Передбачаючи можливість нападу, я на всякий випадок наказав шести чоловікам веслувати просто до пірог, а решті приготуватися до оборони, озброївшись своїми рушницями старого зразка та парангами. Давши Давидові, дуже вправному стрільцеві, дві мої двостволки – одну нарізну, набиту кулями, а Другу – великим шротом, я розташувався сам на покрівлі каюти з рушницею, револьвером та скорострільною рушницею системи "Бомон". Я попередив Давида й людей, щоб ніхто не стріляв перше, ніж вистрелю я сам, а потім щоб вони стріляли, добре цілячись, а не просто без діла палили б порох.
Ми наближалися. З пірог папуасів могли добре бачити наше готування. Гучні співи та пронизливі крики, які на хвилину відновилися, знову замовкли, і піроги спинилися. Було ясно, що папуаси радяться. Я наказав чимдуж гребти на групу пірог. Це урвало папуаську нараду; чотири піроги швидко відпливли набік, і тільки одна намагалась триматися на деякому віддаленні, але й не дуже близько від урумбаю. Здавалося, вона мала намір почати переговори. Коли я гукнув, один з людей, що був на ній, ламаною малайською мовою почав пояснювати, що він старший селища Ваймата й, дізнавшись, що урумбай рушив у затоку Тімбону, захотів бачити "туан-путі" (білого пана). Я запросив його підпливти до урумбаю, та він не зважувався, вибачаючись і пояснюючи, що на інших пірогах є старші з інших селищ. Я сказав йому тоді, щоб і інші піроги наблизились і всі начальники зібрались би на урумбаї. Почувши це, люди з пірог почали гребти в напрямі до інших, і незабаром усі п'ять пірог наблизилися до урумбаю. Ми побачили в них досить багато зброї – стріл та списів, які частково стверджували думку серамців або ж доводили недовір'я папуасів щодо урумбаю. Папуаси тільки тоді наважилися зійти на урумбай, коли я відслонив на їхнє прохання завісу моєї каюти і вони пересвідчились, що в мене немає людей у засаді. Тільки старшинам дозволено зійти на палубу. Від них я поспішив дізнатися назви довколишньої місцевості, дещо про людність, мені також пощастило записати й кілька слів їхнього діалекту; проте, незважаючи на щедро розданий тютюн, вони не почували себе безпечно на урумбаї, і, поки я взявся записувати слова, уважно прислухаючись до вимови, всі папуаси, один за одним, тихенько спустилися в свої піроги. Мій співбесідник, який диктував мені слова, дуже злякався, коли побачив, що лишився сам. Забувши навіть даний йому тютюн, він зіскочив до своєї піроги, після чого папуаси, не кажучи ні слова, почали старанно гребти від урумбаю.
Легкий шквал з дощем, який саме налетів, уможливив нам напнути паруси й незабаром віддалитися від пірог. Серамці аж ніяк не були заспокоєні візитом папуасів. Він тільки збільшив підозру моїх людей. Між ними було кілька чоловік, які відвідали вже десятки разів береги Нової Гвінеї. Вони казали, що папуаси тільки через те мирно наблизились, що помітили наші заряджені рушниці, й зробили це для того, щоб побачити число людей на урумбаї. Вони були певні, що папуаси чекають тепер ночі, щоб напасти на нас, і дуже просили мене не лишатися тут до ранку, а швидше вийти в море. Доводи моїх людей перемогли, і я погодився виконати їх переконливі прохання, думаючи, що папуасів п'ятдесят чоловік, а нас тільки тринадцять, і вночі шанси були б не на нашому боці, бо сутичка була б рукопашною.
30 березня
Проспавши добре всю ніч, я був дуже здивований, як побачив, що ми стоїмо на якорі поблизу селища Ваймата, острова Лакахія та інших знайомих місць. Увесь день я намагався познайомитися з тубільцями, але жодна пірога не наблизилась, дарма що на березі тубільці манили й кликали нас до селища. Мілководдя заважало урумбаю підійти до берега; небажання або острах папуасів під'їхати до нас не дали мені змоги з'їхати на берег.
НАПАД І ВБИВСТВО
2 квітня
Вітер був супротивний, тому довелося гребти весь день уздовж берега Айдуми. Я вирішив переночувати коло Вайкали. Ось що я дізнався від тутешніх тубільців. Папуаси моєї колонії в Айві, гадаючи, що через сусідство зо мною вони будуть у безпеці, перестали постійно пильнувати й думки не мали про раптовий напад. Одного дощового похмурого ранку, коли старшини та більшості чоловіків не було в селищі, а інші через дощ спокійно спали – одні в своїх пірогах, а інші в бараках, раптом з'явилася сила папуасів-ворогів (жителів з бухти Бічару). Всі вони були добре озброєні і, щоб надати собі страшнішого вигляду, вимазали свої лиця чорною фарбою. Застукавши зненацька маленьке селище, вони кинулися на сплячих, не милуючи й жінок. Один з перших куренів, що був атакований, належав старому радьї Айдуми, якого саме не було. Вдома спали його дружина й донька (гарна дитина років п'яти-шести). Хоч і поранена двома вдарами списа, бідна мати знайшла, проте, сили долізти з дочкою до моєї хатини, де вона сподівалася бути в безпеці. Інші тубільці колонії пішли її слідом, принаймні ті, які не були тяжко поранені, щоб дістатися туди ж; отже, моя хатина стала центром бойовища. Число нападників було близько сотні, тоді як в Айві було не більше як дванадцять чоловіків та багато жінок і дітей. Розуміється, люди Айдуми були розбиті впень. Мої сім слуг не допомогли їм, боячись, що їх заб'ють самих унаслідок такого заступництва. Переможці не задовольнилися тим, що поранили й забили близько десятка людей Айдуми (чоловіків та жінок), але, переконавшись, що рани дружини Айдуми були смертельні, порубали на шматки її дочку. Відрубана голова з частиною тулуба та звислою рукою була настромлена на списа й урочисто понесена в гори.
Згодом я дізнався, що причиною цих убивств була давня ворожнеча й уже давно ухвалена помста. Після вбивства почали грабувати мої речі, і це тривало до третьої години пополудні. Тоді тубільці-верховинці рушили назад, несучи як трофей дитячу голову, ведучи з собою в полон двох молодих дівчат і хлопчика та забравши, скільки могли, речей, награбованих у моїй хатині. Тим часом один з моїх людей – амбонієць Йосиф – не розгубився. За допомогою двох інших він рушив у маленькій пірозі до великого падуакану, що прийшов нещодавно для мінової торгівлі з тубільцями. Він переконав анакоду тубільної прау послати шлюпку з озброєними людьми для того, щоб урятувати принаймні хоч частину моїх речей. Вони прибули в Айву надвечір і застали людей Наматоте та Мавари, коли вони розбирали й ділили здобич. Стомлені денними пригодами тубільці, побачивши озброєних людей, не чинили опору, і мої слуги забрали рештки моїх речей та віднесли їх до падуакану. Незважаючи на всю несподіванку та прикрість цієї звістки, вона скоріше зацікавила мене й розсердила, ніж спантеличила або налякала. Я остаточно ухвалив повернутися в Айву. Тим-то, дарма що люди були стомлені й заперечували, я змусив їх гребти всю ніч між островами Мавара та Сімеу.