Ми знайдемо більш надійні засоби, щоб утриматись на поверхні життя. Один з них — це фінанси тітки Клавди плюс видавництво бульварної літератури. За цю ідею ми схопимося зубами, а вони в нас поки що по-хижацькому міцні. (Треба тільки припильнувати, щоб Ковальчук комусь іншому не продав адрес)[170].
Нашої спритності і людської бездонної глупоти вистачить для того, щоб забезпечити нам (з заощадженням на чорну годину) зовсім пристойне існування.
Девізом нашої діяльності буде: обманюй і другому не перешкоджай обманювати!
Навіть при невеличкій життєвій нашій практиці нам рішуче ясно, що в наш час людина може утриматися на поверхні тільки обманом. Це залізний закон на всіх ділянках людського життя: в сім'ї, економіці, політиці, релігії, мистецтві. Кожний видає себе за того, ким він не є, і обіцяє те, чого він (наперед будучи свідомим цього) не зможе дати. Драбина в цьому відношенні багатощаблиста: від міністра до жебрака під церквою. Цей останній теж ("Дайте, не минайте мені, бідному, незаріблому") видає себе за більшого каліку, ніж він фактично є, і теж обманює, коли обіцяє молитись за здоров'я жертводавця.
Коротка практика в Чуйгука навчила нас, що вміння обманювати треба удосконалювати, як кожне інше. Крім методичності, як кожна наука, воно вимагає ще чималої дози цинізму, огрубілих нервів і систематичного гартування совісті.
Якби ми були відповідно вишколені в цій філософії, то ми не дискутували б з Лесею Чуйгуковою на морально-етичні теми, а зажадали від неї доказів, якими вона могла б підтвердити наші близькі стосунки з її чоловіком.
Стривай, подала голос якась заблукана думка, обманців щораз то більше розмножується, а народ один, і то з кожним роком бідніший, — як же ж бути? Що буде, коли та шкапа народ, на якій кожний хоче поїздити верхи, не витримає і простягне ноги?
Витримає!
Господь, крім талантів, наділив наш народ ще й великою терпеливістю. Бідкається і нарікає на важкі часи не сам народ, а ті, що їздять на його спині. При цьому вони водночас роблять аж дві корисні справи: відвертають увагу від свого благополуччя і нагулюють собі славу борців за щастя народу. Чому Зоня Річинська має бути більшою роззявою, ніж вони?
Зробилося їй смішно: ех, якби народ знав, скільки беззаконня і злочинів вчинено від його імені, то він, їй-богу, вніс би заяву про зміну свого прізвища!
Перше враження моральної незалежності від того, що Ольга вже звільнилася від гнітючого тягаря таємниці, виявилося оманливим.
Внутрішньо не була вільна, як їй під впливом першого враження здавалося. Зрозуміла, що вона замало морально підготовлена для того, щоб стати на прю з так званою публічною опінією. Не досягла ще того рівня моральної зрілості, щоб не брати до серця осуд людей, яких не поважала. Відчувала страх перед тим, що про неї не лише скажуть, але й подумають нашівські вищі сфери, хоч і розуміла всю безглуздість своїх побоювань. Іронізувала над собою і водночас жаліла себе.
Почувала себе, як людина, яка запалила бікфордів шнур і чекає вибуху.
Хоч родинна рада, скликана з ініціативи Катерини (яка чи не найбільше вболівала за славу фамілії), постановила родинний скандал тримати в таємниці, але вістка про заручини панни Річинської з якимсь друкарем скоро оббігла все Наше.
Загадкою залишалася для Ольги та обставина, чому публічна опінія толерантно поставилася до такої скандальної події у вищих колах Нашого, як заручини дочки каноніка з друкарем. Правда, її ніхто не поздоровляв, як це мало місце з заручинами Катерини з Безбородьком, але й бойкоту своєї особи Ольга теж не помічала.
Можна було здогадатись, що нашівська артистократія просто-напросто зігнорувала цю подію.
Бікфордів шнур хоч і не спричинив вибуху, проте не переставав тліти.
Олена, яка в думках вже пережила страхіття бойкоту малої господиньки, очунявши, звернулась з своїми претензіями до долі (боялася, щоб найдобрішому богові не урвався терпець від її вічних просьб): чому це в її родині не так, як у людей? Чим вона так прогрішилася у своєму житті, що навіть те, що людям звичайно йде на радість, в неї обертається на сльози і клопоти?
Колись здавалося Олені, що вершиною її сімейного щастя буде пора, коли її дочки почнуть виходити одна за одною заміж та дарувати їй з Аркадієм внука за внуком. А тим часом ні про одного, ні про другого свого зятя не може Олена сказати: "Я щаслива, що моя дитина вибрала собі його".
Про обрання Ольги Олена поки що не береться судити.
Бодай у цьому випадку хоче зберегти вірність колись даному собі слову: не боронити дітям іти за велінням серця.
(О, іроніє! Тоді Олена ще не знала, що діти можуть і не послухатись її заборони!)
Підбадьорювала Олену свідомість, що зі всіх її дочок мала господинька найбільш врівноважена, найбільш розсудлива, найбільш життєво розумна і тому вона знає, що робить, обравши Бронка Завадку.
Бронко, якого Ольга після скандалу з Меланією привела в хату, подобався Олені.
Хоч Орест Білинський у своїй молодості причислювався більше до шатенів, ніж брюнетів, та ще й таких яскравих, як її майбутній зять, Олена знайшла подібність між юним Орестом Білинським і нареченим дочки. Обидва вони, на думку Олени, належали до того типу чоловіків (якого ж рідкісного в теперішній час), які з першого погляду збуджують беззастережну довіру до своєї особи.
Таку довіру мала Олена у свій час до Ореста Білинського. Коли б він тоді, у Лісках, взяв її за руку й сказав: "Ходи зі мною", — була б пішла без спротиву, не питаючи, куди, як зрештою… несповна рік пізніше пішла за Аркадієм Річинським.
Взяло Олену за серце у майбутнього зятя й те, що він з великим тактом оминув формальності, яких вимагав би ритуал освідчення жениха. Бронко поцілував з пошаною Олені руку і сказав зі щирою простотою, яка завжди нас підкуплює:
— Ви знаєте, чого я прийшов до вас.
Попсувало гарний настрій хіба те одне, що Мариня, без якої, як звісно, не обходилося жодне родинне свято у Річинських, забилася в кухню і, незважаючи на сердечні просьби Олени, не хотіла показатись гостеві.
Коли Бронко пішов, Олена сказала Марині досить рішучим тоном, що вона має вже досить її коників. Мариня вперто стояла при своєму: