— Чому? — не втерпів я.
— А тому, що, на думку матері, це жодна небезпека для мене.
— А чому ваша мамуся так думає?
— А тому, що Романові товариші це майже мої ровесники. Ви знаєте — я тільки на півтора року молодша від Романа. Мамуся вважає, що це не претенденти для мене.
Не завадить це знати. Запам'ятай, хлопче. (Ці речення були тричі підкреслені).
Я спитав її, що думає робити після канікул. Таким способом дізнався, що вона їде у вересні до Львова вчитися музики.
— Хочете бути піаністкою-віртуозом? — спитав я, аби щось сказати, бо звістка ця каменюкою впала мені на серце.
— Ні, сіле мамця вважає, що Львів все ж таки місто більше за нашу діру.
Я зрозумів без дальшого пояснення.
Ринки білих рабів існують і в наші часи.
Кінець серпня.
Був на зборах студентської секції при товаристві "Бесіда". Збори скликано з приводу оголошення бойкоту тих обивателів, які підписали звернення з приводу вступу на трон нового президента Речі Посполитої Польської. Між ними є й директор нашої гімназії. Страшенно шкода, що він не міг бачити, як ми підносили вгору руки проти нього і довго тримали їх у повітрі. Голосували всі. Ніхто не став на захист хруніади. Тільки після ухвалення бойкоту встав якийсь хлопець (пізніше я дізнався, що це син бойкотованого радника В.) і спитав, як йому проявляти бойкот у відношенні до батька, з яким мусить їсти за одним столом. Тому, що питання було зовсім щире, хлопці підняли регіт. Таким веселим акордом скінчилися наші збори.
Ще серпень.
Я не витримав і напрямки спитав у Орисі, чи вона погодилася б піти за ровесника свого брата, якщо, річ ясна, він мав би освіту і становище. Відповіла просто, що — так. Тільки, — додала з застереженням, — він мусив би їй дуже і дуже подобатися, бо мамця вважає, що чоловік від жінки повинен бодай на сім років бути старшим. Така відверта, щира відповідь Орисі трохи збентежила мене. Я уявляв собі, що дівчата їхньої сфери більш несміливі в цих питаннях, принаймні для кокетства. Її великий спокій, ця її впевненість трохи знижує її вартість в моїх очах як дівчини, дівчини-русалки. А все ж я визначив уже координати для свого життя: здобути диплом, становище і — за всяку ціну — Орисине серце.
Останній день серпня.
До бурси вже заїхали бурсаки. Директор викликав мене до себе.
— Що ви думаєте робити, Івашків?
Я відповів, що вже записався на правничий відділ Львівського університету. Хочу вчитися далі. Він відповів мені, що цього хоче кожний, хто кінчає гімназію, — але які підстави в мене є для такого бажання? Він не бажає мене знеохочувати, але хотів би просто застерегти, що у Львові є більше кандидатів на цензорів, ніж у нас бурсаків. Ще хотів би просто застерегти, що на приватні лекції теж не можна розраховувати, бо для цього потрібні знайомства, і то добрі знайомства! Якась посада у "Просвіті" чи "Дністрі", як то бувало за його часів, тепер майже виключена. Яка-небудь нічна фізична робота теж виключена, бо безробітні чорнороби не допустять мене до неї. Він запропонував мені залишитися на цей час у бурсі на місці цензора, а крім того, підучуватися якогось ремесла.
Я розумію його. Він радив мені щиро, як батько. Але, на жаль, я не можу скористатися з його розумних порад.
Я все одно мушу поїхати до Львова і, хоч би світ догори ногами став, мушу здобути диплом і її, мою єдину. Останнім часом дуже вподобав читати любовні вірші. Особливо "Зів'яле листя" Івана Франка.
На цьому сторінка щоденника кінчається, а далі кільканадцять сторінок видерто рукою самого Маркіяна, бо видерто було акуратно і де-не-де навіть вирівняно ножицями.
3 січня 1936.
На "Камчатці" в студентському домі доходить до мінус п'яти. Спимо по троє на ліжку, але це небагато допомагає. Мені завжди доводиться спати крайнім, бо не плачу за кімнату.
Ходжу навіть на ті лекції, що їх нема в індексі, бо це єдиний спосіб зігрітися трохи.
Є ідея: чи можна б всунути університетському сторожеві "куку в руку", аби дозволив ночувати в коридорі? Але звідкіля тієї "куки" взяти, коли я вже третій день живу на гіркім чаю і піснім хлібі?
Зробив відкриття: голод можна усмиряти відповідною дозою сну. В Товаристві прихильників освіти обіцяють місячну допомогу. Директор бурси мав рацію: не можу знайти ніде ні чорної, ні білої роботи. Як тільки заговорити про роботу, на тебе дивляться як на людину несповна розуму. Один добродій так і запитав мене:
— Дозвольте, а з якого краю ви до нас приїхали?
Без дати.
Орися ходить учитися танцювати. Не можу перешкодити в цьому. У неї ясно-попелясте каракулеве хутро і така сама шапочка. Розумна з неї дівчина, бо не соромиться мого потертого пальта, хоч виглядаю поруч з нею, як раб поруч королеви.
Вчора спитав її, чи можу її провідати в домі дядька. Почервоніла (вона, така завжди спокійна і впевнена!) і заперечила. Я почав настоювати, щоб пояснила мені причину відмовлення. Відпрошувалася, аж сльози навернулися на очі. Факт цей, замість ніжного співчуття, породив у мені якусь злість на неї. Я загородив їй дорогу й пригрозив, що доти не відступлюсь, доки вона не пояснить мені причини.
Ах, який писаний дурень з мене!
Ми стояли одне проти одного, як два вороги, а вона такими очима поглядала навколо, начеб збиралася покликати на допомогу поліцая.
— Пустіть мене!
— Не пущу.
— А я вам кажу: пустіть мене!
— А я вам кажу: не пущу…
Тоді бідне дівчатко призналося, що причиною, чому я не можу провідати її, є… відсутність у мене калош. В тому домі вважалося б за велику нечемність, майже за образу господарів, зайти взимку до них без калош, і ще наївно додала:
— Бо ви, може, не знаєте, що від снігу залишаються сірі плями на паркеті.
Підозріваю, що справа не тільки в калошах і сірих плямах, але… й у моєму пальті… І взагалі. Чомусь, замість себе, мені стало дуже жаль Орисі. Пташка в золотій клітці.
Без дати.
Не можу відгадати, чи Орисі дійсно не було дома, чи це був тільки маневр з боку шановного дядечка, щоб дати мені зрозуміти, що я не маю чого шукати в цьому домі.
Замість Орисі вийшов до мене її дядько. Я ладен був йому вклонитися в пояс, аби він тільки звільнив мене від свого милого товариства, але він з чемності чи якихось інших причин затримав мене. Почастував цигаркою і почав балачку з того, на якому курсі я вчуся. (Що за ідіотичне запитання). Це мене так розізлило, що я, всупереч своєму внутрішньому переконанню, відповів, що це не має значення, на якому я курсі, бо коли я кінчу факультет, то так чи інакше не знайду собі адвоката патрона, отже, в майбутньому, чи буду з титулом магістра прав, чи без нього, однаково не чекає мене нічого іншого, як продавати сірники на розі вулиць.