Хотіла чимхутчіш вибратися з хати в город, до грядок.
Може, на свіжому повітрі перестане в її голові гудіти той млин і вона зможе зібратися трохи з думками.
Коли розглянулася по подвір'ю, то нова біда найшла її: не розуміла, як сусіди праворуч можуть так ліниво поратися біля своїх грядок, а ті ліворуч так преспокійно полоскати білизну в балії біля криниці, коли в її домі така новина…
Її син, людоньки, таки направду жениться у панства Річинських!
Обережно, наче тісто для струделя[168], натягає Зоня (в рукавичках) на ногу панчоху-павутинку. Впоравшись з цією делікатною процедурою і надівши туфельки, береться готувати сніданок. Запалює спиртівку, ставить риночку з молоком і щойно тепер усвідомлює, що сьогодні їй нікуди поспішати.
Дотеперішній нормальний порядок дня у самій основі поламаний дощенту.
Нормальний день звичайно починався букетом запахів: запах спалюваного денатуратного спирту, потім свіжозвареної кави, потім запах зубної пасти, потім пасти до взуття, потім туалетного мила і наостанку ніжний запах садового горошку.
Зоню покидає охота снідати. Скинула туфлі, сіла на ліжко, обнявши коліна. Закурила.
Цигарка на порожній шлунок (чого ніколи досі не практикувала) подіяла досить міцно. Наступає короткотривала підвищена ясність розуму.
Історія з Лесею Чуйгуковою впала на неї, як хвороба на здоровий організм. Ах, чорти б то побрали! В канцелярії чекають її пекучі, невідкладні справи, а вона сидить собі на ліжку і… з нудьги обнімає власні коліна.
Іронія долі в тому, що крах її становищу наніс не хто інший, а затюкана домашня квочка Леся Чуйгукова!
Ота шепелява, з білими, наче м'якуш соняшника, яснами тютя якимсь чином перетворилась в силу, яка спроможна перевернути догори коренем все Зонине життя.
Найгірше, що та ідіотка не сприймає того, чим Зоня намагається промовити до її розсудку.
Ніяк не можна втлумачити цій дурній гусці, що той зв'язок давно вже обтяжував їх обох (так, начеб він коли-небудь легким був!) і Зоня, по суті, вдячна Лесі, що та поклала йому кінець. І тепер, саме тепер, коли перестала б їх в'язати томлива таємниця, коли їх відносини могли б набрати справді приятельсько-ділового характеру, коли, нарешті, справи канцелярії пущені на стійкі рейки, та інфантильна тютя руйнує все, що збудовано з таким напруженням енергії, розуму і хитрості.
Ах, як легко було б усе це пояснити жінці з нормально функціонуючим розумом! Та насамперед зрозуміла б, що зв'язок поміж Зонею і Чуйгуком був настільки незначний, настільки обтяжливий для них обох, що тепер з чистою совістю можна вважати його за недійсний.
Не маючи куди подіти попіл з цигарки, Зоня струшує його до своєї туфлі.
Далебі, всяких невдач і перешкод могла чекати на свою голову, тільки не цього!
А тепер що?
Крах!
Фіаско!
Шнурок на шию чи, може, з естетичних мотивів збільшена доза снотворного?
Усміхнулася. Такі романтично-трагічні жести не в стилі Річинських. Виняток, можливо, становлять мама і мала господинька, але обидві вони не нашого роду, а невістки в ньому. (Ольга теж. Ольга теж).
…Збоку, у третій знизу шухляді, є додаткові матеріали до справи Максим'яка. Якщо вони ще сьогодні попадуть у руки Чуйгукові, то він зможе довести, що теща підсудного була попереджена про задуману пожежу, а тим самим зізнання зятя і синів вимальовується в іншому освітленні…
Дещо і повчального винесла Зоня для себе з цієї трагікомедії, що її розчинила пришелепувата Леся Чуйгукова: по-перше, вона, Зоня, за жодних умов не вийде заміж. Таємницю статей, єдиний фактор, що міг її кинути в це нещастя, вона вже пізнала. Чесно прийшла до переконання, що шкірка вичинки не варта.
Зоня до смерті лишиться Річинською. Продовжувачкою не тільки прізвища покійного батька, але й лінії його світогляду. В недалекому (бог добрий!) майбутньому заступить місце тітки Клавди. До того часу подбає про те, щоб докорінно увійти у фінансове довір'я панни. Надто схожі і надто різні їхні характери, щоб з цієї суміші симпатії і зненависті, обожнювання і зневаги не витопився метал міцної ділової дружби.
У своїх взаєминах з чоловіками буде притримуватися девізу тітки Клавди: мужчину толерувати лише в ліжку, і то ненадовго.
Роман з Чуйгуком навчив Зоню, що тільки від жінки залежить, чи вона буде жертвою мужчини, а чи запряже його в цю роль (як у випадку з шефом).
Тепер ми покладемося горілиць, будемо дивитись на стелю і думати, як нам далі бути. Коли міст над прірвою завалився, то це ще не причина, щоб поваленим мостом йти нам… у прірву.
Проте справа Максим'яка не дає Зоні спокійно полежати. Якщо вона сьогодні не вручить відомого матеріалу Чуйгукові, то завтра на судовому засіданні він зможе обернутися вістрям проти нас.
Встала.
Одягла свій парадний чорний костюм-фрак, що облягав її фігуру, наче лаковий листок. Шапочка-точок з блискучого чорного пір'я, білі шкіряні рукавички з чорними прожилками, біла маркізетова в чорну горошинку блузка творили приємну гармонійну цілість.
Зоня Річинська вміла одягатись, як на сцені, відповідно до ролі, яку їй потрібно було зіграти в житті.
За старою звичкою Зоня не подзвонила, а відімкнула канцелярію своїм ключем.
Чуйгук сидів у своєму кріслі за столом. Гостро, мов при блискавці, очі схопили його постать. Наче все на місці. Навіть краватка на ньому така сама, що й учора. Ця деталь викликала ілюзійне враження, що… нічого не змінилося в канцелярії.
Проте, коли Чуйгук підвів голову, щоб відповісти на її привітання, Зоня перелякалася. За столом сиділа не людина, а купа глини в лахмітті. Лице його за одну ніч обвисло й посіріло так, що змінило свій рисунок.
"І це називається мужчина!"
Ох, взяти б цю купу глини на велетенську лопату і викинути б разом з лахміттям за двері, а самій сісти в його крісло!
О, з неофітським завзяттям взялася б вона за справи і як блискуче повела б їх! А з яким знанням справи і людської психології виступила б завтра на процесі Максим'яка! Була б то не оборона, а прем'єра в першорядному театрі!
— Ну, і як? — спитала без іронії, але й без співчуття, оглядаючись, де б їй присісти.
— Леся настоює на розлученні, — відповів, ховаючи очі. Складалося враження, що ця баба в штанях готова вибухнути плачем.