Позбувшись нездорових ілюзій, Неля стала приходити до душевної рівноваги.
Була шлюбною жінкою своєму коханому, і їй поки що цього вистачало.
Відчувала опіку чоловіка й на віддалі. Ніхто тепер не збирався сватати її, спекулювати її вродою чи хоч би залицятись до неї, бо ж була мужаткою[152], про що свідчила шлюбна обручка на пальці. Була безпечна. Була недоторкана, ніби посол. "Нолі ме тангере"[153]. Занурилася у свій внутрішній світ, як черв'як, з народного прислів'я, у хрін. Не хотіла чути (буквально затикала пальцями вуха!), не хотіла бачити, як оточення сприйняло її вибрик.
Почувала гордість за себе, спромоглася на відвагу стати на прю з усталеними віками нормами товариського життя.
Сама відшукала його (хіба не могли бути все свідоме життя разом і лише через непорозуміння опинитись нарізно?), сама попросилася в його серце і сама заступалася перед світом за їхнє виімагіноване[154] кохання. Неонілія-Марія Івашкова.
Любила повторяти в пам'яті вичитану колись у "Новій жінці" мініатюру якоїсь італійської письменниці, яка тепер так дуже відповідала її душевному настроєві:
"Чому ви вважаєте, що я одинока дівчина, якій не вдалося піймати чоловіка? Це ж не так. Я не одинока, не вдова, не розлучена й не покинута. Я просто чекаю свого вибраного.
Задовго чекаю, кажете?
Ой які ж бо ви: та хіба воно так легко відшукатися в цьому метушливому багатотисячному місті?
Звичайно, я давно поникла б духом, якби не свідомість, що мій коханий так само чекає мене.
Хіба вам нічого не говорить та обставина, що він і досі не жонатий? Він, як і я, не втрачає надії, що наші стежки кінець кінцем таки зійдуться.
Та часто марю: ось зараз пролунає дзвінок, я відчиню двері і занімію з радості. А мій коханий, не дивуючись, не запитуючи ні про що, звичним рухом поставить валізки на підлогу й скаже просто:
— Ось я і прийшов.
І зразу буде ясно, що він з цієї хати нікуди більше не піде, бо сталося те, чого не могло не статись.
І так, як бачите, ми обоє роками чекаємо на цю благословенну хвилину. Часто ввечері, готуючись до сну, розраджую свого коханого:
— Не журися, єдиний, що й сьогодні не поталанило нам. Потішимо себе тим, що завтра цілий, ще не займаний день перед нами.
А він у свою чергу розважає мене:
— Ти про мене не турбуйся, єдина. Я витривалий, аби тільки ти не втратила віри. Бо коли б навіть недобра доля не дала нам зустрітись, то хіба ми й без того все своє свідоме життя не належали одне одному, хіба й без того не була ти мені дружиною, а я тобі чоловіком?
І тому ви помиляєтесь, коли думаєте, що я жінка, яку не сподобав собі жодний мужчина. Я просто-напросто чекаю свого коханого. Свого вибраного, коли хочете знати".
Полюблялось іноді Нелі уявляти собі, що вона, наприклад, готує обід для Маркіяна, який ось-ось повернеться з роботи. Коли одного разу поверталася вранці з базару з думкою про обід для чоловіка, її перестрів незнайомий хлопець, у спортивних коротких штанцях, сам засмалений під шоколад. Неля злякалася. Ще жили в її мозку рештки попереднього великого страху. Хлопець насамперед відкрито усміхнувся, немовби хотів сказати: "Не бійся мене. Приходжу з добрими намірами".
Неля повірила хлопцеві.
— Маю вам щось передати від вашого чоловіка.
(Не сказав: "від Івашкова", а "від вашого чоловіка", що Неля й оцінила відповідно).
Він витяг з-за пазухи спортивної сорочки завинене щось у газеті.
— Це щоденник Маркіяна. Він передавав клаптиками, як то в тюрмі, знаєте. Ми тут переписали, і ось вам. Це не його почерк. Аби ви знали.
Неля могла відповісти з законною гордістю:
— А я знаю почерк свого чоловіка.
Хлопчисько зробив здивовану міну: звідки?
— Оригінал ми зберігаємо як документ. Для слушного часу. Все. Я пішов.
Доки Неля не познайомилася з щоденником Маркіяна, не розуміла, чому оригінал мусить переховуватись в чужих руках до слушного часу.
З ЩОДЕННИКА МАРКІЯНА ІВАШКОВА
Є тут один ключник, що його прозивають оправця. Худий, з довгим, тоненько закінченим носом і хитрим підборіддям. Виявляється, що в людині може бути хитре підборіддя.
Оправця пропадає за… мертвими.
Варто спостерігати, з якою любов'ю він змиває з трупів слід крові, як зачісує їх, вирівнює уста, як старанно чистить нігті на руках і ногах, як жадно завжди чигає, коли скатований нарешті перестане дихати.
Повинен би працювати у морзі. З мене в інших умовинах вийшов би письменник. Бог мусив бути п'яний в ту годину, коли розподіляв людські долі.
Ми чомусь звикли відмірювати втрачений час одними роками так, начеб місяці, тижні, дні, години не мають жодної вартості в рахунку людського життя. Бухгалтерія, товариство. За таке недбальство віддають під суд!
Хочеться лупцювати кулаками по голові від того, що ніхто не почує дискусій, які провадяться тут.
— Ти служиш німцям.
— Брешеш. Я служу своєму народові.
— Так, аби допомогти тому народові влізти у фашистське ярмо.
— Неправда твоя. Німеччині потрібна Україна в її дальших планах східної політики. А крім того, як база сировини і ринок збуту.
— Ага.
— Щоб ти знав! Німеччина хоче Україною шахувати Росію, Польщу, Румунію.
— І все?
— Чого все? Англія зацікавлена в самостійній Україні, щоб спинити наступ Німеччини на Схід. І знову-таки ослабити Москву, яка загрожує англійським посілостям у Малій Азії та Індії. І тому я співпрацюю з німцями як своїми майбутніми союзниками.
— Але ти кажеш, що ти проти поляків.
— Що за дурне питання! Само собою, що я проти ляшні.
А як же ти дивишся на те, що польський уряд вступив у союз з Гітлером?
— Це дипломатичний трюк з боку Гітлера. Німці не проміняють України на Польщу.
— А навіщо їм міняти, коли вони збираються проковтнути одну і другу.
— Не бійся, не такі німаки дурні. То дипломати!
— Хто дипломати? Німці? А ти знаєш, що сказав Гінденбург про німецьку дипломатію?
— А я не зобов'язаний все знати.
— Рація! Тоді я тобі скажу. Ще Гінденбург сказав: "Що німецький воїн завоює, то німецька дипломатія програє". А ти чекаєш, що німець подасть тобі самостійну Україну на тарілці, ніби печену качку?
— Я не потребую простацьких порівнянь!
— Прошу дуже!
— Власне, тому, що я знаю, що мені не дадуть нічого готового, тому я дію…