"Життя не література, мишко!" — ніби чую голос Севера. На мить видається мені літературою і моя втеча з дому. Хочу я цього чи не хочу, але я вся у полоні надії, що Север усе ж таки порушить небо й землю, а відшукає мене та завезе до свого нового дому, звідкіль я, річ ясна, нікуди більше не поїду.
Ми ж любимо одне одного. По-справжньому. Трагічно любимо. Коли ми розійдемося назавжди, що ж станеться тоді з нашим коханням? Куди подінеться ця велика енергія любові?
"Славо, не будь паталахом", — наказую собі, як наказав би мені будь-котрий товариш з нашого спортивного клубу.
"Єсть, не бути паталахом!" — рапортую і маю таке враження, наче по моїх жилах справді розходиться нова енергія.
Це добре. А тепер сядемо собі ось у скверику на лавочці проти сонця, байдуже закладемо ногу на ногу і почитаємо матримоніальні.
О, навіть у цій рубриці тих, що бажають себе продати, незрівнянно більше, ніж тих, що хочуть купити.
Продають чоловіків на однакових правах з жінками. Ось де справжня рівноправність!
Прошу, як вам подобається таке оголошення:
"Молодий, кажуть, непоганий, високого росту блондин з середньою освітою забезпечить тривке подружнє щастя жінки, без огляду на вік і зовнішність, яка допоможе йому знайти постійну працю".
Север, пробач мені, стократ пробач, але той молодий чоловік чомусь нагадав мені тебе. Знаю, що завдаю тобі моральної кривди вже самим тільки порівнянням тебе з тамтим, але мій біль хвилинами відбирає мені розум.
Жіночі оголошення займають немало. Всі вони на одне копито і майже всі липкі від морального бруду, як ця газета від фарби.
Ось зразок в "Газеті поранній":
"Мила, з гарненьким личком, з добрим смаком і серцем панна буде вірною дружиною або приятелькою літньому панові на добрій державній посаді. Зголошення адресувати до редакції на ім'я Мурчик".
Брр!
Залишаю газети на лавці, а потім повертаюсь і про всяке забираю з собою — і йду далі. Куди? Іду, аби рухатися вперед.
Рух уперед — це єдиний засіб, за допомогою якого я можу щось змінити в своєму становищі.
Сходжу якоюсь стрімкою вуличкою вниз і трапляю (а чи не казала я, що моє щастя ходить крок у крок за мною?) на те, чого, власне, мені найбільше треба, — на Бюро посередництва праці.
Якої ти хочеш праці, Славо? Що ти вмієш, дівчино? Чого ти могла б у найближчий час навчитись, мамин мізинчику?
"Я все вмію! — кидаю, як клич, тому, що заправляє людськими долями. — Я ж мушу все вміти!"
Приймальня Бюро посередництва праці нагадує мені вестибюль вокзалу з віконечками кас. Підбадьорює і бентежить одночасно та обставина, що у приймальні так мало людей. І майже немає чоловіків. Невже у Львові так мало безробітних мужчин?
На лавах поміж віконечками сидять жінки. Їх вік, професію у минулому, їх психічний стан прекрасно віддзеркалюють знаряддя їх праці — руки.
Селянські, червоні, порепані, виснажені працею у закритих безсонячних приміщеннях руки ремісничі, руки канцелярські, старі, молоді, здорові, повикручувані ревматизмом, руки безнадійні, руки в'ялі, руки рішучі, руки ліниві, руки нервові, що хвилини не можуть витримати у спокою, руки стримані і руки розпачливі, руки закохані в себе, випещені, незужиті, руки занедбані, руки побожні, руки, готові мстити.
Руки. Дзеркало людської душі.
Здогадуюся, що це сидять виставлені напоказ кандидатки на служниць, бо дві модно одягнені дами приглядаються до них оком експерта. Одна з них навіть через пенсне. А що, як і собі присістись до рядочка?
Ні, я не хочу бути служницею, навіть на найкращих умовах. Я хочу працювати, а не наймитувати. Піду зареєструюся у безробітні, а там побачимо.
Стою за якоюсь жінкою у потертих панчохах. Коли отак стою у черзі, життя моє починає набирати сенсу.
З віконечка, наче портрет з дешевенької рами, виглядає голова у золотому пушку.
— Ваша картка? — питає мене панна-жовток.
— Я вперше реєструюся. Маю при собі атестат зрілості.
— Ваша картка звільнення з праці?
— Я ж кажу, що я вперше. Я хочу зареєструватися для одержання будь-якої праці.
— Без картки звільнення не реєструємо. Реєструємо тільки безробітних.
— Але ж я, власне, і є безробітна.
— Прошу пані (ах, та польська чемність!), не займайте іншим час. Безробітний той, у кого є картка звільнення з роботи. Слідуючий! — кричить уже мені понад голову.
Не допитуюся більше, бо черга за мною починає незадоволено бурчати: тут, мовляв, не довідкове бюро.
Опиняюся за людським валом, наче собачка за бортом корабля, яку для забави кинули в море і вона якийсь час ще змагається з хвилями, поки остаточно не піде на дно.
Перекладаю свій чемодан з руки в руку, потім знову повторюю цей жест. Це дає мені ілюзію, ніби рухаюся разом з часом.
Чи довго стояла так спантеличена? Не знаю. Факт тільки той, що моя розгублена постать починає звертати увагу присутніх.
До мене наближається одна з дам, які щойно оглядали виставку служниць, — висока, дебела, з чорними рівцями довкола очей.
— Шукаємо праці? — звертається до мене неособовою формою, очевидячки, не зважуючись на "ти" і не бажаючи величати мене на "ви".
— Так.
Очі в чорних рівцях спиняються на моєму, нікуди правди діти, елегантному шкіряному чемоданчику.
— То що? Вона з ліпшого дому?
— Так, — відповідаю невпевнено.
— На кравецтві теж трохи розуміється?
— Так, так.
— А початки гри на роялі могла б давати?
— Певна річ!
— А репетирувати з дітьми французьку мову могла б?
— Звичайно!
— А прикладати парафінові компреси могла б?
— Так!
— Так? — з явним підозрінням перепитує мене дама. — Зуміла б? Все вона вміє? То що, вона якийсь універсал? — стриже віями, як коник-стрибунець вусиками. — Все на світі вона може. А які рекомендації, які свідоцтва вона має?
Які я можу мати рекомендації? Які може мати рекомендації дівчина, що втекла з дому? Які б ти, Севере, дав мені рекомендації, власне ти, що найкраще мене знаєш?
— Маю метрику. Свідоцтво про закінчення гімназії…
Дамі стають дуба брови, так вона здивована.
— Панна з матурою… Я б дуже хотіла подивитись на те свідоцтво! (А дулі не хочеш?) Як то панна прийшла сюди без рекомендації? Можна подумати, що панна (вже не вона) з дому втекла? Від сучасної молоді можна всього сподіватися! Ще, чого доброго, любовна авантюра. Мій дім, — закашлялась вона від хвилювання. — Мій дім…