Певно, треба бути хіба несповна розуму, аби гатити стовпи у примерзлу землю, але добрий господар заготовить їх саме тепер, аби через зиму просохли.
Господар?
Тут сусіди переглянулись поміж собою: хто такий, кінець кінцем, Василь на Ізидоровім подвір'ї?
Поденний робітник? Приймак, який зобов'язується разом з жінкою (яка колись таки буде в нього) заходити і шанувати Галину до самої смерті? А чи хитрунець, який хоче підлизатись до старшої жінки, аби переписала на нього хату, а потім показати їй, де раки зимують? А може, він найнявся в неї на рік на службу?
— Тепер ніхто в нікого не служить, — заявляє зі злим лицем Юрко, — і про це, нарешті, треба вже пам'ятати.
— Поволі, поволі! Чого б то я їжився від самого слова "служба"? Експлуатації людини людиною нема, бо не може такого бути, а служба як була, так і є. А хіба голова району не йде щоранку (хтось поправляє для сміху "їде") на службу?
— Е, то державна служба, а в Галини приватна, воно так, як день і ніч.
А чого то зараз "як день і ніч"? — починає вже гарячитися Марко, сам не рад тому, що встряв в цю дурну суперечку. — Відколи держава взяла тих приватних службовців під свій контроль, то і різниця не така велика. Якби Василь вислужив тридцять років у Галини, то й так мав би пенсію.
— Йой, а хіба тільки про пенсію йдеться?
— А про що, власне?
— А про те, Марчишин, що я тепер не "служив би" в когось, аби мені втроє більше платив, ніж держава.
А тепер, до речі, сусіди.
Якщо Василь "бабин" в неї на правах поденного робітника, то хай йому Галина платить так, як платиться сьогодні в селі поденний робітник: п'ять карбованців на руку і три рази на стіл.
Загусто?
Певна річ, що такої оплати село ніколи не знало але що діяти, коли в селі на лік немає ні одного безробітного холопа в силі віку? Якщо "бабин" найнявся в неї на рік, то треба нам, сусідам, які знали його тата і маму, перевірити, чи Галина оформила його у профспілці. Нашим обов'язком є також попередити Галину, щоб мала на увазі, що Василь скоріше чи пізніше ожениться, і ще не знати, що то за зіллячко буде його жінка. Це на випадок, якби вона рихтувала його собі у приймаки…
Чекайте, люди, а чого це ми ломимося у відчинені ворота? Чи не розумніше буде спитати насамперед самого Василя?
Влучили хвильку, коли Галина пішла в село, спитали його щиро як свого.
— Хто ти тут, Василю?
Василь відповів так само щиро, як своїм:
— Не знаю.
— Якщо ти, сирото, не знаєш, то ми за тебе спитаємо.
Заки сусіди збирались делегацією до Галини, зона перша запросила їх до себе. Нічого іншого, тільки Василь, псяюха, доніс про їх з ним розмову!
У великій кімнаті був накритий стіл — акурат той самий, на якому лежав Ізидор, — з пляшками і закускою. Сусідам відразу впала у вічі маринована червона ротунда, якої в селі не споживають просто тому, що не достигає в нашому підсонні. Зварені натвердо, перерізані навпіл, залиті майонезом яйця нагадали чоловікам буфет і ще більше додали апетиту.
Галина посадила гостей, поналивала кожному, а сама, стоячи з чаркою в руках, попросила випити за здоров'я господаря дому.
— "Господині", — поправив Юрко, але на нього зашикали, хоч і всім здалося незвичним, чого це Галина п'є за себе саму. В наших краях не водиться такого, хіба що в Молдавії, а то інша річ.
Сусіди випили і без принуки сягнули по закуску.
— Ану, Марто, подай мені тої молдавської ротунди. Гей, жінко (Марко завжди при людях відважний), а чи то не можна зробити таких яєць дома? Може б, менше плакали, що чоловіки внаджуються до буфетів.
Галина не пила, тому й не закушувала. Стояла далі і дивилася понад головами сусідів на портрет Ізидора, якого раніше не було.
— Дійшла до мене вістка, шановні сусіди, ніби я задарма використовую працю Василя, круглого сироти.
— В нас тепер Радянська влада і ніхто чужої праці не сміє використовувати, — вискочив, як Пилип з конопель, контужений Юрко.
Та Галина, власне, йому хотіла відповісти:
— Добре кажете, сусіде Юрку. І тому мене це дуже обійшло, бо ні мій дід, ні мій тато, ніхто в нашій фамілії ніколи не лакомились на дурничку. Мене змалечку вчили, що за роботу треба платити.
Сусіди переглянулися поміж собою: таки передав, лайдак!
— А то я чула, так мої сусіди говорять, що Василь працює в мене за одні харчі. Я на це хочу сказати: поганий той господар, що наймає за самі харчі, і ніц не вартий той найнятий (от як викрутилася від слова "наймит"), що працює за одну юшку.
Правда, правда, притакнули сусіди, тепер не воєнні роки, аби більше не вертались.
— Я йому платила ретельно за кожну днину. Він грошей не пропивав, а складав і от передучора купив у мене цю хату.
— Дай боже, жартувати, аби не хорувати, — потягнувся Марко до Галини цокатись, але та відвела свою чарку.
— Я не говорю на вітер, Марку.
Щойно тепер зауважили сусіди, що — брови в Галини зрослі на переніссі.
— Як? То… то… пра-пра… правда? — заїкається Юрко.
— Спитайте Василя.
У Мартинім серці ледве дише надія, що Василь заперечить.
— Правда, — відповідає сумирно Василь. Піт котиться йому по лиці і скапує в тарілку, над якою нахилена його голова. Сусідам видиться, що бідний Василь встромив би голову не тільки в тарілку, а занурив би її в бочку з дощівкою, аби не чути цих розмов.
— Я перепрошую, — заїкається ще дужче Юрко, але він хоче ще раз достеменно почути, чи то правда, що Василь "бабин" купив хату Ізидора?
— Правда, — з притиском повторює Галина.
— Хоч, може, то й правда, але тут щось не так.
— Що ви цим хочете сказати, Юрку?
Юрко не вміє пояснити, що він "тим хоче сказати", він тільки твердо знає, що тут "щось не так".
— Я бачив смерть, але я не бачив ще такого, щоб хтось комусь задармо дарував маєток.
— Маєте рацію, Юрку, але я не дала Василеві хати "задармо". Він заплатив мені гроші.
— А звідки Василь взяв гроші? Звідки, Василю, кажи при сусідах, мав ти такі гроші, що аж хату купити?
Замість Василя відповіла Галина:
— Я кажу, що заробив у мене…
— То виходить, що він заплатив вам, Галино, вашими грішми? Чи як?
— Не моїми, а своїми, заробленими.
Марті почало трястись підборіддя. Їй, такій завжди балакучій і співучій, важко в цій хвилині говорити, але як не розкриє свого серця, то буде ще важче.