Сестра Керрі

Страница 22 из 137

Теодор Драйзер

РОЗДІЛ VIII

Провісники зими. Хто відгукнеться?

Як билинку жене вітер, так недосвідченою людиною грають природні сили, під владою яких перебуває всесвіт. Наша цивілізація ще не вийшла з середньої стадії свого розвитку. Ми вже не тварини, бо не керуємось самим тільки інстинктом, але ще не заслуговуємо цілком на назву людини, бо керуємось не тільки розумом. Тигр не відповідає за свої вчинки. Його озброїла природа, він від народження підкоряється її законам, не знаючи, що перебуває під їхнім захистом. Людина надто віддалилась від лігва в джунглях; вона здобула свободу волі, а тому її інстинкти ослабли, однак свобода волі ще не настільки розвинулася в ній, щоб цілком замінити інстинкти і досконало керувати її діями. Людина вже надто розумна, щоб завжди підкорятись інстинктам і природним бажанням, але ще надто слабка, щоб завжди їх перемагати. Вона слухняно корилася цим силам, поки була твариною, але, ставши людиною, ще не зовсім навчилась приборкувати їх. У цьому проміжному стані вона позбавлена рівноваги — порушена її інстинктивна гармонія з природою, але цю гармонію не здатна ще створити і її свобода волі. І тому людина — наче билинка на вітрі: кожен порив пристрасті підхоплює її, і вона підкоряється то інстинктам, то розумові, робить помилки, виправляє їх, падає і знову підводиться; це істота, вчинки якої неможливо передбачити. Єдине, чим можна себе потішити, — це свідомість того, що еволюція не припиняється, що ідеал — це світоч невгасимий. Людина не вічно вагатиметься між добром і злом. Коли це змагання між свободою волі й інстинктом скінчиться і глибоке пізнання світу призведе до цілковитої перемоги свободи волі,— тоді зникне людська несталість. Стрілка пізнання буде міцно й несхитно спрямована до далекого полюса істини.

У Керрі, як і в кожній людині, між інстинктом і розумом, між бажанням і розсудливістю точилася невпинна боротьба. Керрі йшла за покликом своїх прагнень — вона швидше пливла за течією, ніж прямувала у наміченому напрямі.

Вранці, після тривожної ночі (хоч до цієї тривоги навряд чи домішувався смуток, туга чи любов), Мінні знайшла записку і вигукнула:

— Ну от, що ти на це скажеш?

— А що таке? — спитав Гансон.

— Сестра Керрі кудись перебралася.

Гансон скочив з ліжка з незвичною прудкістю і прочитав записку. Прочитавши, він злегка цмокнув язиком, — так дехто підганяє коней, — ото й був єдиний вияв його думок.

— Як тобі здається, куди вона могла піти? — спитала зовсім збентежена Мінні.

— Хіба я знаю! — відповів він, і в його очах спалахнула зневага. — Пішла, тим гірше для неї.

Мінні стурбовано похитала головою.

— Ох, ох! — зітхнула вона. — Керрі сама не розуміє, що вона наробила.

— Ну що ж, — мовив перегодя Гансон, потягаючись, — а чим ти можеш цьому зарадити?

Мінні як жінка була все ж благородніша. До того ж вона краще уявляла собі, чим це все може скінчитись.

— Ох, — знов зітхнула вона, помовчавши, — бідна сестра Керрі!

У той час, коли відбувалася ця розмова, — десь о п'ятій годині ранку, — наша маленька завойовниця долі спала тривожним сном у своїй новій кімнаті.

Для Керрі найважливішим в її новому становищі було те, що тепер, як їй здавалось, перед нею відкрилися великі можливості. Керрі не належала до чуттєвих натур, які прагнуть тільки дрімотного існування в затишку й розкошах. Вона крутилася в ліжку, налякана власною рішучістю, рада, що визволилася, і думала про те, чи знайде якусь роботу і чого можна чекати від Друе.

Що ж до цього достойного джентльмена, то для нього майбутнє було цілком ясне. Він не міг не робити того, що збирався зробити. Його розуміння життя не було таке глибоке, щоб він навіть хотів поводитись інакше. Вроджене жадання вело його одвічною стежкою переслідувача. Він не відмовився б від насолоди володіти Керрі, як не відмовився б від свого ситного сніданку. Хоч би що він робив, він здатний був відчувати лише легенькі докори сумління, і лише в такій же мірі доступне було йому усвідомлення зла й гріха. І, будьте певні, якщо йому й закрадалися в душу докори сумління, то лише на одну мить.

На другий день він пішов провідати Керрі, і вона прийняла його в своїй кімнаті. Він був усе такий самий веселий і життєрадісний.

— Ну, — мовив він, — чого це ви зажурились? Ходімо поснідаємо. Вам же треба сьогодні купити дещо з одягу.

Керрі глянула на нього, і в її великих очах відбилися всі її сумніви.

— Мені б хотілося знайти якусь роботу, — сказала вона.

— Та знайдете, напевне, — відповів Друе. — Навіщо так турбуватися про це зараз? Спочатку влаштуйтесь як слід, огляньте місто. Я вас не скривджу.

— Я знаю, що не скривдите, — не зовсім щиро запевнила вона.

— Ви в нових черевиках? Ану, дайте глянути. Чудово, чорт забирай! Одягніть-но жакетку.

Керрі покірно одяглась.

— Справді, сидить, як улита, га? — зауважив він і доторнувся до її талії, потім відступив на кілька кроків і оглянув її ще раз із щирим захопленням. — Що вам іще потрібно, то це нова спідниця. А зараз ходім снідати!

Керрі надягла капелюшок.

— А рукавички? — нагадав він.

— Ось тут, — відповіла вона, виймаючи їх з шухляди комода.

— Ну, тепер ходімо, — сказав він.

Так розвіялися лихі передчуття перших годин.

І це повторювалося раз у раз. Друе не залишав її надовго саму. Іноді вона ходила на прогулянки без нього, але звичайно вони разом блукали по місту. Він купив їй у "Карсона і Пайрі" гарну спідницю й блузку. На його гроші вона ще накупила усякого дріб'язку, і, кінець кінцем, перед Друе ніби з'явилася зовсім інша дівчина. Дзеркало допомогло їй переконатися в тому, що вона давно підозрювала в собі. Вона гарненька, авжеж, безперечно! Як личить їй оцей капелюшок. А очі — хто скаже, що в неї не чарівні очі? Прикусивши коралову губу, вона дивилася на себе — і вперше в житті відчувала солодке тремтіння від усвідомлення своєї сили. А Друе був такий добрий до неї!

Одного вечора вони побували в театрі, де дивилися "Мікадо" — найпопулярнішу в той час оперету. Вони вирішили спочатку зайти до ресторану "Віндзор" на Дірборн-стріт, досить далеко від будинку, де тепер мешкала Керрі. Віяв холодний вітер; з вікна своєї кімнати Керрі бачила небо на