Концерт закінчився. Андрія попрохали розповісти про свої враження. Затамувавши подих, односельчани — і дорослі і малі — слухали про перельоти між Землею і Місяцем, про будівництво перших наукових баз на супутнику Землі, про дивовижні пригоди в безмовних пустелях іншого світу, про підготовку першого польоту на Марс.
— Наче казка! — прошепотіла старенька баба, що сиділа поряд з матір’ю Андрія. — От щаслива ти, Ма-рино… такого сокола породила!..
— Всі вони такі, — радісно відповідала мати, тамуючи гордість і хвилювання.
Аж опівночі закінчилась зустріч. Щебетливі, рум’яні дівчата зграєю проводжали героя до хати, співали йому пісень. Хлопчаки простягали з усіх боків фотографії, жадаючи підпису. Він підписував, усміхався, ішов селом, ніби сп’янілий, поглинаючи в душу, в серце, в кожну клітину тіла неповоротний аромат степового села, нічного, скропленого зоряними бризками неба, чари місячного проміння.
І ось вони вдвох. Мати і син. Як колись, мати сідає на призьбу. Андрійко схиляє їй голову на коліна. Обоє мовчать. Там, де повнота почуттів — не треба слів.
Мати пестить поріділі кучері сина, знову і знову переживає його бурхливе життя — від дитинства до зрі-лості. Завтра буде біль, буде розлука… сумніви, чекання, невідомість… Та хай! Ось сьогодні — серце сина б’ється рядом з материнським серцем, його бунтівлива душа на хвилину задрімала біля батьківського порога…
— Синку…
— Що, ненько…
— А чи не страшно тобі… там… у небі?..
Лагідні зморшки усмішки лягають біля очей сина, він ледь помітно крутить головою.
— Не страшно, мамо. Ти пам’ятаєш — я в дитинстві часто дивився на зорі, на Місяць?..
— Пам’ятаю, Андрійку…
— Ще тоді в мене виникла дивна думка… а може, й не дивна… Я збагнув, що людина — не чужа у Все-світі… що вона — частина його… так, як листок на дереві, як клітка в нашому тілі… Тільки не всі люди розу-міють це! Коли я ходжу серед скель на Місяці, я бачу на небі Землю… я знаю, що на тій Землі ти, мамо… Коли я полечу на Марс, я буду бачити зелену зірочку рідної планети. А доведеться побути в інших світах, полетіти до далеких зірок — я слідкуватиму за Сонцем… Серце говоритиме, що біля Сонця є планета, де живе мати моя… Так буде завжди, матусю… Колись люди помчать за межі нашої зоряної системи, за мільйони світлових років. І юнаки та дівчата будуть дивитися в перископи на рідну зоряну спіраль. Серед мільйонів мерехтливих вогників буде один вогник нашого Сонця… А біля нього знову єдина, своя, неповторна планета… і мати…
Сльози радості котяться по щоках матері. Вона мовчить, вбирає в серце дорогий голос. О, яке щастя, до-ле моя! Буде летіти син у таємні світи, і слідом за ним простелеться материнське благословення.
І чорна безодня оживе від подиху тієї любові, і стане вона колись домівкою, як і тепла, обжита Земля…
Спи, мій синку… Спи, Андрійку… Хай пройдуть перед тобою дитячі роки, хай напоять душу твою ці-лющими спогадами дитинства.
А син дрімає, знеможений враженнями літнього дня, думами, потоком буряних мрій. В туманній свідо-мості народжуються і згасають дивні видіння…
…Вихором проносяться зірки на тлі чорного неба. Мов опале листя за вітром, спадають вони в темний океан, що котить важкі хвилі з невідомості. З глибини Космосу наближається вогняна крапка. Вона блискавич-но виростає, перетворюється в сяючий корабель. Він не схожий на ракети Землі… Це — зорельот далекого сві-ту!
На шляху корабля виростають гострі зубці скель. Сильний удар! Полум’я вибуху високо здіймається в небо, осяває океан зловісним промінням. Андрій кидається вперед, простягаючи руки. Він несамовито кричить: "Там же люди, живі істоти! Вони загинуть!.."
— Вставай, Андрійку! Проснись! — чується турботливий голос матері.
Що таке? Чому зник чужий зорельот? Де подівся океан?..
Андрій схоплюється з призьби, протирає очі. Навколо ніч. Місяць схиляється до заходу, а в воротях сто-їть листоноша — молода дівчина. Вона несміливо підходите до Савенка, вибачливо всміхається.
— Я не хотіла турбувати. Але тут написано— терміново!..
— Що таке? —не розуміє Андрій.
— Телеграма, — ледве чутно сказала мати. Вона затамувала подих, чекала. Невже? Невже знову розлу-ка? За що? Чому? Не слід було так радіти…
Андрій розкрив листочок, при світлі місяця прочитав телеграму, рвучко повернувся до матері.
— Мені треба їхати, мамо!..
Не скрикнула, не заплакала. Тільки схилила голову, прошепотіла:
— Коли?
— Зараз. Негайно.
— І не приїдеш знову?
— Не знаю…
— Коли ж тебе ждати, синку?..
— Не знаю, ненько…
СИГНАЛ ТРИВОГИ
Соколов не спав три доби. Дні й ночі проводив він у лабораторії, досліджуючи таємничий предмет, при-несений ракетою. На четверту ніч він вирішив відпочити.
Увійшовши в кабінет, він машинально включив телевізор і приліг на диван. Ішла передача якогось євро-пейського телевізійного центра. На екрані діялося щось незрозуміле: з космічного простору на Землю опуска-лися дивні, чорні й страшні, грибоподібні апарати. З їхніх люків виповзали потворні істоти, схожі на восьмино-гів. Вони пересаджувалися в легені, рухливі машини, будувалися рядами й мчалися над Землею, спопеляючи полум’ям своїх випромінювачів усе, що попадалося на шляху — села, міста, поля. На обрії піднімалися гігант-ські стовпи диму від ядерних вибухів. По Землі котився вогненний вихор...
Між руїнами металися юрби збожеволілих від страху людей... Люди падали, топтали один одного, згоря-ли...
Вогонь охопив Лондон...
З гуркотом звалилася Ейфелева вежа... Як карткові будиночки розвалювалися хмарочоси Нью-Йорка...
Після цих картин смерті й руйнування на екрані з’явилася всміхнена особа диктора, що розв’язно пояс-нив:
— Леді й джентльмени! Ми показали вам психологічну композицію "Бачення прийдешнього". Саме така доля, на нашу думку, очікує людство найближчим часом. Перша звісточка отримана — на радянську ракету "Сатурн-1" у космосі зроблений напад. Залишки ворожого апарата впали разом з ракетою в море. Треба очіку-вати нападу на нашу планету. Земля беззахисна перед грізними інопланетними силами...
— Який кретин, — прошептав Соколов, вимикаючи телевізор. — А всі тому, що ніхто нічого не знає. Кожний бовтає все, що йому прийде у голову. Але що ж зрештою таїть у собі дивна півсфера?