Більшість людей готувала страву; мої серамці снідали в урумбаї, і тільки дехто був на березі, придивляючись до молодих папуасів. Поволі переходячи від одної групи до другої, я нарешті підійшов до піроги. "Де тут капітан Мавари?" – спитав я не дуже голосно. Відповіді не було, та всі голоси притихли, і багато облич обернулося, немовби сподіваючись чогось. "Капітан Мавари, виходь!" – повторив я голосніше. Загальна мовчанка. Я підійшов до піроги. "Виходь же!" – були мої останні слова. Тут я зірвав мату, що правила за покрівлю в пірозі. Там, справді, сидів капітан. "Саламат, туан!" (Здрастуй, пане!) – вимовив він тремтячим голосом. "Так це ти грабував мої речі разом з людьми Телок-Камрау? Де тепер радья Наматоте?" – "Не знаю", – ще слабшим голосом вимовила ця людина, що була вдвоє або втроє дужча за мене, а тепер геть уся тремтіла. Всі папуаси й мої люди оточили нас. "Дивись за людьми", – шепнув я Йосифові, а сам схопив капітана за горло й, притуливши револьвера до рота, наказав Майберітові зв'язати йому руки. Після цього я звернувся до папуасів і сказав: "Я беру цю людину, яку я лишив в Айварі стерегти мою хатину і яка розкрала все, що було в ній, і допустила, що в моїх кімнатах вбили жінок і дітей. Візьміть його зараз же на урумбай; Мойберіте й ти, Сангілю, відповідатимете за нього".
Я подумав, що слід кінчати це діло якомога швидше, а головне, не дати часу людям оговтатись і не допустити якоїсь наради. Бачачи, що мої серамці переконалися в потребі слухатися мене і навіть потягли мого бранця в урумбай, я поклав револьвера назад у кобуру при поясі і сказав тубільцям: "Я не серджуся на вас, а тільки на старшого вашого, капітана Мавари, та радыо Наматоте, які накладали один з одним і робили те ж саме, що й люди Телок-Камрау". Побачивши, що дехто з цих людей був озброєний, я запропонував їм лишити зброю осторонь, бо ніхто їх не зачепить, і допомагати моїм людям переносити мої речі з хатини на урумбай. Мої слова справили добре враження; серйозні обличчя набули веселого виразу. Всі знову заговорили й заходилися перетягати мої речі на урумбай. Давид і Йосиф дуже кмітливо порядкували. Мої люди, не покладаючись на мирний кінець, лишились озброєні, й усі рушниці на урумбаї були заряджені. Я вжив запобіжних заходів і рішуче заборонив будь-якій пірозі покидати Умбурмету. Йосифові, Ахматові та радьї Айдуми я наказав стежити за виконанням цього наказу. За якусь годину все було перенесено на урумбай, і ми могли рушити кожної хвилини. Однак я не забув про цікавий череп, що лежав недалеко від дому старого радьї; досі я не хотів його чіпати, не бажаючи показувати тубільцям, що не шаную гробниць їх родичів. Та тепер, вирушаючи звідси, я не хотів лишати цікавого антропологічного препарата на поталу вогкості й часу. Треба було примудритися спровадити всіх з того місця на кілька хвилин, бо навіть і тепер я не бажав робити це одверто. Тому я послав серамців на урумбай готуватися до відходу й, шепнувши кілька слів Давидові, сказав тубільцям, що йду заспокоїти жінок та попрощатися з ними. Я сподівався, що всі чоловіки підуть зі мною, і не помилився. Жінки, тільки-но було заарештовано капітана Мавари, мабуть, боячись гвалту, воліли за краще негайно забратися геть і сховалися в старому домі радьї Айдуми. Можливо, вони це зробили з наказу своїх чоловіків. Я подався додому й викликав жінок, яким за допомогою перекладача сказав, щоб вони нічого не боялись, що я їм нічого не заподію, не вб'ю і не повезу нікого силоміць з собою, та щоб вони переказали мої слова іншим. Я звелів їм також переказати дружині капітана Мавари, що я взяв його через те, що він разом з іншими грабував мої речі, замість того, щоб боронити їх, але що я нічого не зроблю з її чоловіком, а тільки відвезу його до Амбоїни на суд резидентові.
Мені сказали, що одна з дружин капітана Мавари перебуває тут, між чоловіками. Я одразу ж запропонував їй супроводити чоловіка, гадаючи, що це її обов'язок. Та вона не захотіла і зовсім не здавалася засмученою долею свого чоловіка. Попрощавшись остаточно з тубільцями, яким роздав чимало тютюну, я переїхав на урумбай в одній з тубільних пірог і, переконавшись, що все гаразд, наказав підняти паруси, й при легкому південному вітрі ми вирушили до острова Аді.
Відпливши кілька миль від берега, я наказав розв'язати руки моєму бранцеві й дав йому їсти. Він став дуже слухняний і намагався потоваришувати з моїми людьми. Він пропонував їм, як це я дізнався від своїх амбоїнських слуг, багато харчів, якщо вони допоможуть йому тікати при першій можливості. Щоб завадити здійсненню цього плану, я протягом восьми днів дороги до острова Кільвару ніде не спинявся, дарма що люди просили мене заїхати куди-небудь по свіжу живність, до того ж вода, взята в Умбурметі, почала псуватись. Одного разу мені довелося навіть погрозити револьвером, щоб зберегти дисципліну. Прибувши до Кільвару 29 квітня, я передав мого бранця радьї Кільвару, сказавши, що він відповідатиме перед резидентом Амбоїни, якщо капітан Мавари втече, і попередив його, що він повинен стерегтися людей Гесіра, які заради користі, обіцяної капітаном, будуть, мабуть, схильні допомогти йому.
Я послав Йосифа на невеликій прау з п'ятьма тубільцями на острів Банду з листом до резидента Амбоїни, який, проте, прибув до Кільвару тільки 21 травня. Увесь цей час я прожив на острові Кільвару й зробив ряд цікавих спостережень над малайсько-папуаськими метисами й взагалі над тубільцями.
Резидент узяв капітана Мавари на пароплав "Балі" в Амбоїну, а потім переслав, здається, до Тідора. За кару йому було переселення з Нової Гвінеї, а не тюремне ув'язнення.
ДРУГЕ ПЕРЕБУВАННЯ НА БЕРЕЗІ МАКЛАЯ
СЕРЕД ДАВНІХ ДРУЗІВ
Червень 1876 року
Прибувши 27 червня на маленькій шхуні під англійським прапором, яка мала назву "Беа-Вігсі" ("Морський птах"), я помітив великі зміни краєвиду високого верхогір'я. Тубільці дуже зраділи, але зовсім не здивувалися з мого приїзду; вони були певні, що я додержу свого слова. Коли я з'їхав на берег Горенду, незабаром тубільці сусідніх селищ, ба навіть жінки й діти збіглися вітати мене. Багато хто плакав, і вся людність здавалася дуже збудженою моїм поверненням. Я не побачив кількох старих – вони вмерли, коли мене не було, та зате багато хлопчаків були вже майже дорослі люди.