— Що ж, товариство, — Борис обводить очима півколо, — пропоную пояснення товаришки Валевської прийняти до відома, проте самий цей факт не можемо розцінювати інакше, як порушення партійної дисципліни… і ми б зробили з цього відповідні висновки, якби… не сталося щось інше. Пізніше про це розкажу. Тепер, хлопці, не сьогодні-завтра почнуться арешти. Те, що поліція не розпочала цього зразу ж на другий день після вбивства, вказує на її нову тактику. Є деякі підстави припускати, що арешти цим разом відбуватимуться по персональних списках. Що ж, може, так з їхнього погляду й більш раціонально. Всіх однаково не переарештують, а тюрми і без того тріщать. Крім того, уряд, це ж ясно, не зацікавлений у зайвому шумі. Цим разом не повинні стригти під гребінець, але кого вже заарештують, то умарл в бутах[128]. Тому, хлопці, коли хто з вас ще дещо не спалив чи не закопав, то поспішайте, бо завтра може бути запізно. Поки що невідомо, на кого з нас випаде жереб смерті. Я хотів би… Уф-ф, як мені важко чогось тепер говорити з вами… Правду сказати, боюся, щоб не вийшло надто офіціально чи сентиментально, як той казав: не так давно осліп, а вже не бачить. Товариство, як прийдеться кому-небудь з нас… ви розумієте, то дамо собі слово, що з честю витримаємо той останній іспит. Кінець кінцем, як казав один славний підпільник, всякі тортури можна витримати, бо вони завжди кінчаються або смертю, або знепритомнінням. Одне слово, якби той… то щоб кожний з нас міг показати, як уміє вмирати комуніст.
Бронко думає паралельно: яка пекуча досада, що духовне каліцтво не дає нам змоги належно оцінити наших сучасників. Тільки тепер, під шибеницею, можна сказати, Бронкові стає болюче ясно, наче в годину невідворотно близької смерті, хто такий Борис Каминецький.
Почуття неспокутуваної вини перед Борисом і водночас свідомість, що це побачення може бути останнім, доводять Бронка до того, що йому хочеться підійти до Бориса і при всіх поцілувати йому руку, наче батькові.
Та Борис хоче ще щось сказати. Увага, товариство, увага!
— Товариші, — Борисові заважає комір сорочки, і він мусить його розстебнути, — я повинен ще довести до вашого відома, що рішенням Комінтерну розпущено Комуністичну партію Польщі, а тим самим і Комуністичну партію Західної України як її, той, гм… складову частину. Комінтерн пішов на цей крок тому, що провокатори пролізли в ряди партії, ба навіть до керівництва, і це… і це, хочу сказати, могло б призвести до загибелі організації. Тому Комінтерн визнав за доцільніше, як я вже сказав, розпустити КПЗУ. Хочу попередити, що будь-які спроби продовження діяльності чи взагалі критика цього рішення будуть розцінені як ворожі, провокаторські виступи…
Жах був у тому, що людина говорила зрозумілою мовою, тобто ясним був зміст сказаного, проте Бронкова (та чи й тільки його одного?) свідомість відмовлялася його приймати.
Були це речі настільки неймовірні, настільки дикі своїм браком логіки, що розум бунтувався проти них і відмовлявся брати взагалі будь-яку участь у них.
Тепер, брате, коли Комуністична партія завойовує собі щораз більшу популярність, коли щораз більше ототожнюється з поняттям "народ", тепер, коли під прапори Народного фронту стали тягтись масами безпартійні, коли навіть уряд, слухай, визнав прилюдно КПЗУ реальною загрозою, переривати її діяльність — це, брате, рівнозначне тому, що під час бою відкликати військо з лінії фронту.
— Хлопці, — істерично вигукує Юлько Скиба. — Що ж це діється? Я не можу цьому вірити, я не переживу цього! Хлопці, що діється?! — питає крізь сльози, метаючись на всі боки.
Його зацитькують — без внутрішнього переконання в його неправоті. Борис вважає своїм обов'язком пригадати Скибі, що всякі спроби продовження діяльності і критика рішення Комінтерну будуть розцінюватись як ворожі, провокаторські дії.
Дозволяється Юлькові закурити. Витренуване роками почуття партійної дисципліни бере верх над логікою, над емоціями, над здоровим глуздом взагалі.
Вперше за всю підпільну діяльність у душу Бронка вкрадається сумнів: хіба не може бути так, щоб і найвищі керівники допустилися помилки?
Хіба історія не знає казусів, коли й найбільші полководці робили фатальні ходи?
Бронко розуміє, аякже ж, що рішення Комінтерну — це закон для комуніста. Здає собі водночас справу і з того, що сила закону в даному випадку не в його розумній досконалості, а в тому, що його рішення не піддаються ревізії мас. Він в душі солідаризується з Юльком Скибою, проте поведе себе, як дисциплінований член партії, рішення якої для нього — найвищий наказ.
Інакше не може й не повинно бути.
Бронко маневрує так, щоб стати поруч з Каминецьким. Поза матір'ю для нього тепер немає ближчої людини у світі.
— Борисе, я хочу вам щось сказати.
— Не треба, Броник.
— Ні, треба, — чіпляється Бронко Борисового рукава. — Чого ж ви тоді, над Прутом, говорили мені, що коли вони рискнули Мундиком, — то це доказ сили нашої партії?
— Досить, Броник, — вириває свою руку Борис. — Що тобі треба? Так, я говорив, а виявилося, як бачиш, що то були помилкові міркування. Міг я помилятися, як ти думаєш? Товариші, — ще раз звернувся до всіх, — наші особисті міркування з приводу цієї події, які б у кого не були, залишаться при нас. Всі ми проявим найвищу партійну дисципліну і взагалі громадську зрілість. Наказ партії для нас — закон!
Потім, начеб стало йому ніяково за свою шорсткість до Бронка, сам підійшов до нього:
— Пам'ятаєш, хлопче, як ти завжди мав жаль до мене, що я тебе затираю, не допускаю, не втаємничую. І ось тепер маєш: всі мої таємниці стали твоїми. Ну, бувай здоров, я піду з Ритою.
Бронко вирішив піти останнім. З місця на галяві, де всі стояли, ще побачив, як Борис з Ритою з близько прихиленими головами ввійшли в ліс.
Не може такого бути, щоб у довгій і скучній розповіді про сестер Річинських так мало місця і часу надати особі Боніфація Пєрожека.
Насамперед треба знати, що Пєрожек — перший у своїм роді. Його дід і батько були звичайними українськими Пирогами.
Коли куми принесли хрестити Пирогового сина, який мав отримати благородне ім'я Боніфацій, то ксьондз, уздрівши товстенького голопузика, вигукнув по-польськи: