— Це ви про кого, пане шефе?
— Не грай вар'ята, Броник, ніби ти не знаєш?
— Чесне слово, нічого не знаю.
— Пане шефе, — з плаксивою міною зайшов йому дорогу Пєрожек. — Я живу біля моргу, бо мені там тато хату залишив. Часом приходять послугачі на моє подвір'я води напитися, бо там вода нудить їх, і тільки, пане шефе. Але я теж нічого не чув і випрошую собі, щоб тут усякі молокососи знущалися наді мною.
— Зачекайте, Пєрожек, стримайтеся трохи, бо я не можу терпіти вашого голосу. Якби я мав силу, прошу я вас, то я таких, як ви, скидав би з Монастирської гори просто у Прут. Мовчіть, мовчіть і беріться за роботу. Броник, ти дійсно нічого не знаєш?
— Слово честі, пане шефе.
— Цікаво. Дуже цікаво. Тоді почуєш від мене, але я прошу всіх, щоб це не вийшло поза ці стіни, бо ще не знати, як і що. А я не хотів би, щоб то вийшло від мене. Передучора вночі, прошу я вас, на вулиці Вузькій вбито якогось визначного комуніста… якусь велику рибу з їхнього Центрального Комітету, чи, як вони кажуть, з Цека. Мав він не раз бувати у Нашім, аж цим разом, прошу я вас, приїхав собі на смерть. Такий льос[66], як каже поляк.
Перше враження у Бронка від цієї вістки було не почуття жаху чи жалю за товаришем, а проста, чисто фізіологічна констатація, що в його нутрі всі органи припинили свою діяльність. Виручав один інстинкт, а той наказував вести себе так, начеб звістка ця не зробила на Бронка особливого враження. Пам'ятати і забути, що він з убитим (а може, то все ж таки не Зелений?) належав до однієї організації.
— А може, то звичайний злодій, той убитий? — хотів схитрити Пєрожек, аби відвернути від себе підозру, що він раніше вчув про цей випадок.
Філіпчук розсердився:
— Скажіть мені, Пєрожек, коли ви нарешті наберетеся розуму? Мене до когносценції[67] не викликали, а крім того, що це вас обходить? Ви що — хочете вишпигувати, звідки я це знаю? А дулі з маком не хочете? А може, прошу я вас, про це сказав грабар тій бабці, що сидить під церквою, а я рано йшов на роботу, кинув бабці гріш в подолок, а вона похвалилася мені новиною?
— Я перепрошую пана шефа… Я… політика не моя справа. В мене на першому місці робота, а потім уже жінка, діти…
— Так, так, ви політикою не бавитеся, а язиком дурниці ляпаєте. Ви ще скажете, що я тут говорив, хто і за що його вбив. Від вас можна всякого чекати… Де ви тільки на мою голову взялися…
— Я перепрошую, але пан шеф самі запропонували мені роботу в себе. Я ж не сидів без роботи, пан шеф знають. Я не хочу хвалитись, але…
— Заткніться вже раз, Пєрожек, доки я вас ідіотом не обізвав. Чи я коли казав, що ви є поганий фахівець?
Чотири пари рук слухняно простягується до кас. Між іншими і Бронкові руки.
Підлі пальці. Повідрубувати б їх та повикидати псам на сніданок. Поволі, кволо, а все ж таки починає ворушитись коліщатко, на котушці якого намотується нитка думок.
Не стало Зеленого. Була людина й нема. Урвалася ланка, що зв'язувала Бронка з великим світом революції. Не з тим начитаним, наслуханим, вимріяним у безсонні, терпкі ночі, а з реальним, безпосереднім, діючим. Канула у ніколи Радянська Україна. З степовим сонцем. З Дніпром, перекладеним ГЕСами. З хмарочосами. З близькими, незнайомими друзями. З заводами-гігантами. З гербами серпа і молота на установах. З його дипломом інженера-поліграфіста…
Зникло майбуття.
Мертвецьки-біле полотнище замість усіх планів і мрій. А може, це не його смерть?
"Його смерть. Його смерть. Його смерть", — вистукує рівномірно, по складах під черепом. Ніби паличкою від цимбалів.
"Я набираю дурацький текст про плекання кроликів. Ти лежиш у трупарні на холодному, оббитому бляхою столі. Ти покраяний і зшитий наново. Судова медицина має вже всі дані про твою смерть. У сантиметрах. У хвилинах. Тебе вбили. Ти перестав існувати як жива істота. Зате ожив ти як велика, грізна небезпека для них, живих. Коли б учора вечірнім експресом… але тебе притримала партійна совість. І… наша безпорадність. Тепер тебе нема. Ми далі вегетуємо, існуємо… животіємо. А тебе нема".
Напруженість Бронкових нервів доходить до риски, де повинен статися вибух або наступить апатичне відпруження.
Вибух не наступає. Він не може статися у звичайній атмосфері. Адже в цеху цілковита повсякденність. Найбільша буденність — це факт, що всі працюють. Не лише тому, що дав такий наказ Філіпчук, а тому, що нормальне сильніше за незвичайне.
Бронко спостерігає (а все ж таки здатний спостерігати!), як Ковальський, виловивши цікавий текст, вткнувся в нього своїм довгим носом, аж Пєрожек опам'ятовує його, вказуючи ліктем у бік Філіпчука. Сам він радий, що утряс конфлікт з шефом ("доки він мене обзиває ідіотом, доти він має серце до мене!"), задоволено щось мугикає під носом.
Один Олекса з роззявленим ротом, з вухами, як дві перчини, втупився в Бронка до безтями. До підозри.
Стули рота, дурню. Чого ти даєш мені якісь дурацькі знаки? Витримки немає в тебе ні на зламаний шеляг[68]. Нічого не навчило тебе життя в місті. Чого тобі треба? Розумієш, я теж нічого не знаю.
Олекса все ж влучає хвилину, щоб шепнути Бронкові:
— Коли похорон? Демонстрація буде, так?
— Змовкни і взагалі веди себе по-людськи. Про все дадуть знати. Старий дивиться в наш бік.
Зранена амбіція, яка в цій хвилині не повинна входити в гру, не дозволяє Бронкові признатися перед Олексою, що і він не втаємничений у план подій, які обов'язково повинні слідувати за цією смертю, як її логічне завершення.
Скоро одинадцята. Міг би вже бути якийсь сигнал від товаришів. У подібних (неправда, не було ще в Нашому випадку, який можна було б уподібнити з цим) випадках заходив фіктивний клієнт або колишній посильний Зілінського, тепер вуличний продавець газет, Івась, із зашифрованим паролем. Буде демонстрація. Обов'язково буде. Почнеться вона боєм за тіло померлого. (Зеленого? Ні, померлого). Коли б поліція задумала поховати таємно, то однаково буде відкопаний і похований товаришами наново. Навіть коли б ховали так, що і під землею не можна було напасти на його слід, все одно відбудеться символічний похорон з чорною, покритою червоним полотнищем труною.
Стрілка на великому цеховому годинникові пересунулася поза одинадцяту. Час не стоїть на місці. До Львова, Варшави покотилися зашифровані телеграми. У центр партії. У слідчі воєводські органи. Машинки строчать інформації для газет. Інструкції. Рішення. Меморандуми. Текст для підпільних листівок. По магазинах викуповується весь червоний сатин. У Наше стягаються розпорошені на околиці поліцаї. У пивницях при свічці, на горищах, у кімнатах при спущених шторах готуються тексти лозунгів.