Цією фортецею могла бути платна вільна професія. Державна посада з гарантованою пенсією на старість. Солідний нерухомий маєток, чи, як говорили в Галичині, реальність. В крайньому випадкові — багатий оженок (само собою зрозуміло, з кохання!). Крім того, всі три мали отримати по рівній пайці морально-етичного світогляду, якщо не апробованого батьком (все ж таки війна поколінь не перевелася!), то всякий випадок не в колізії з тим, що його визнає їхній батько.
А що виросло з його синів?
Жах проймав Ореста Білинського, що їхня мати, а його дружина не здавала собі справи з того, що її діти наближаються до катастрофи.
Найстарший з хлопців повинен був за рік отримати диплом землеміра.
Хто ж довірить йому, інженерові греко-католицького обряду, вимірювати польську землю? Приватна посада? А де ж ті обшири землі в українських руках, коли галицьких поміщиків-українців можна почислити по пальцях?
Гаразд, Ростик не закукурічений патріот, не націоналістичний молодчик, може, й космополіт, але все ж таки по-своєму порядна людина, з загальноприйнятими поняттями про людську гідність та етику взагалі. Він, так поки що здається батькові, скоріше залишиться без роботи, ніж продасть себе, висловлюючись популярно, за шматок гнилої ковбаси.
А проте його чесність і стійкість все ж таки буде у прямо пропорціональному відношенні до того, як довго зможе достачати йому батько на сніданок каву з булкою, посмарованою маслом.
А коли батька не стане? Тоді його синами заопікуються ті, що пишуть сьогодні у шовіністичній пресі:
"Прагнемо якнайбільше русинів, людей, які мають руську кров у жилах, бачити поляками, людьми, які без застережень почуватимуться членами нашого народу. Не будемо утруднювати їм доступу до ніякої акції, до ніякого терену польської національної праці, коли вони самі зголосяться до нас. А вони зголосяться. При розумній політиці нашого уряду їх прижене до нас голодний живіт і босі ноги".
Невже ж колись і його синів зажене у табір ренегатів голодний живіт і босі ноги? Невже ж і його хлопці могли б стати перевертнями, які, аби відвернути від себе підозру нещирості, будуть з ще ревнішою зненавистю паплюжити все рідне?
— Це неможливе, — сказав уголос. — В нашому роді не було ренегатів.
Орест Білинський розгублено повів очима по столу, і погляд його спинився на синьому, не розпечатаному ще конверті. Лист на зворотному боці не мав адвокатської печатки. Виходило, що його надіслав Орестові Білинському не оборонець ворожої сторони.
Орест Білинський ножиком розрізав конверт і прочитав:
"Вельмишановний пане меценасе!
Ініціативна група людей, яким не байдуже майбутнє українського народу, його селянина, робітника й інтелігента-трударя, вирішила видавати газету, що ставитиме собі за завдання політичне усвідомлення мас та консолідацію людей доброї волі.
Звертаємося до вас з проханням співпрацювати в нашій газеті. Просимо при нагоді завітати до нашої редакції з метою обговорення конкретних питань, зв'язаних з вашим співробітництвом в нашій газеті. Редакція задумує вести рубрику "Правничі поради". Ваші юридичні знання разом з довголітньою адвокатською практикою зможуть бути надзвичайно цінними для запланованої нами рубрики. З пошаною…" Підпис нечіткий.
Прізвище автора листа і так не сказало б Орестові Білинському нічого. Це міг би сказати й про загальний зміст листа, якби не одне словечко, а саме "інтелігент-трудар". В той час слово це служило за гасло, яке якщо й не давало точного означення, то бодай вказувало напрям лівий.
Орест Білинський відкинувся спиною на бильце фотеля, піддавшись цілковито відпруженню м'язів.
Куди-куди йому вже до лівого крила тепер, коли у молодості не знайшов у собі досить рішучості й цивільної відваги порвати з традиціями?
Минулася підвечіркова пора, закінчилася перерва у праці, треба було братися за поточну роботу, а він і далі сидів напівлежма у фотелі, кружляючи думками довкола листа незнайомого автора.
Йому цікаво було знати, чи багато з нашівських інтелігентів отримало листа подібного змісту? Якщо багато, то нема про що думати, але якщо він, маловідомий ще на грунті Нашівщини адвокат, опинився в числі вибраних, то є над чим помізкувати.
Трударі! Ідея інтернаціоналізму!..
Пробі, таж він, Орест Білинський, у молодості теж марив про велике братерство поміж народами в ідеалістичному суспільстві.
Перечитав ще раз листа. Стривайте, стривайте: "політичне усвідомлення мас та консолідація людей доброї волі". Хто його знає? А може, цього у теперішню хвилю найбільш потрібно народові?
Може, саме інтернаціоналізм і є тим ключем, який зможе відкрити його синам двері у широкий, вільний світ де місце у суспільстві не визначається їхньою національною належністю чи соціальним походженням, а особистими заслугами?
Думка про запросини до редакції держалася Ореста Білинського й тоді, коли після роботи і вечірнього чаю вийшов пройтися перед сном.
Ні, не мав певності, як правильніше поступити: зігнорувати лист, тобто зовсім не появлятися в редакції, чи показатися і заявити, що він стоїть осторонь всякої політики і тому не може співпрацювати в газеті, яка далека від його теперішніх консервативних поглядів.
Але хто сказав, що у нього консервативні погляди? Самі погляди в нього, може, й прогресивні. Та біда в тому, що це не переконання, а чисто філософська, абсолютно далека від практики життя абстракція.
Проте на другий день, всупереч всім своїм вчорашнім роздумам, Орест Білинський таки вибрався до редакції ще не існуючої газети.
Був, треба признатися, трохи заскочений, коли по вказаній адресі зустрів його… інтелігент.
Професія адвоката зробила його око зірким, коли йшлося про визначення класової приналежності а чи професії людини.
Ореста Білинського з першого погляду прихильно настроїв до себе той худорлявий старанно причесаний, у бездоганно скроєному костюмі, з вузьким обличчям мислителя чоловік.
Орест Білинський любив педантизм в одязі інших, хоч сам не встигав у цьому.
Вітаючи гостя без провінціальної багатомовності, редактор на самому вступі сказав:
— Я чекав вас, пане меценасе. Був майже певний, що ви зайдете.