімнати і поре далі.
"Аркадію, ти мене чуєш? Наша мала господинька виходить заміж. Не за такого, скажу тобі правду, якого ми собі бажали б, але вона, розумієш, щаслива. Вона любить його ще яко наречена, не те, що я. Моє блискавичне нареченство — чи добре я висловлююся, Аркадію? — не давало мені жодних прав… Хіба одні кайдани наклало мені на руки. Так, на руки, але не на серце… І ось як воно вийшло, мій мужу: я тебе не зрадила з іншим ні ділом, ні помислом, ні думкою, а в парі з тим ні одної днини, ні одної ночі моє серце не належало до тебе… а тамтому моя вірність була однаково, що торішній сніг…"
Якщо Оля зустрічається з ним у місті, то повернеться додому аж поза північ. Право нареченої, тату…
Ольга не умовлялась на той день з Бронком Завадкою, а тому повернулася додому ще за дня.
Очевидно, — як пізніше тлумачила собі Олена, — не побачивши її на парапеті вікна, мусила подумати, що мама порається на кухні чи в городі. Тільки так можна пояснити тепер факт, що Олена стала мимовільним свідком розмови Ольги з Маринею, яка біля криниці (ой боже, це треба було зробити ще у березні) пересаджує кактуси.
Слова долітали до Олени дещо приглушено, проте жодне не загубилося в дорозі.
Голос Ольги. Що я хотіла сказати… Мариня так боялася, що муситиме обслуговувати мого чоловіка…
Голос Марині. Ще 'го паннунця не мають…
Голос Ольги. Але скоро буду мати…
Голос Марині. Паннунця так кажуть, якби не знати, яке терно[182] виграли.
Голос Ольги. Може, й виграла… хто знає…
Голос Марині. Я паннунці не ворог, але я казала і кажу: Завадка — в хату, я — з хати. Не дочеканє його, аби я мала синові старого Завадки пуцувати черевики чи виносити за ним…