На перших порах свого перебування в Нашому Матіясек привертав до себе увагу негалицькою мовою і вишуканою, під англійський спортивний стиль, елегантністю.
Владислав Матіясек мав, крім того, ще й марку неабиякого теоретика в питанні національних меншостей в Речі Посполитій Польській. Стояв на позиції тих, які вважали ясною несправедливістю та навіть і образою для громадян польського походження, зокрема прихильників панівного уряду, коли б їх юридично зрівняти з так званими національними меншостями.
З цих міркувань у своїй суддівській практиці він старався щораз більше утверджувати неписаний у Польщі закон про громадян першого і другого класу.
Напередодні від'їзду Матіясека у Наше секретар Міністерства справедливості[29] недвозначно натякав, що в майбутньому, розуміється, в залежності від того, наскільки він виявиться на висоті своїх службових обов'язків, у Варшаві його чекає посада в окружному суді. До речі, в тому самому місті, де минули його студентські роки, чекала на нього наречена, між іншим, родичка якраз секретаря Міністерства справедливості, трохи химерна, а проте (а може, саме й тому) чарівна панна Малгося.
Основним принципом в суддівській практиці молодого судді була аксіома: закон сильніший, ніж сама правда (рес юдіката про вертітате габетур).
На східних кресах[30] цих відібраних назад історичною справедливістю і польською зброєю землях суд не смів помилятись ще й тому, що в даних політичних обставинах він тут потрійно репрезентував польську державність.
Матіясек лестив собі, що має свій індивідуальний метод висвітлення найбільш заплутаних справ. Етичною основою цього методу було упереджене недовір'я до місцевого населення.
В кожному русині Матіясек підозрівав вивротовця[31], що приготовляє замах на цілість Речі Посполитої. Просто-напросто виходив з переконання, що аполітичний русин сьогодні є політично небезпечним в потенції.
Годилося б об'єктивно ствердити, що Владислав Матіясек справді не вірив, ніби в Польщі може бути інший, досконаліший соціальний лад, ніж існуючий, на створення якого склались найкращі думи найсвітліших умів сучасної Польщі.
Навіть вироблений міністром Грабським план денаціоналізації національних меншостей, в першу чергу українців, розцінював слідчий суддя як добро, мало що не ласку для місцевого населення. Для цього мав він свою, на його думку, логічну аргументацію: полонізуючи українське (читай — русинське) населення, уряд тим самим допомагає йому влитись в одно русло з культурно вищим, історично багатшим, політично незрівнянно впливовішим польським народом. Це, безперечно, благородніше, ніж послідовно обстоювати поділ громадян на білих і чорних. Тому всяку сепаратистську тенденцію (яка, очевидно, десь там далі закінчувалась возз'єднанням з Придніпрянською Україною) будь-якої організації чи індивідуума Матіясек кваліфікував як державну зраду, яка вимагала найсуворішої кари, що, зрештою, і передбачалося карним кодексом.
Стрижнем індивідуального методу доктора прав Владислава Матіясека був не сам злочин як такий, а грунт, чи, як він любив говорити, послуговуючись медичним терміном, "плацента", всієї справи.
Справа Мартинчук мала всі ознаки типового кримінального злочину, і, не попавши в руки саме Матіясекові, вона б і пішла по цьому каналові.
Початком справи послужив донос на селянку Мартинчук Йосафату, фальзе Марію, дев'ятсот шістнадцятого року народження, з села Вишня, Нашівського повіту, яка буцімто задушила свою новонароджену нешлюбну дитину й скрила її труп.
Прокурор, який у своїй практиці вже не раз мав докази диких звичаїв і аморальних вчинків місцевого темного населення, спираючись на артикул 142 карного кодексу, висилає в село Вишню на слідство представника державної поліції пшодовника[32] Яна Купку.
За той час, поки вищезгаданий представник поліції проводить дізнання у домі запідозреної у злочині, вищезгадана Йосафата Мартинчук на так званому пралі робить замах на життя через утоплення селянки того ж села Вишня Явдокії Савицької, чим допускається злочину згідно з артикулом 16 карного кодексу.
Цей факт за своїм змістом і типовістю тільки утверджує і згущує підозріння на перший злочин, що, крім того, допомагає дорисувати портрет Мартинчук Йосафати, фальзе Марії, як людини низьких анімальних інстинктів, позбавленої всяких моральних гальм, з безсумнівно шкідливими для оточення нахилами.
Пійману сімома свідками на гарячому вчинкові Йосафату Мартинчук під час замаху на життя селянки Савицької арештовує поліція і згідно з артикулом 167 карного кодексу намагається доставити її до найближчого слідчого судді.
Під час ескортування згадана вище Мартинчук кидається на конвоїра, вже згаданого Яна Купку, з метою нанесення йому важкого тілесного ушкодження, чим допускається злочину згідно з артикулом таким-то карного кодексу Речі Посполитої.
Тепер особистість арештованої окреслена до подробиць: інтелектуально недорозвинене, позбавлене елементарної етики й моралі створіння нагулює собі позашлюбну дитину, яку власноручно вбиває. Зустрівши з боку селянки Савицької критику свого аморального вчинку, намагається позбавити тамту життя через утоплення її у пралі. Згодом, коли до свідомості цього темного, позбавленого всяких гуманних порухів створіння доходить, що все ж таки за злочин доведеться відповідати перед судом, вона у людиноненависницькій злості кидається на представника порядку, вищезгаданого Яна Купку, з метою нанести йому важкого ушкодження тіла, себто відкусити ніс.
Одним словом, типова кримінальна справа, тобто вона залишилася б такою, якщо б слідчий суддя не застосував до її розв'язання свого методу детального вивчення "плаценти".
Детально вивчивши "плаценту", слідчий суддя приходить до переконання, що ця, на перший погляд, типово кримінальна справа носить суто політичний характер. І саме з цих мотивів, керуючись, крім даного артикулу, ще й совістю польського патріота-громадянина, доктор прав Матіясек будуватиме свій акт оскарження, спираючись на артикул 93 чи 99 карного кодексу.
…Перша зустріч з слідчим суддею для хворої ще Марічки перетворилася на тортури.