Натяк занадто виразний. Север з докором дивиться на мене.
— Ти так говориш, ніби я вже нічого не значу у твоєму житті.
Стаю недобра.
— Це правда, ти тільки теоретичне значення маєш ще для мене. Мені треба… — як ще тобі сказати? — інший клімат. Я інакше розумію життя і його вимоги. Чи ти не бачиш, які ми страшенно різні?
— А чи ти не бачиш, Славо, що я тільки з тобою досяг би чого-небудь у житті?
— Ви вже досягли, пане докторе. Маєте диплом і наречену.
Север одвертається обличчям до хати. Плечі опадають йому, як у старця. Кохані, безпомічні руки. Як хотілось би мені вас, власне, такими, як ви тепер, закинути на свої плечі і підтримати трохи, щоб ви знову могли наснажитись. Але ми не сміємо по-доброму розійтись. Я цього не хочу, це, власне, те, чого я боюсь. Мій біль, моє кохання має бути виключно моєю справою.
— Може, підемо завтра до кіно? — запитую якимось чужим, вульгарним голосом.
— До кіно?
— Зафондуйте мені кіно, потім підемо до цукерні, потім відпровадите мене до хати і постоїте зі мною під дверима моєї кімнати, а ще потім я заплачу за вами і вам буде сумно від того, що ви мені життя понівечили, — вибухаю сміхом і сама собі дивуюсь, яким природним виходить мій голос.
— Ні, — каже Север, збентежений моєю неприродною поведінкою, — це неможливе, щоб ти мала покинути мене, щоб я мав тебе в такий спосіб втратити.
Він стоїть мов заморожений. Чую, що в тій хвилині, яка лине над нашими головами, вирішується його й моя доля.
— Завтра, — каже згодом Север дуже серйозно, — завтра ополудні, як повернуся зі шпиталю, прийду до тебе і заберу тебе з собою на одну скелю, де ми ще ніколи не були. Там ти щось дізнаєшся.
Догадуюсь, що він рішився на остаточний крок: сказати правду Задорожному.
— Романтичне самогубство? — вдаю наївненьку.
— Ні, але ти знатимеш, як я тебе люблю. Завтра повинна вирішитись наша справа.
Але я не чекаю тієї хвилини у завтрашнім дні. Пакую щіточку до зубів, нічну сорочку, ще одну сукеночку і о пів на другу від'їжджаю в напрямі Львова. Маю на квиток і ще десять злотих, крім того. Вважаю, що цього, як на початок, досить. Вночі… вийду ще під двері Северової кімнати. Постою під ними, як жебрак, і може, заплачу тоді.
Я ж люблю його!
Але я не маю відваги довіритись йому на таку довгу дорогу, якою повинне бути життя.
Він не з тих, з якими можна б втрачати і наново здобувати.
Він не з будівничих, навіть не з віруючих.
Мамі напишу записку. Йому — й того ні. Мушу тікати від нього, бо надто грузну в ньому.
Ми вже попрощались були, коли я тихенько покликала його до себе:
— Север!
Вернувся, став проти мене. Я нахилилась до його грудей.
— Дай ще понюхати тебе, коханий. Ніщо мені так не нагадує людей, як їхній запах…
Усміхнувся в темряві і погладив мене рукою по обличчі.
— До завтра.
— До завтра.
Перша випурхнула з дому Слава. Буквально випурхнула, мов пташина. Звечора сиділи всі за вечерею. Слава навіть жартувала, хоч уже тоді її сміх здавався Олені якимось підозрілим. Було в ньому забагато звуку, а мало щирості. Так сміються діти, щоб перебороти плач.
Вранці, досить пізно, наробила Мариня галасу, що Славуні нема в хаті. Може, вибралась кудись на прогулянку до схід сонця? Слава завжди така невгамовна щодо прогулянок. Але як так? Без шматка хліба? До того її спортивні черевики стояли в передпокої в такому стані, як їх передучора залишила, обліплені жовтою глиною і вистелені газетою всередині.
Мариня з Оленою ходили по подвір'ю та садку і кликали Славу за старою звичкою, як це робили колись, коли ще діти губились між кущами порічок, ніби каченята. І тоді щойно здогадалась Олена, як звичайно, на хвилину запізно, що зникнення Слави з дому стоїть у зв'язку з доктором Мажариним. Чула від Марині, але не надавала значення тим слухам, буцімто Мажарина утримував під час лікарських студій якийсь судовий радник, з дочкою якого повинен би пізніш оженитись Север.
І ось тепер настала та пора. Доктор Мажарин повинен або повернути гоноровий борг, або оженитись з нелюбимою дівчиною. А звідки він візьме таку суму грошей? А справа грошей — справа честі.
І бідна Славочка рішила ось як розв'язати цей наболілий вузол…
Була надія ще на Мажарина: може, виїхали куди обоє? Але доктор, прокинувшись від неспокою в домі, нічого не міг сказати про цей випадок. Був такий схвильований звісткою, що Олена навіть злякалась: чи пан доктор, сохрани господи, має підставу припускати, що з Славою могло щось погане скоїтись?
— Ні, — заспокоїв Олену, хоч у самого аж повіки тремтіли від хвилювання. — Славі ніколи нічого злого не могло статись. Природний склад її психічної структури вже такий, що вона органічно уникає нещастя…
Олена не зовсім розуміла його. Про що, власне, йдеться?
Мажарин урвав мову і сказав щось зовсім інше:
— Я тільки дивуюсь собі, що її так мало… так зовсім не знав…
Після цього Олена з Маринею кинулись до шафи, де містились Славині речі. Повинні були почати від цього. Зразу помітили б, що бракує кілька сукенок, а найважливіше — валізи.
Мала Слава свою власну темно-голубу, новісіньку, шкіряну валізу. Дарунок від стрийка Нестора на котрийсь там день народження.
Міг це бути дуже недоречний жарт з боку Слави, а може, навіть свого роду примус (ой, яке це неприємне слово там, де двоє любляться) відносно доктора Мажарина.
Ні, Слава не здатна на примус.
Далі — Олена не вірила, щоб Слава могла станути на власні ноги десь там, у Львові.
За теперішніх часів, сама-одна, без грошей, без родичів, без приятелів, без протекторів, в чужому місті — ні, це неможливе. Це виключено.
До вечора ще якось Олена дурила себе. Сподівалась, що ось-ось влетить Слава в хату, зчинить галас, і всі страхіття розпорошаться, все виясниться, і буде тільки сміх замість журби.
Але день скінчився, надходила ніч, а Слави не було.
Замість Слави прийшла ніч. Темна, аж густа від темряви, вогка, скорботна, як тільки вміють бути ночі навесні.
Та, перша ніч була страшною для Олени. Була це перша ніч Слави поза домом. Інші її діти виїздили не раз на канікули до родичів на село і перебували там якийсь час. Славу як наймолодшу Олена завжди тримала вдома. А навіть як і поїхала куди, от хоч би до Несторів, то дитина сама наполягала, щоб того самого дня відвезти її додому.