Самий жаль на його. Якби вона могла його клясти, може б їй було легше. Але вона не могла.
Вона казала собі, що не любить його більше після того, як він так із нею зробив, але зла, зненависті не було в неї до його.
А ті згадки, ті прокляті згадки минулого, недовгого і так страшно розбитого щастя!.. Це ж усе минуло, його немає й не буде вже ніколи... Навіщо ж їй згадується, як його очі зазирали їй у вічі при місячному сяєві?.. Бачить той погляд... чує його палкі уста на своїх устах... і як його дужі руки, обнявши її, забравшії її всю цілком, пригортають так могуче і так боляче-солодко!..
Безщасна кидалася по ліжку, сон утік од неї далеко, зляканий палкими неспокійними образами... образи минулого щастя мішалися з образами перебутої ганьби й сорому... йшли один за одним, як хвилі в річці, і не було в неї сили припинити їх, прогнати від себе і хоч на мить угамувати цю муку.
І довго це діялось...
Крізь маленьке віконце вже починало сіріти першим уранішнім світом. Чути було, як хтось уже проїхав улицею, а Левантина ще не спала, знеможена без краю своїми думками. Лежала, заплющивши очі, а його очі стояли перед нею і дивились, дивились на неї... пильно, нерухомо... такі великі... аж горять на чорному Романовому обличчі... Яке воно страшне стало!.. А очі все більшають, і все наближаються, і печуть її, печуть!.. Хоче скрикнути — не може; хоче ворухнутися — не здужає. А вони все печуть аж у саме серце, аж у саму середину серця, і його страшна рука, чорна така, як і обличчя, бере її бідне серце, і стискає дуже, дуже, і хоче вирвати з грудей.
Крикнувши, зірвалася на рівні ноги і стала серед хати, вся тремтячи.
То був сон, що на мить одну до неї злетів, але який же страшний сон!..
Стояла і тремтіла.
— Левантине! Чого висипляєшся? На базар треба!— озвалася з другої хати Квасючка.
Левантина схаменулася. Провела тремтячою рукою по чолу і стала вбиратися.
Убралася, взяла кошик і вийшла. Надворі вже було зовсім видко, скрізь ішли на базар люди.
Ледве завернула за ріг своєї вулиці на другу — перед нею став Роман.
З несподіванки злякалася так, що аж спинилась, і на мить чорне обличчя з минулого сну промайнуло перед нею, та зараз же й зникло, бо живий Роман нітрохи не нагадував тієї страшної примари. Він стояв перед нею з білим викоханим обличчям, ще чепурнішим, ніж воно було на селі, і всміхався:
— Здорова була. Левантине! Він, видимо, дожидався на неї, стояв тут, поки вона вийде.
— Здоров...— одказала, не дивлячись на нього.
— А що, не думала, що встрєтиш меня тут?
— Ні...
— Дак ти служиш у городі... Та чого ж ми стали? Іди, куди йдеш, а я немножко пройду з тобою... Так давно служиш?
— Третій місяць...
Вона відказувала тихо, спустивши очі додолу, йдучи з їм поруч.
— Штука! Зроду не думав!.. Каким же це ти образом попала сюди?
Він ще питається!..
Але перемогла себе і відповіла, силкуючися говорити спокійно:
— Як умерла... наша дочка... то я й не схотіла вже зостатися в своєму селі... і пішла по наймах...
— Дак дочка була... вмерла!..— сказав Роман, трохи помовчавши.— Ну, царство їй небесне!.. Ето вона й харашо здєлала, що вмерла.
— Нащо ти так кажеш, Романе?
— А разлі б лучче було, как би вона зав'язала тобі світ?
— Не вона мені зав'язала світ, а... мій дурний розум та... ти, Романе...
— А ти не нападайсь на меня! Разлі я про тебе не думал? Сколько раз! Може б, полетев до тебе, дак чого лететь? Случалось по скольки день голодному ходить... Шо я тебе — голодувать позвав би? А кватиря була така: сад на ноч, а на день — базар та вулиця. Куди б же я тебе брав? Тольки недавничко бог дал службу таку-сяку знайтить; думал — розживусь немножко, а тогда вже й до тебе весть подам, щоб приходила.
— Невже ти думав мене кликати? — спиталася Ле-вантина, і радіючи, і віри не ймучи.
— Ну, от так! А то ж как? Разлі ти думаєш — я какой?
І він почав їй розказувати, що він за нею журився, та як він шукав роботи, та бідував, і скрізь прибільшував своє лихо та розтягав його на довший час.
— А я, боже ж, тебе дожидала на Різдво!
— Ну й чудна ти! Как же б я до тебе прийшол, когда меня дома вором об'явили?
— Дак хоч би звісточку подав — де й що ти, щоб я хоч знала.
— Ну й чудная ти! Ну й какую б же я подав звісточку? Що голодний та холодний? Не стоїть того дела! Та й так сказать: не хотєл озиваться, щоб Денис та волосні не довідались, де я: вони б же мене тогда січас у холодну запакували, а то й у тюрягу. Разлі ж я дурной, щоб в огонь самому лєзть?
Левантині все, що він казав, здавалося правдою. Та тільки гірко, що воно так усе зробилося.
— А що ж ти тепер робиш, Романе? — спиталася вона.
Роман загомонів швидко, мов поспішаючи мерщій проминути це питання:
— Вот видиш, я тут на службі служу... Тут, знаєш, есть такой лісной склад, дак я там... за прикажчика... Не очень щоб прекрасно й жить — ну та живйом как-небудь.
Цю казку він усім розказував, хто не знав його.
— Отут недалечке й живу —— у Рівчаках... Приходь когда-небудь.
Левантина махнула рукою. Минулося! Буде вже й того, що зазнала.
Biн почав упевняти, що зовсім лиха їй не хотів, що робив з нею по щирості. Говорив ласкаво, прихильно, і Левантині здавалося, що перед нею оживав той давній Роман, якого вона так кохала.
А він усе прохав прийти до його.
Що він вигадує? Хіба вона яка, щоб до парубка в хату йти? Та й коли б вона йшла? Їй просвітлої години нема за роботою.
Але він не покидав свого. Коли до його прийти не хоче, то нехай випроситься в хазяйки в неділю. Вони пішли б удвох на прохідку,— от хоч би в городський сад... Він їй так багато має розказати. Вона його робить винним, а він не винен,— треба ж йому виправитися... бо він її любить і не хоче, щоб вона так про його думала.
Вона мов того не чула.
— Куди це ми зайшли? От я за балачками, замісто базару, бозна-куди пішла.
— Поспєєш іщо на базар!
— Не можна: хазяйка лаятиме.
Вони повернули до базару, і він ще трохи її провів, усе просячи вийти. Наприкінці сказав, що в неділю ввечері, годин у п'ять, дожидатиметься її коло воріт у городський сад, і з тим пішов.
Вона не відказала йому нічого. Але ввесь тиждень думала про це. Піти чи не піти? Після того всього, що він їй заподіяв? І чого? Він кликав її, але ні словом не озвався, що тепер думає робити. І чого ж вона піде?