А Мариня плюється на таке публіцтво[103] разом з дівчатами глузує з охопленої полум'ям шалу Орисі, а нишком любується нею і заздрить їй!
Ой, які ж бо дурні ті хлопи, дурні!..
Якось Олена, перемагаючи сором, затягла Орисю у ванькирчик, щоб поговорити на розум і хоч трохи вговтати Наталину невістку:
— Що з тобою, Орисю? Ти забуваєшся. Непотрібно звертаєш на себе увагу. Вже й Мариня помітила.
Орися не відпирається. Сумирним голосом визнає Оленину правду.
— Я знаю, цьоцю, що веду себе не так, як треба, але, прошу мені вірити, нічого не можу вдіяти з собою.
— Я не хотіла б читати тобі мораль, але не забувай, що ти заміжня, що в тебе шлюбний чоловік.
— Славко? — відразу зло насторожилася Ілаковичка. — Хай мені цьоця нічого не згадує про нього. Чути не хочу про того… євнуха.
— Я просила б не забувати, що з тобою розмовляє старша особа.
— Добре цьоці говорити, а що я маю казати, коли в мене є чоловік і нема його? Я не можу, як моя свекруха, замилювати людям очі: "Овшім, овшім, молоді живуть, як пара голуб'ят". Славко теоретично — розуміє цьоця? — по книжках то він знає, як сплоджувати надлюдину, юберменша, а практично… — Орися почервоніла до поту на лобі. — Цьоця знає, що я маю на думці. Як не матиму дитини, то хіба здурію.
— Дивись, — втішилася Олена, — а я й не знала, що ти так любиш дітей.
Була рада, що бодай щось одне благородне вдалося їй відшукати в невістці Ілаковичів.
— Я дітей, цьоцю, ані люблю, ані не люблю. Не знаю, яка була б з мене мама. Одне певно знаю, що дитина відтягнула б мене від того старого диявола.
— А ти молись…
— Хай цьоця не вмішують у ці діла ще й бога! — крикнула вона.
Олена відступила від молодої Ілаковички, як від гріха.
Найбільше здивувала Олену сама Несторова.
Коли Олена делікатно зробила їй докір, що їй, дружині, мовляв, треба було раніше втрутитись в амури Нестора з Орисею, та казала:
— Ти маєш рацію. Я не повинна була допустити, щоб той шалапут так повівся з Орисею.
— Я ж, власне, говорю, що ти, як законна жінка…
— Ти мене не розумієш, — болісно стягнула лице Несторова. І її відразу знервувало, що Олена не так сприйняла її слова. — Я не про це, Гелю. Я журюся, що йому так скоро набрид роман з Орисею. Можеш мені вірити, що це неспроста. Напевно, запримітив собі якусь іншу, та ще й не знати кого. А так, Орися бодай своя, і гріх залишився б при родині. Я вже така змучена тими його амурами, така змучена, що ходячи сплю, а прийде ніч — я ока не замружу.
На фоні цих усіх невеселих подій Суліман силою факту являвся єдиною розрадою для родини, особливо для Нелі. Свідомість, що вона скоро покине маму і всіх інших, поблажливо настроювала Нелю до кожного зокрема.
Суліманові дозволяла вона годинами сидіти біля себе й говорити, що йому подобалося.
— Я сьогодні бачив… Чуєте, Нелюська?
— Чую. Я все чую. Мені просто вигідніше лежати з заплющеними очима. Говоріть, Суліман, говоріть.
— А чому ви мені ніколи не скажете "Рафаїл"? Я був би щасливий, аби ви мене кликали Рафаїлом.
— Добре, Суліман, буду вас звати Рафаїлом. Говоріть далі… Що ви бачили?
— Рафаїл бачив блідо-рожеві півонії й думав про вас.
— А що я маю спільного з півоніями? Вони не пахнуть і так скоро облітають…
Суліман заклопотаний. Велика біда для людини так багато почувати і так не вміти передати це інтелігентними словами.
— Я не вмію вам цього сказати, Нелюська, але ті півонії були дуже гарні… дуже… Ви, ну, ви… рідна сестра для всього, що гарне. — Був радий, що нарешті вдалося йому передати свою думку. — Я часом читаю псалми Давида і теж думаю про вас, хоч там нема й близько слова "Неля".
— А що ви ще читали?
— Я читав коран…
— Ви читаєте по-перськи, Суліман?
— Чого зараз "по-перськи"? Я читав коран по-польськи.
— І що ви там вичитали?
— Там є одна сура…
— Що за Сура? Що ви говорите, Суліман, опам'ятайтеся!
— А чого я потребую опам'ятовуватись? Сура — то такий короткий віршик. Нелюська не знала цього?
— Не вчили такого в гімназії, Рафаїле.
— Ви сказали, Нелюська, "Рафаїл"? Ви тепер не дивіться на мене. Я не хочу, а дурні очі беруть і самі плачуть. Але я не буду. Я буду вам казати про ту суру в корані.
— Кажіть.
— Магомет каже, що по смерті побожних магометан буде чекати рай з гуріями…
— Гурії… Гурії? Таж то непорядні жінки. Як вони попадуть в рай? Чи ви не наплутали чогось, Суліман?
— А, про гурії вчили панянок в гімназії? То паскудне слово, Нелюська. Не кажіть його більше. Воно не пасує до вашого гарного рота.
— Я вже його забула, Суліман.
— А чому не "Рафаїл"? Нелюська чує? Я не хочу по смерті гурій, а хочу мати рай на землі і дивитись на Нелюську живу.
— Я скоро помру для вас, Суліман.
— Що значить Нелюська помре для свого Рафаїла? Як ви можете для мене вмерти, як ви собі мешкаєте в моєму серці? То треба насамперед, щоб моє серце вмерло, так?
— Чого ви такі до мене, Суліман? Не треба, бігме, не треба.
— Ну, а як я можу до вас інакшим бути? Може би, я і сам хотів інакшим бути, а не можу. Я ж вас люблю, Нелюська. Ще покійний Аркадій знав, що я вас люблю.
— Не говоріть дурниць, — хмуриться Неля.
— Я кажу правду. Чого я вам мав говорити неправду про покійника. То гріх. Аркадій за це був дуже сердитий на мене.
— Не називайте мого татка Аркадієм. Він вам не був товаришем.
— Ну, товаришем не був, а може, був чимсь більшим, як товариш? Але каже Нелюся "ні", то хай буде ні. Яка мені різниця, чи Аркадій, чи отець Аркадій? Отець Аркадій був злий на мене, що я вас люблю.
— Хіба наш татко коли-небудь міг бути злим?
— Ну, за таке хто був би добрий? Він, може, не знав, що я хочу, щоб ви були моєю жінкою, майн вайбеле. Ну, як має бути в порядку, законною жінкою, аби все було, як припис вимагає, щоб все в порядку…
— Я теж хочу, Суліман, щоб у моїм житті було все в порядку.
— Ну, — він схопив Нелю за руки, але зараз же схаменувся і лише гладив ковдру поблизу них, — як ми обоє хочемо того самого, то вже добре.
— Я трохи іншого хочу, Суліман.
— Але Нелюська не є зла на мене, а то вже добрий знак для мене.
— То найгірший знак для вас, Суліман. Ви нічого не знаєте. Ах, всі ви нічого не знаєте. Але я хотіла б вас щось запитатися: вам не було б страшно одружитися з дівчиною, яка вас не любить?